"Аби відволіктися від поганих думок, я почала створювати прикраси" - історія майстрині з Волновахи

18 липня 2025 р. 21:27

18 липня 2025 р. 21:27

Через російську агресію переселенка з Волновахи Ольга Омельченко втратила дім, з трьома дітьми пережила три місяці окупації, де її чоловіка катували струмом... Дивом евакуювавшись на підконтрольну Україні територію жінка знайшла порятунок у творчості. Бісероплетіння стало для неї не лише способом боротьби зі стресом, а й засобом збереження власної української ідентичності. Свою історію війни майстриня розповіла для Волноваха.City.

Перші кроки у творчості

"Взагалі саме бісероплетінням я займаюся близько 2 років. На початку 2023 я почала робити браслетики для себе та пробувала створювати перші вироби на станку. Це допомагало мені абстрагуватись від поганих думок і війни", — ділиться Ольга.

До повномасштабного вторгнення жінка перебувала у декретній відпустці та займалася родиною — у 2020 році народилася молодша донька, тому всі справи стосувалися дому та виховання трьох дітей. У вільний час майстриня вишивала.

Зараз Ольга створює складні композиції — силянки, гердани та інші прикраси. Її вироби займають призові місця на всеукраїнських конкурсах.

"Більшість виробів я створюю для себе, проте деяку частину я виставляю на продаж у соціальних мережах ", — говорить майстриня.

Ольга також виготовляє браслети для українських військових і передає їх через волонтерів.

Волноваха. Початок повномасштабної війни

"Напередодні повномасштабної війни у ЗМІ писали про те як збирати тривожну валізку. Хтось відчував, що насувається біда. І хоч люди переважно не вірили в це, але все одно всі піддалися паніці і скуповували в аптеках ліки, а в магазинах продукти і все, що могли. Коли чоловік останні дні ходив по магазинах, він бачив, що вже прилавки майже пусті. Ми тоді добирали те, що саме необхідне було — крупи, паштети, ковбасу, таке, що можна зараз і те, що пізніше", — згадує жінка.

24 лютого 2022 місто почали обстрілювати російські війська. Для багатьох мешканців основною проблемою стала відсутність належних укриттів.

"У нас в приватному будинку не було взагалі ніякого сховища. Наш підвал був дуже сирим, і міг завалитись від будь-якої ударної хвилі... Чоловік ще в той день пішов на роботу, а я була з дітьми сама вдома. Коли десь дуже близько вибухнуло, то тоді я дуже злякалася, подзвонила коханому та попросила повернутися. Потрібно було щось робити, аби врятувати життя наших дітей", — розповідає Ольга.

Коли чоловік приїхав, родина пішла до його брата, який мешкав у мікрорайоні Карлівка, і пробула в підвалі близько тижня, майже не виходячи, тому що "дуже гучно було". Побут в укритті був вкрай складним.

"Топили піч у хаті чоловіки, а я з дітьми сиділа в підвалі. Вони готували їжу і приносили нам. Коли вибухи стихали, то лише тоді могли ненадовго виходити з укриття, аби посидіти в будинку трохи погрітися, і помитися.

Світла вже не було, аби навіть зарядити телефон - до сусідів ходили, заряджали через акумулятори. Води у місті не було також, але в нас на приватній ділянці колодязь був, тож завдяки цьому було трохи легше.

Після тижня виживання у цих жахливих умовах додатково гнітила інформаційна ізоляція від зовнішнього світу: не було ні телефонного зв'язку, ні інтернету, не ловили навіть радіохвилі", — пригадує переселенка.

Родина шукала можливості для евакуації. Власної машини в них не було, тому чоловік "ловив" автівки волонтерів, які нібіто допомагали людям виїжджати з міста.

За словами переселенки найстрашнішим тоді для неї було те, що сім'я розділилася, і близько трьох тижнів вони не знали один про одного нічого.

Життя в окупації

Ольга згадує, що найжахливіший шок чекав на них попереду — виявилося, що їх вивезли не на підконтрольну Україні територію, а в окуповане село Запорізької області, де вони змушені були виживати три місяці.

Життя в окупованій Кам'янці (колишнє Куйбишеве) Запорізької області стало справжнім випробуванням. Дев'ять людей (Ольга з дітьми та їхні родичі) ютилися в маленькій хатинці — "дві кімнатки і маленька кухня".

"Маючі гроші ми не мали змоги за щось розрахуватися, навіть купити хліба. Адже в нас не було рублів", — пригадує жінка.

За її словами люди стояли в чергах з самого рання за однією буханкою хліба в руки, бо його мало завозили.

"Банкомати були понищені, магазини розграбовані і висіли таблички "У нас уже нічого немає, можете не заходити". Рятувала допомога місцевих — знайшовся хлопець, який раз на тиждень виїжджав до Запоріжжя, коли блокпости були відкриті. Він купував нам деякі продукти та привозив. Гроші я перераховувала через онлайн-банкінг", — розповідає Ольга.

Для переказу грошей треба було шукати інтернет-зв'язок, який окупанти глушили.

"Треба було так ховатися, щоб нас, не дай Боже, ніхто не побачив. А російських військових там багато ходило...", — згадує жінка.

Окупанти влаштовували регулярні "перевірки" обшукуючи будинки мирних мешканців.

"Вони виламували двері, вламувалися в подвір'я і не дивилися, що там собака, бігали з автоматами по селу від хати до хати. У них було як за планом — регулярно кожні два-три тижні вони їздили і перевіряли все скрізь по хатах. Бувало, що сусіди кричали: "Не вибивайте двері, жінка, яка проживає в будинку пішла в магазин", але окупанти продовжували робити своє. Шукали партизанів, шукали якихось нацистів, як вони казали, українських солдатів, шукали ТРОшників", — ділиться переселенка.

Життя ускладнювалося постійною небезпекою. Родина жила в будинку на пустирі, останньому на вулиці.

"В нас навіть огорожі не було. З одного краю поле і з другого краю теж. Через поле йде вже центральна вулиця, а вони там заселилися і постійно в них були "гуляння". У п'яному стані окупанти стріляли, сварилися між собою так голосно, що було чути з будинку. Дітей на подвір'я неможливо було випускати, бо в них могла прилетіти ворожа куля. Адже російські військові часто виходили, вистрілювали птахів, зайців, бігали по полю і усюди стріляли. А куди прилетить куля, хто знає? Навіть у будинку було страшно сидіти. Ти боявся, що вони можуть прийти до тебе в будь-який час, хоч вдень, хоч вночі", — розповідає багатодітна мама.

Жінка зізнається, що тоді їх врятувала доброта місцевих жителів. Наприклад директорка місцевого клубу допомогла речами та продуктами.

"В нас був дім, речі, майно, в нас було все і в один момент в нас все це забрали. Якби не люди, то взагалі не знаю, як би ми там виживали... Дуже важко було психологічно. Відчувала сором, що я опинилася в такій ситуації і потребую допомоги від чужих людей..." , — підсумовує жінка.

Особливо складно було налагодити зв'язок з чоловіком, який опинився в іншому селі.

Ольга з чоловіком Автор: Ольга Омельченко

"Бігала по селу і шукала, де знайти зв'язок. Сусіди попереджали: "Нащо ти ходиш по селу? Ти хочеш, щоб тебе десь снайпер зняв?" Але я виходила на окраїну села, близько кілометра від будинку, по снігу шукала мережу. Колись ми з жінкою йшли до магазину і побачили, що на дереві була записка, що є безкоштовний Wi-Fi. Це було вже єдине місце, де можна було зловити хоч якусь мережу", — згадує Ольга.

Перший зв'язок з чоловіком відбувся 4 березня — на день народження Ольги.

"Тоді чоловік вийшов на зв'язок та сказав, що він живий. Чоловік з братом спочатку потрапили в Златоустівку, потім у Нову Каракубу (стара назва - Красна Поляна). Там вони теж просиділи близько трьох тижнів. Чоловік розповів, що в те село хліб дуже рідко завозили, продуктів майже не було. Люди їли несолене сало, навіть солі не було де купити", — каже Ольга.

Тоді він приїхав до них у село та розповів про те що з ним відбулося.

"Окупанти їх забрали в місцеву школу, де в них був штаб. Посадили їх у підвал, протримали близько доби. Були зв'язані, їм погрожували. Брата теж ледь не застрелили через те, що він був у військовій формі, не повірили, що в нього ці речі просто так з'явилися", — згадує Ольга.

За словами жінки всім чоловікам призовного віку діставалося від російських загарбників. Коли Ольга з чоловіком пішли проходити так звану "фільтрацію", щоб оформити довідки для виїзду, його затримали і катували струмом.

"Прямо там у кабінеті. Я навіть нічого не чула, хоча двері були метри три від мене. Я бігала по всіх кабінетах і намагалася дізнатися чому його так довго тримають... Про те що з ним відбувалося він зміг розповісти мені лише потім, коли ми прийшли додому. Чоловіка мучили через те, що він служив у ЗСУ. Окупанти не лише фізично знущалися над людьми, а і морально - вибивали інформацію, когось шукали. Кожен чоловік призовного віку або там до 50 років проходив через це", — розповідає жінка.

Врятувало диво

Вирватися з окупації родині вдалося завдяки волонтерському автобусу, який приїхав з гуманітарною допомогою, а назад таємно вивозив людей на підконтрольну Україні територію.

"Про цей автобус нам розповіла сусідка, яка прибігла, бо знала, що ми намагалися всі ці три місяці кудись виїхати звідти", — розповідає Ольга.

Дорога до Запоріжжя перетворилася на нове випробування.

"Виїжджали з самого рання і простояли на блокпосту десь до п'ятої години вечора. Нас у черзі було близько 30 машин, якщо не більше. На постах чоловіків роздягали до пояса, перевіряли татуювання та телефони... Один пост проїжджаєш швидко, другий — заходять п'яні з автоматами, і ти не знаєш, що від них очікувати", — згадує жінка.

Військові дії сильно вплинули й на дітей.

"Донечки перше слово було "танк", бо біля нашого двору постійно проїжджали ці танки. Старший син, йому тоді було 12 років, посивів трохи. Середній хлопчик взагалі замкнутий був. Довго адаптувався, вже потім, коли сюди приїхали, роздружився з друзями. Зараз уже ходить до школи", — ділиться Ольга.

Нове життя у Вінницькій області

З травня 2022 родина живе у Вінницькій області.

"1 травня ми виїхали з окупації, а 3 травня були вже тут. Дорога з дітьми зайняла майже три дні...", — згадує Ольга.

Місцева мешканка безкоштовно надала їм будинок, родина сплачує лише комунальні послуги.

Творчість лікує

Бісероплетіння стало для Ольги справжнім порятунком.

"Для мене це більше не робота, а відпочинок. Я навантажую свій мозок, щоб не думати про все те, що вже пережила і що погане лишається. Мій мозок взагалі не може відпочивати. Постійно про щось думаю, мені постійно щось треба робити. Якщо навіть нічого не роблю, не можу спати в тиші, бо постійно йдуть якісь думки і постійно чомусь погані", — зізнається Ольга.

Вироби майстрині це не лише красивий аксесуар, а і її спосіб боротьби зі стереотипами про мешканців Донеччини.

"Більшість виробів я створюю в українському стилі. Це наша автентичність. Моя творчість - це спосіб прославляти нашу Україну, відроджувати наші традиційні прикраси, які були ще в наших бабусь і прабабусь, які передавалися з покоління в покоління", — каже Ольга Омельченко.

Підтримати майстриню можна, замовивши створені нею вироби з бісеру.

Цей матеріал вийшов за підтримки Асоціації "Незалежні регіональні видавці України" та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.

Донецькі