“Шоу довгоносиків” залишилося на Евересті українського телебачення: інтерв’ю з режисером Віктором Андрієнком

15 січня 2025 р. 09:10

15 січня 2025 р. 09:10

Віктор Андрієнко — український актор, режисер і продюсер. Народився в Запоріжжі 1959 року. З 10 років виступає на сцені. У 1980 році закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого. З 1996 року — актор і автор сюжетів легендарної телепрограми “Шоу довгоносиків”. Озвучив анімаційний фільм “Острів скарбів”. До 2014 року багато працював у Росії. У 2019 році отримав звання заслуженого артиста України. Знявся більш ніж у 100 кінокартинах і серіалах. Є співавтором книг для дітей. У 2017 році отримав Гран-прі Всеукраїнського літературного конкурсу “Коронація слова” в номінації “Найкращий кіносценарій для дітей та юнацтва”.

Віктор Андрієнко — гість чергового випуску програми “Люди доброї волі” телеканалу FREEДOM .

Ведучий — Сакен Аймурзаєв .

Каскадерський досвід допоміг мені в режисерській роботі

— Радий бачити вас. Особливо на студії Довженка, з якою пов’язана велика частина вашого життя.

— Так, я тут почав працювати з 1978 року.

— Тоді ви були каскадером, я наскільки розумію.

— Так, спочатку, коли 1976 року я прийшов уперше на студію, пробувався на актора. Але весь час не виходило. Там у мене відбувалися ситуації, які залежали не від мене. Наприклад, фільм переформатували, або, був випадок, коли режисер помер. Або щось переробляли, і тому ролі мені не діставалися. А 1978 року я приїхав сюди на виконання невеликих трюків. Потім мене взяли велику картину “Дачна поїздка сержанта Цибулі”. І з Сергієм Івановим ми робили багато трюків, багато чого напридумували.

Режисер Микола Літус — велика людина, яка тоді була першопрохідцем у комедії на українській кіностудії. Його першою роботою була “Королева бензоколонки”. Тобто він був людиною з досвідом. І мені дуже приємно було, що він нас чув. Ми його чули. Ми зробили багато кумедних, веселих трюків для цієї картини. Це був початок. А потім було багато всього.

— Так, у вас велика фільмографія.

— Але я не пам’ятаю, скільки в мене було каскадерських ролей.

— Це особлива професія. Знову ж таки падати, вибухати. Чому вас до цього тягнуло?

— У ті дні, ця професія була більше схожа на те, як починали голлівудські каскадери за часів після німого кіно. Річ у тім, що ми самі падали. У нас не було такої страховки, як зараз. Я і зараз можу впасти з коня і зі мною нічого не трапиться.

Ми чіпляли страхувальні троси, коли падали з грот-щогли корабля, з вітрильника, наприклад. Для прикладу візьмемо “Баладу про доблесного лицаря Айвенго”. Щоб упасти з висоти 15 метрів, розстеляли гілочки, після гілочок ми постелили тканину або брезент, а потім сіно, а потім сіно ще накрили брезентом. Там була киснева подушка. Американці надувають, а ми робили таку подушку. І ти можеш 2-3 рази впасти на цю подушку і там усе буде добре.

Так, ризик був, було багато ситуацій, у яких я не знаю, як ми вижили. Навіть пояснити не можу, але все було нормально.

У той час у наших каскадерських командах були естонці, литовці, були хлопці з Ленінграда. Була сильна київська група. Одеса була. Актор Олег Федулов, якого ви знаєте за фільмами “Місце зустрічі змінити не можна”, “Пірати 20-го століття”. До речі, Олександр Філатов на кіностудії імені Довженка був єдиним у всьому Радянському Союзі каскадером, який офіційно отримував зарплату. Це була єдина кіностудія, у якої в штаті був каскадер. Він займався цим і нас залучав до цього.

Це мені дуже допомогло в житті. Коли ти спочатку каскадер, а потім тобі потрібно працювати з режисером як постановнику трюків, і ти починаєш з ним працювати. Якщо режисер написав у сценарії, що йде бій, ти маєш розписати, які трюки будуть у цей час.

Потім я почав ставити фільм “Іван Сила”. У мене було багато дрібної роботи, навіть у цьому павільйоні, де ми сидимо. У цьому павільйоні постійно знімав свої роботи Роман Гургенович Балаян. Я працював у малих формах, потім перейшов на повнометражний фільм.

— Тобто вам допомогло це, коли ви “Івана Силу” знімали?

— Так, мені це дуже допомогло, тому що я вже знав, як виставляти кадр.

Усе, що тільки міг, я видав у “Довгоносиках”

— З кіно ви були пов’язані все життя. Потім був величезний період ваших проектів на зорі українського телебачення. Період ваших скетчів, геніальних ідей і абсолютної знаменитості. Розкажіть про досвід, отриманий у 1990-х роках.

— Ми були одні, ми не говорили про фашизм, не говорили про єврейське питання. Не було насильства в нас у кадрі. Не було патології, тобто ми були цензорами своєї роботи. Але робили все.

Якщо ви зараз побачите всі наші випуски “Довгоносиків”, ви зрозумієте, що тепер це на екрани не поставите. Я завжди кажу, що все, що я зіграв, все, що я прочитав за 36 років, — я все видав там. Ми залишилися в історії українського телебачення як щось на Евересті. Найгеніальніше, що ми вчасно пішли з цього Евересту.

Я як робоча конячка. І коли я у “Великій різниці” працював, під мене робили якийсь формат. Я в цей формат входив. І я повністю в ньому викладався. Так само було і в “Довгоносиках”. Існував якийсь абсурдний формат абсурдного гумору. Такий “Монті Пайтон”, як ми його називали, але український. І ми якось у ньому жили, існували.

Коли “Довгоносики” закрилися, я чогось хотів, але мені не довіряли, поки я не зробив короткий метр “13 кілометр”. Поки я не поїхав до Москви і не попрацював там 6 років. І звідти приїхати генієм, виходить так. Я там зіграв близько 600 персонажів, з них 40-50 — ключових. Але найголовніше, коли я повернувся в Україну, і коли мені сказали “а давайте…”, я сказав: “ні-ні, я не буду, давайте робити що-небудь нове”.

— А була ідея відновити шоу?

— Так, багато разів. Ми всі домовилися, що не потрібно. Розумієте, це нереально. Ви не можете знову піти до школи, не можете знову піти в інститут.

Простіше зробити щось нове, ніж вдувати кисневою подушкою життя в щось, що вже давно вийшло ногами вперед у велике майбутнє.

— Сучасна молодь знає про ваш проєкт, тобто вони знайшли і подивилися “Довгоносиків”.

— У нас була дуже цікава публіка, у нас була аудиторія приблизно від 4 до 18 років. Потім провал тінейджерів, і потім — люди за 30.

— Тобто аудиторія “Довгоносиків” — діти, юнацтво і зрілі люди.

— Їх іноді батьки приводили “за вуха”. Вони спочатку не хотіли дивитися, а потім — сміялися. Потім була історія, коли до мене прийшов один міліціонер і сказав: “А от скажіть, Вікторе, я не можу зрозуміти, моїй дитині півроку, а вона дивиться вас і сміється. Показує на ніс. Він сміється, а я не розумію причини”. Я кажу, напевно це таке ставлення до роботи — щире, дитяче. Те, що ми видавали на публіку, ми робили щиро, як діти, а діти швидше зчитують це, ніж дорослі.

Так, у нас є така фраза: “Ми зробили шоу, щоб наше телебачення перевернулося в труні”.

— Вікторе, ви самі згадали роботу в Москві. Я не буду ставити запитання, яке чомусь вам ставлять уже багато років — чи хотіли ви там залишитися…

— Ні, я із самого початку не хотів…

— Ви людина зовсім не тієї системи. Я там жив.

— Мені здається, що там, де народився, там і став у пригоді. Не став у пригоді зараз, став у пригоді потім. У мене була чудова можливість залишитися там. Можна було і землю купити, і будинок побудувати, і паспорт отримати, і позику в банку, і (російський шоумен, — ред.) Саша Цекало міг допомогти. Але я принципово приходив, відпрацьовував, кланявся: “Хлопці, я вас дуже люблю”. І їхав. Я жив в Україні і в ній хотів залишитися. Навіть коли мені було дуже важко, я не дзвонив Олександру Цекалу і не казав: “Саша, можна я до тебе приїду”.

Я мав узагалі працювати ще в “Шести кадрах”, але весь цей час тут, на кіностудії, я знімав серіал. Коли мені зателефонували режисер Олександр Роднянський, Цекало, ще хтось із каналу, я відповів: “Вибачте, у мене 100 людей на знімальному майданчику. Оренда оплачена. Я не можу підставити людей”. І я відмовився. А потім я приїхав на “Большую разницу”.

Але слава богу, тоді “Большая разница” з’явилася в Україні, і вона дуже відрізнялася від російської, в якій усе було трохи причесано. А тут було вільно. Те, що ми тут робили, було більш зле, більш жорстке. Гумор часом був дуже цікавим.

— Коли ви бували в Москві, були ознаки того, куди вони можуть скотитися, як зараз?

— Я не знаю. Ми всі працювали. У нас була шикарна творча сім’я. Я працював, зокрема і з Дімою Дяченком, якого ви знаєте за фільмом “Про що говорять чоловіки?”. До цього був Кирющенко. Потім у 2008-2009 роки бахнула криза. Ми були абсолютно одні в цьому величезному павільйоні. З-поміж 10 павільйонів ми займали тільки один, тому що ніхто нічого не знімав. Коли всі повернулися, це була ніби така продуховина. Вогник, до якого всі зліталися.

У нас ніхто не принижував один одного. Десять днів один без одного не могли провести, було відчуття, що ми не бачилися місяць.

Зірки, які приходили і працювали в наших роликах, теж до нас нормально ставилися. Навпаки, вони приходили і злякано говорили: “Хлопці, ви генії, я хороший актор, але те що ви робите, я не вмію. Я правильно роблю, це смішно?”.

Я їм якось привіз “гуманітарку”. Хотілося щось хороше зробити. Іменні коробки “Велика різниця” для Олександра Цекало, Ігоря Кістола. Кожному з них був окремий бокс, у якому був оригінальний “пузир” з горілочкою, самогончиком 70 градусів, гранований стакан, і замотане у фольгу сало, цибулька, часничок.

Ми були як сім’я, а у 2022 році частина з них покрили мене матом — я був у шоці. А люди, у яких я навіть не вірив, дзвонили, писали, просили вибачення. Я не буду називати ці прізвища.

— Вони це роблять досі чи це було тільки перші місяці?

— Досі. Навіть ті, хто дивакувато поводився в перші дні, стримано, потім раптом відкрилися, почали дзвонити: “Хай буде мир”.

Я повторю ще раз, це був етап життя. Мені не соромно за це.

— Але ви повернулися все-таки в рідну країну.

— Наприкінці 2013 року я був у Криму. Ми безплатно показували “Івана Силу”. Ми показали “Івана Силу” українською мовою і все було нормально. У Сімферополі, у Бахчисараї — в інтернаті татарським дітям показали, у дитячих будинках. Уже почався Майдан.

У нас не було мети щось довести, перемогти, ми просто працювали з дітьми, і діти спокійно це сприймали.

“Ми не знаємо цього світу. Там дуже багато цікавих дітей”

— Розкажіть про виставу “Легенди Чарівнолісся”.

— Коли я почав співпрацювати зі Спілкою інвалідів України, Оксана Потимко відкрила мені світ людей із вадами зору. Професорка, дитяча психологиня Оксана Потимко — авторка першої ініціативи. Вона сама сліпа і за її ініціативою зробили перший фільм. Записали на аудіо, коли одним голосом диктор повністю озвучує не тільки діалоги, а й розповідає, що відбувається в кадрі. Наприклад: “Іван підійшов до Мілки, і поклав руку на її плече”. Це був перший фільм, який вони взяли для цієї озвучки і зробили його для дітей з вадами зору. А другий мультиплікаційний фільм — “Микита Кожум’яка”, у якому я був режисером анімаційних сцен. Потимко запросила мене на показ цього фільму.

Я приїхав до них у Львів на книжковий форум, де презентував книжку “Легенди Чарівнолісся”. Тоді я побачив, як люди з вадами зору це сприймають. Вони кажуть: “Ми дивимося. Можна вас подивитися?”. Вони ніколи не кажуть, як це робиться фізично. Необхідно йти вглиб. Не стояти на сцені й розповідати їм, а одразу треба йти до них, і вони одразу ж оточують вас і кажуть: “Можна вас подивитися?”. І вони починають тебе торкатися руками — обличчя, все… Я чекав, поки всі, близько 200 дітей, “подивляться”. Я зрозумів, що попри те, що Оксана Потимко зробила близько тисячі візуальних творів, для таких дітей мало що робиться. Найстрашніше, що немає аудіовистав.

Михайло Войтюк озвучив багато таких книжок для цих дітей. У нього це дуже добре виходить. Але українською мало. Усе було російською, українського контенту там було зовсім небагато. Тепер більше з’явилося. І я вирішив для цих дітей зробити аудіовиставу. Коли я був дитиною, і коли в мене була тільки радіоточка, я слухав увесь час аудіовистави.

Діти мають отримати широку палітру, палітру всього — багатоголосся, інтершуми. Тому що ми ще отримуємо візуальні образи, а вони — ні. І Оксана Потимко зателефонувала: “Вікторе, я хочу “Легенди Чарівнолісся” зробити шрифтом Брайля. Дайте мені, будь ласка, книжечку”. Кажу: “Навіщо книжечку?”. І віддав повністю в дументі тексти. Вони 2 місяці переробляли тексти, є спеціальна машина, якою вони роблять усе це. Два-три місяці вони працювали і зробили шрифтом Брайля “Легенди Чарівнолісся” — нашу з Оленою Шульгою книжку. І було зроблено 30 книжок, які потім розповсюджували по дитячих спеціалізованих установах — 4 інтернати і 26 шкіл для слабозорих.

І 24 лютого 2022 року я мав в музей Брайля в Харкові передати 3 томи. І в інтернат — там дуже відома школа-інтернат спеціалізована для таких дітей. Але не вийшло. Ми передали в Комишеваху і Маріуполь. І все це, як ви розумієте, всього цього вже не існує. Я кажу: “Давай, Оксано, зробимо новий проєкт, знайдемо спонсорів, знайдемо ще раз цих дітей”. Усіх дітей вивезли з тієї ж Комишевахи, вони — за кордоном.

У них немає українського контенту, щоб почитати. Оксана каже: “Вікторе, ви ж хотіли аудіоказку? То зробімо “Легенди Чарівнолісся”. Спробуймо. Я не зміг знайти фінанси і подався в Український культурний фонд. Я звертався 2 рази і на 3-й раз вийшло.

— Аудіовистава безкоштовна? Вона у вільному доступі?

— Так. Казка триває 7 годин.

Але це не тільки для дітей із вадами зору. Це для всіх. Я зробив таку казку для всіх, щоб усім було цікаво.

Зараз в Україні залишилося 20 інтернатів. Усі вони отримають цю казку. Але є багато дітей, які навчаються не в інтернатах і школах, а інклюзивно, у спільних школах із дітьми.

Ви не уявляєте, які серед цих дітей скарбниці… Наприклад, одну з ролей я принципово віддав Діані, дівчинці, яка не бачить. Вона прочитала книжку шрифтом Брайля, а потім приїхала на презентацію до Києва і сказала: “Вікторе Миколайовичу, я хочу Олесю озвучити. Якщо ви будете знімати кіно, я хочу зіграти Олесю або якщо мультик — я Олесю озвучу”. Добре, домовилися. І я її запросив. Так от Діана — як лампочка, батареечка. Вона світла, вона така весела. Вона навіть у facebook веде блог про сопілки і флейти.

Коли я був у львівському інтернаті, до мене підійшов хлопчик зі словами: “Можна я вас подивлюся”. Подивився мене. Потім він сів за фортепіано і почав співати. Він почав італійською співати Арію “Фігаро”. Цьому хлопцеві 15 років. Ми не знаємо цього світу. Там дуже багато цікавих дітей.

Попередні випуски проєкту “Люди доброї волі”:

• Буряти думають про незалежність, але більшість пригнічує в собі ці пориви: інтерв’ю зі сходознавцем Доржо Дугаровим
• В Грузії відбувається конфлікт цінностей: інтерв’ю з опозиційним політиком Георгієм Вашадзе
• Путін — сибарит, що блефує, а не шахід: про ризики ядерної війни говоримо з політологом Андрієм Піонтковським
• У в’язниці я весь час очікував провокацій та порушення нової кримінальної справи: інтерв’ю з колишнім російським політв’язнем Олегом Орловим
• Зневага до інших культур була притаманна російським письменникам: інтерв’ю з літературознавцем Олегом Лекмановим
• Російська в’язниця вбиває: інтерв’ю з правозахисницею Ольгою Романовою
• Безвихідь і страх керують тими, хто служить режиму Кремля в окупації: інтерв’ю з експолоненим, священником Богданом Гелетою
• Путін міг піти іншим шляхом, але пішов шляхом Сталіна: інтерв’ю з польським журналістом Адамом Міхніком
• Як розгледіти хвіст імперіалізму в “хороших руських”: інтерв’ю з російською художницею Катериною Марголіс
• РФ вже не велика економічна держава: інтерв’ю з Нобелівським лауреатом з економіки Дароном Аджемоглу

Світ