Не потрібні ні там, ні там. Де живуть мешканці окупованих міст Донеччини

22 жовтня 2025 р. 12:09

22 жовтня 2025 р. 12:09

Більші ніж 4,6 млн українців отримали статус внутрішньо переміщених осіб і не можуть повернутися у власні домівки чи то через окупацію, чи то через руйнацію їхнього житла.

Такі дані озвучила голова Комітету ВР з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку і містобудування Олени Шуляк влітку цього року.

Це число, на жаль зростає, а в питаннях виплати компенсацій досі немає справедливого підходу.

В окупації ситуація щодо відновлення зруйнованого житла ще гірша. Спочатку цього року окупанти повністю зупинили будівництво так званого компенсаційного житла. Натомість активізували програму експроприації приватної власності українців, які виїхали з окупованих територій.

Журналісти редакцій Волноваха.City , Бахмут.in.ua та 0629.com.ua зібрали історії людей, які втратили дах над головою і не мають власних ресурсів та допомоги від держави, щоб розв’язати цю болісну проблему.

На підконтрольній Україні території

Станом на зараз розбомлене росіянами українське місто Бахмут - мертве. Там ніхто не живе, а росіяни навіть і не думають його відбудовувати, на відміну від Маріуполя.

Київ, Дніпро, Харків, Львів, Кривий Ріг та інші — ці міста стали тимчасовим домом для переселенців із Бахмута. Власне житло для більшості залишається недосяжним, особливо для людей старшого віку, які часто не мають ніякого доходу, крім пенсії, яка не може покрити базові потреби, не говорячи вже про навіть оренду житла. Щоб дізнатися поточну ситуацію з житлом у бахмутян, ми опитали свою авдиторію.

• Найбільше респондентів відповіли, що за цей час змогли придбати власне житло;
  
• На другому місці — ті, хто живе в орендованих квартирах;
  
• Третє місце посіли мешканці, які орендують будинки або приватні садиби;
  
• Найменша частка опитаних живе у родичів, модульних містечках чи пунктах тимчасового розміщення.
  

З опитування випливає, що більшість переселенців розв’язують житлове питання самотужки, без допомоги держави. Але таке “самостійне виживання” дорого коштує: оренда з’їдає половину бюджету, а купівля житла — це або іпотека, або всі заощадження.

Скрін опитування

Тож деякі родини вимушені жити в умовах, які важко назвати нормальними.

Як, наприклад, родина Любові Яворської, яка вже понад пів року мешкає у Жовтих Водах. Разом із сім’єю вона приїхала сюди з міста Горняк на Донеччині. До останнього залишалася у рідному місті, та коли зникла вода, перестали працювати комунікації, а будинок зруйнувала російська армія, волонтери з-під обстрілів вивезли родину. Тепер у відносно спокійному місті на Дніпропетровщині жінка переживає власну війну — за гідні умови життя у новому домі.

«Ми винаймаємо однокімнатну квартиру й живемо втрьох — я, син та невістка, — розповідає пані Любов. — Усі гроші йдуть на оренду. Грошей катастрофічно бракує, але на хліб залишається».

Спочатку сім’я оселилася у хабі на базі місцевої школи. Та коли навчання відновилося, довелося шукати житло самостійно. Вибір припав на малосімейку, але згодом вона перетворилася на справжнє випробування.

«Тут жила жінка, яка зносила в квартиру непотріб, — показує Любов темний коридор і відмикає двері сусідньої квартири. Усередині — сміття й різкий запах. — Тепер це місце, де збираються наркомани. Я замикаю двері, підпираю балкон, але вони все одно знаходять спосіб потрапити всередину».

Сусіди бояться конфліктувати з небажаними «гостями», а пані Любов регулярно чує на свою адресу погрози від наркозалежних.

Син Сергій, який має інвалідність від народження, каже: спершу в Жовтих Водах усе складалося непогано. Люди допомагали, був дах над головою. Та ситуація у малосімейці швидко загострилася.

«Ми намагалися домовитися з тією жінкою, яка жила поруч, аби вона навела лад у квартирі — розповідає Сергій. — Вона погоджувалася, але нічого не змінювалося. Потім вона померла за дивних обставин. І це стало новою проблемою».

Щоб поховати сусідку, сім’я Яворських змушена була оббивати пороги державних установ, витрачаючи дні у чергах і кабінетах. Ситуація лишилася невирішеною: з квартири й досі тягне трупним запахом, а в ній оселилися щурі та наркозалежні.

Повернутися додому сім’я не може. Вони не здаються і намагаються навести лад там, де довелося оселитися. Бо навіть серед руїн і проблем хочеться жити по-людськи.

Ринок житла: попит є, рішень — немає

Ринок житла диктує свої умови. Ми порівняли зміни на ринку за 2023 та 2024 рік, і ось що побачили: аналітика сервісу LUN показує, що попит на житло у 2024 році залишався стабільним на рівні 70–80% довоєнного. Програма “єОселя” підтримувала інтерес до купівлі, але не вирішила проблему — навпаки, змінила баланс на користь новобудов, які переселенці собі дозволити не можуть (таблиця 1)

Західні міста показали зростання: Львів +12%, Івано-Франківськ +18%, Вінниця +18%. Київ: -3% по 1-кімнатних, -6% по 3-кімнатних.

Попит на житло якраз підтримувався вимушеними переселенцями.

Тренд посилився: західні міста продовжили рости, східні – впали у ціні.

Львів +13%, Івано-Франківськ +18%, Рівне +23% (рекордсмен).

Київ: -2% по 1-кімнатних, але +2% по 2-кімнатних. Харків -19%, Запоріжжя -21%.

Будівництво сильно просіло: Київ -15%, Київська область, -35%, Львів -38%.

Забудовники відкривали продажі, але будували мало. Дефіцит нових квартир загострювався через обмеження єОселі (будинку до 3 років).

Вартість квадратного метра зросла майже всюди. Лідери: Кропивницький +33%, Рівне +24%, Івано-Франківськ/Чернівці/Вінниця +21%.

Львів зберіг позицію найдорожчого міста.

Обсяги введення житла різко зросли: Житомир +329%, Чернігів +316%, Київ +13%, Київська обл. +51%.

ЄОселя переорієнтовується на первинку, відтак зростає кількість акредитованих ЖК

Оренда . Попит зростав, серпень став рекордним.

Ціни: Київ (1к – 13 тис. грн, 2к – 18 тис.), Львів (1к – 16 тис.), Ужгород (1к – 15,1 тис.).

Співвідношення ціна купівлі/оренди: Київ – 15 років, Львів – 11 років, Одеса – 17 років.

Попит ще більший, оренда рекордно зросла.

Найдорожчі міста: Ужгород (1к – 18,5 тис.), Львів (17 тис.), Київ (16,5 тис.). Але за 2к і 3к лідер Київ (22,9 тис. та 37,5 тис.).

Термін здачі знизився (квартири здаються швидше).

Співвідношення купівлі/оренди зсунулось в бік вигіднішої купівлі: Київ – 12,6 років (проти 15 у 2023), Львів – 13,3 років (проти 11), Одеса – 15,5 (проти 17).

Економічні наслідки житлової проблеми

У великих містах попит переселенців підштовхнув орендні ставки вгору на 20–35%. Для людей із обмеженими доходами це означає відмову від базових потреб — лікування, навчання, заощадження.

За даними Міжнародної організації з міграції, 38% переселенців витрачають 70% доходу. Частина людей, які вже евакуювалися з Донеччини, повертаються в небезпечні райони, бо не витримують фінансового тиску. Це означає не лише соціальну, а й гуманітарну кризу — держава фактично втрачає контроль над цими людьми.

Державна допомога не компенсує ринковий дисбаланс. Програма компенсації оренди для ВПО фактично провалилася, бо власники не хочуть легалізувати договори. А іпотека від «єОселі» охоплює обмежене коло учасників.

Сьогодні всі мешканці окупованих територій фактично викреслені з державної системи компенсацій. Закон №11161, ухвалений ще в грудні 2024 року, мав би повернути людям право на відшкодування, але він застряг на підписі президента. Єдина надія на те, що постанова №1176 все ж буде змінена й розширить коло тих, хто зможе отримати допомогу.

Для переселенців з’явилася ще одна можливість — заселення у житло, збудоване або відремонтоване спеціально для них . Обидва механізми мали б стати реальним рішенням для мешканців окупованих міст.

А тим часом в окупації…

Понад 22 тисячі мешканців окупованого Маріуполя за даними російської адміністрації вважаються бездомними, але лише 10,5 тисяч мають право на компенсацію. Решта залишаються наодинці зі своєю втратою.

Маріуполь, здається, єдине місто, яке окупанти вирішили відбудувати після блокади і тотального знищення. Але окупаційна влада концентрує увагу на будівництві парків та військових об’єктів. Спочатку цього року окупанти повністю зупинили будівництво житла для тих, кого вони позбавили дому. І тепер основним джерелом вирішення житлового питання є крадіжка приватного майна маріупольців.

Окупанти визнають покинуті квартири «безхазяйними» і передають їх іншим людям. Станом на жовтень 2025 року вже націоналізовано понад 6 200 об’єктів, з них 1 200 - це квартири. Проте й цього недостатньо, аби забезпечити всіх, хто залишився без даху над головою.

Історія Людмили
62-річна Людмила живе неподалік центру Маріуполя разом із літньою матір’ю. До початку війни вони мали дві квартири. Обидві згоріли під час бойових дій.
«Того дня я пішла до мами, щоб закрити вікна килимами, — згадує вона. — У мене вдома залишилася тривожна валізка з усіма документами. Почалися сильні обстріли, стіни здригалися. Мама вмовила мене не повертатися додому. Я змогла прийти лише через чотири дні — під’їзд мого будинку ще догоряв».

Людмила відновлювала документи два роки. У квітні 2024 року чергу на отримання житла закрили, і тепер їй пропонують написати заяву про відмову від зруйнованої власності, щоб претендувати на грошову компенсацію. Компенсація становить 45 тисяч рублів за квадратний метр — це приблизно півтора мільйона рублів за квартиру. Але на ці гроші не можна придбати навіть гараж: нові квартири коштують від двох мільйонів рублів. Іпотеку ж вона отримати не може через низьку пенсію.

Історія Вікторії
Вікторія кілька років відновлювала документи на своє житло, але стати в чергу так і не змогла.
«Нас постійно обманювали, — каже вона. — Тепер ми маємо пройти складну бюрократію: подати заяву, отримати схвалення, відмовитися від грошей, довести, що їх не отримували, і лише потім подаватися на чергу. Жодної довіри до цього процесу більше немає».

Історія Володимира

Володимир Голіков жив у будинку на проспекті Металургів, 117. У 2022 році його будинок згорів, а у квітні 2023 року окупанти знесли його без повідомлення мешканців.
«Я дізнався про це з інтернету. На місці почалося будівництво, і мені сказали, що два нижніх і два верхніх поверхи новобудови віддадуть колишнім мешканцям. Але коли будинок звели, нам оголосили, що весь він піде під іпотеку», — розповідає він.
Нова адреса будинку — Металургів 117А. «Адвокат пояснив, що якби залишилася стара адреса, я міг би заселитися й жити там. Але тепер навіть цього права нас позбавили», — додає Володимир.

Іпотека: інструмент колонізації і пастка для місцевих

Росія запровадила в Маріуполі іпотечні програми, щоб стимулювати переселення своїх громадян. З 2024 року росіянам пропонують кредити під 2% річних із першим внеском 10%. У вересні 2023 року було видано перший кредит: однокімнатна квартира 52 м² коштувала 5 млн рублів, а щомісячний платіж складав близько 70 тисяч рублів. На початку 2024 року кількість таких угод перевищила 200 на суму понад 1 млрд рублів.

ЖК “Квартал Ленінградский” на проспекті Металургів. На сайті забудовників зазначено, що ціна за квадратний метр у «Ленинградском квартале» стартує від 146 тис. рублів, а однокімнатні квартири площею 45 м² коштують від 7,2 млн рублів.

Втім, для маріупольців ці програми майже недосяжні. Причини цього багатошарові:

• Фінансова недоступність. Після війни більшість місцевих залишилися без стабільної роботи або отримують мінімальні доходи. Середня зарплата в місті — близько 20–25 тисяч рублів, тоді як щомісячний платіж за іпотекою становить 20–70 тисяч рублів.
  

• Відсутність кредитної історії. Умови російських банків передбачають наявність російських документів, кредитної історії або стабільного офіційного доходу в РФ. Для багатьох маріупольців, які втратили роботу чи живуть на соціальні виплати, це неможливо.
  

• Політичні та юридичні бар’єри. Деякі банки відмовляють місцевим мешканцям у кредитах, якщо вони не мають російського паспорта або якщо їхнє житло було зруйноване — навіть якщо вони колись були власниками.
  

Фінансова недоступність. Після війни більшість місцевих залишилися без стабільної роботи або отримують мінімальні доходи. Середня зарплата в місті — близько 20–25 тисяч рублів, тоді як щомісячний платіж за іпотекою становить 20–70 тисяч рублів.

Відсутність кредитної історії. Умови російських банків передбачають наявність російських документів, кредитної історії або стабільного офіційного доходу в РФ. Для багатьох маріупольців, які втратили роботу чи живуть на соціальні виплати, це неможливо.

Політичні та юридичні бар’єри. Деякі банки відмовляють місцевим мешканцям у кредитах, якщо вони не мають російського паспорта або якщо їхнє житло було зруйноване — навіть якщо вони колись були власниками.

У результаті переважна більшість іпотечних квартир купується приїжджими росіянами або військовими, а місцеві залишаються без шансів отримати житло. До того ж окупанти зносять старі будинки, змінюють їхні адреси та будують на їхньому місці нові — вже під продаж «новим мешканцям».

Будинок з годинником у Маріуполі. Окупанти рекламують його вигідне розташування - "лише за 15 хвилин пішки до моря". Попередню будівлю, яка постраждала під час російської блокади - знесли. На його місці побудували новий під іпотеку. Власники квартир будинку, які вижили, не можуть більше там жити.

Ринок оренди: дефіцит і високі ціни

На тлі знищення більшої частини багатоквартирних будинків та масового виїзду мешканців попит на житло різко перевищує пропозицію, що призвело до стрімкого зростання цін на оренду. У 2025 році оренда квартир у Маріуполі коливається в середньому від 10–12 тисяч рублів на місяць за невеликі однокімнатні помешкання у віддалених районах до приблизно 25 тисяч рублів і вище за дво- чи трикімнатні квартири в центральній частині міста. До вартості оренди часто додаються окремі платежі за послуги рієлтора та заставна сума — зазвичай близько 10 тисяч рублів.

Висновки - сумні

Люди, які втратили житло в окупації або у прифронтових територіях, досі не мають право на компенсації від держави. Люди, які мають вціліле житло на окупованих територіях, втрачають його через політику окупантів - квартири визнають “безхазяйними” і відбирають. Іпотека залишається недоступною для більшості людей по обидва боки лінії фронту. Інші програми вирішення житлової проблеми для ВПО, як то будівництво житла спеціально для переселенців, пробуксовують через брак фінансування. Історій, де людей несправедливо позбавляють житла, стає все більше. І це трагічні історії

Донецькі