Ризикують заради порятунку інших: як із Покровського району евакуюють місцевих (ВІДЕО)

10 січня 2025 р. 23:02

10 січня 2025 р. 23:02

У сирості та холоді вони цілодобово сиділи в підвалі розбитого будинку. Ховалися там від обстрілів і вже не вірили, що за ними приїдуть волонтери. Історію однієї евакуації з лінії фронту мешканців невеличкого селища в Покровському районі, розповідає FREEДOM .

Селищними дорогами переміщається лише військова техніка. Сюди вже практично не заїжджають евакуаційні групи, адже до лінії фронту від села Надіївка Покровського району залишається вже не більше одного кілометра. Проте завжди знайдуться ті, хто готовий ризикнути своїм життям заради порятунку інших. На світанку волонтерська машина вже в’їхала в село. А там — суцільні руїни.

Шістьох людей, які живуть у цьому населеному пункті, попросили евакуювати родичі, які давно виїхали в інші регіони. Мобільного зв’язку в селищі немає, тому люди й не знали, що за ними приїде евакуаційна група. Попутно місцеві вмовляють виїхати й інших своїх сусідів, які живуть у підвалах.

За годину в евакуаційному мікроавтобусі вже дев’ятеро людей. Троє — з легкими пораненнями. Усі одягнені в тому, в чому сиділи в льохах. Із собою — лише документи та трохи особистих речей. Виїжджати потрібно швидко, адже над селом постійно літають російські дрони й обстріл може початися будь-якої секунди.

“Принаймні ми ризикнули, не злякалися. Хоча знали, що “сіра зона” — дрони, вогнемети, кулемети — з усіх видів стріляють. Ну, ми зробили добру справу, врятували дев’ять життів”, — зазначає волонтер Олег Леонтьєв.

Дорогою до шелтера, куди евакуюють людей, волонтер робить першу зупинку. Люди одразу ж телефонують близьким повідомити, що живі, а Олег береться до ремонту автомобіля. Фронтове бездоріжжя залишило на ньому свій слід.

Уже в безпечному місці врятовані жителі Покровського району зізнаються: виїжджати потрібно було раніше. Вони до останнього моменту не вірили, що війна може прийти в їхнє селище.

“Потрібно бігти якомога далі. Ми й тут не хочемо. Зроблять паспорти й далі поїдемо. Ми, старі бабусі, думали вдома до смерті дожити, тому й залишалися. А воно бачите, як”, — каже мешканка селища Надіївка Любов.

Альоні — 27 років. Її виховували бабуся та дідусь. Рідного батька дівчина ніколи не бачила, а мама померла, коли Альона була ще маленькою. Каже, у селі залишалася лише тому, що не могла покинути старих.

“Як я їх кину? Бабуся погано ходить, у дідуся одна рука не працює. Вони не хотіли виїжджати, а коли захотіли, вже нічим і не виїдеш”, — розповідає Альона.

Голодних і втомлених від війни людей довозять до кав’ярні, де безплатно годують переселенців, військовослужбовців, медиків і волонтерів. До порогу “Чумацького шляху” щодня паркуються сотні автомобілів.

“Це, мабуть, одна з найбільших колекцій шевронів, які бачила наша знімальна група з початку повномасштабної війни. Хлопці сюди приїжджають не з порожніми руками, кожна гільза, кожен бригадний прапор — це окрема історія”, — розповідає кореспондентка Альона Грамова, показуючи стенди в кафе, обвішані шевронами.

Безплатне кафе працює тут із перших днів повномасштабного вторгнення. Керує закладом Наталя.

Три роки тому все починалося з безплатної кави для військовослужбовців, зараз кафе працює цілодобово. 24 на 7 тут готують гарячі перші та другі страви. На обідньому столі завжди є українське сало, соління та солодощі. Усе це Наталії привозять українські та європейські волонтери.

“Тримаємося, працюємо до перемоги. Будемо працювати, поки є сили, бо для наших хлопців потрібен надійний тил”, — каже директорка кафе Наталя.

Коли люди пообідали та трохи відпочили, евакуаційний мікроавтобус вирушив далі. У Павлограді Дніпропетровської області пораненим медики надають допомогу. Деяких госпіталізують, а решта їдуть у шелтер, де вперше за останній місяць ночуватимуть не в підвалі.

Світ