За нацистськими лекалами: як працюють російські фільтраційні табори для українців

07 лютого 2025 р. 19:06

07 лютого 2025 р. 19:06

Допити та тортури, затримання мирних громадян, масова примусова депортація і незаконні тюремні ув’язнення — це сучасна доктрина Кремля з виявлення і знищення нелояльних до режиму.

Хто наказав створити мережу фільтраційних таборів на тимчасово окупованих територіях України й в самій Росії? Яку роль у збільшенні кількості українських полонених зіграла Білорусь? Що творять із беззахисними людьми пособники Кремля? Про це розповідає новий випуск “Спеціального репортажу” на телеканалі FREEДOM .

Автор — Ольга Михалюк .

Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, удосконаливши свій попередній злочинний досвід у Чечні та успадкувавши нацистські практики депортацій і концтаборів, Кремль створив на тимчасово окупованій території систему затримання та фільтрації українських громадян, нелояльних до режиму. Мережу незаконних фільтраційних таборів росіяни розгорнули й в Білорусі, що доводить співучасть у війні вищого політичного керівництва цієї країни.

Фільтраційні табори в Білорусі

24 лютого 2022 року армада російської техніки вдирається в Чорнобильську зону з боку Білорусі. Це один зі стратегічних напрямків окупантів під час повномасштабної війни та планів взяти Київ за три дні. Захід в Україну потрапив в екшн-камеру російського військового і ці кадри опинилися в розпорядженні журналістів “Радіо Свобода”. Вони разом із колегами з Білоруського розслідувального центру вирішили довести не тільки причетність Лукашенка до війни, а й організацію з його дозволу фільтраційного табору на території держави.

“Ми з партнерами поставили собі за мету знайти це місце і взагалі підсвітити цей ракурс співучасті Білорусі та режиму Лукашенка у війні проти України. На нашу думку, він недостатньо висвітлений. І той факт, що українських мирних жителів тримали на території Білорусі, ще раз підтверджує, що режим Лукашенка є співагресором. Він також давав можливість росіянам проводити тортури над військовими та цивільними”, — каже журналіст-розслідувач Максим Савчук .

Лариса Ягодинська — мешканка села Оране, яке розташоване за 45 км від кордону з Білоруссю. Через нього на початку війни рухалися колони противника до Києва. На початку березня між селами Оране та Хочева російські військові спорудили блокпост.

Неподалік від нього окупанти затримали синів Лариси. Старшого Олександра та молодшого Владислава, який на той момент був неповнолітнім. У пошуках мобільного зв’язку манівцями молоді люди велосипедами вирушили до села Приборськ. Назад поверталися вже асфальтованою дорогою і, не доїхавши до села Хочева, зникли.

“Вони пропускали велику колону російської техніки, зупинилися на узбіччі. Я не знаю, що росіяни собі надумали. Мабуть, вирішили, що хлопці рахують техніку і записують”, — згадує Лариса Ягодинська.

Того дня хлопці не повернулися додому. Спроби Лариси дізнатися в російських військових, де сини, не увінчалися успіхом. Жінка продовжила пошуки самостійно.

“Мене підвезли машиною, де є зв’язок. Я зателефонувала дівчині Слави, яка була в Луцьку. Я знала, що якщо він з’явиться, то насамперед зателефонує їй. І вона мені сказала, що Слава перебуває в Білорусі”, — розповідає Лариса.

Старшого сина Лариси загарбники відправили в російське СІЗО, а молодшого вдалося повернути за допомогою українських прикордонників. Тоді правоохоронці дізналися, що в білоруському місті Наровля діє фільтраційний табір, куди звозять як військовополонених, так і цивільних. Це підтвердив і військовий зв’язківець Богдан Лисенко , якого 20 березня разом із побратимами взяли в полон росіяни. Під час оборони Миколаївки під Бучею Богдан був поранений.

“Ми їхали у великому броньованому автобусі. Ми проїжджали місцеві озера, потім нас вивезли на трасу. Ми були в Чорнобилі”, — згадує Богдан Лисенко, військовий ЗСУ.

Звідти українських військових також повезли в Наровлю. Те, як Богдана несуть на ношах, зняли російські пропагандисти, а потім йому влаштували допит.

“Нас привезли в барак, там фотографували, брали дані. Запитували, яка частина, яке звання. Для звичайних солдатів на цьому допит закінчувався”, — розповідає Богдан.

За словами експертів, нерідко до військових ставилися лояльніше, ніж до мирних жителів.

“Нам розповідали українські військові, що, попри те, що їх били та піддавали тортурам, це все одно було не так жорстко, як те, чого зазнавали цивільні особи. Нібито мирні жителі ні в яку не хотіли зізнаватися, що вони нібито диверсанти”, — каже засновник Білоруського розслідувального центру Станіслав Івашкевич .

Фільтраційний табір у Наровлі правозахисники називають одним із найжорстокіших щодо цивільних. Катування і вибивання зізнань там проводилися з нелюдським завзяттям. Особливо діставалося чоловікам, бо в них окупанти вбачали інформаторів, диверсантів і партизанів.

“У росіян тоді була параноя, що всі навколо навідники, які співпрацюють із СБУ і передають інформацію. Забирали навіть старих і дітей”, — згадує військовий ЗСУ Богдан Лисенко.

З моменту звільнення з Наровлі минуло три роки, але молодший син Лариси Владислав досі не може прийти до тями.

“Росіяни що, не бачили, що він дитина? У нього при собі був паспорт! Не знаю, куди вони дивилися і що хотіли. Як можна було бити дитину електрошокером?”, — каже Лариса.

Журналісти почали шукати місце розташування фільтраційного табору, спираючись на свідчення визволених із полону і супутникові знімки того періоду.  Після зіставлення інформації стало зрозуміло, що це будівля, яка належить державному підприємству “Прип’ятський Альянс”.

“У них було безліч баз. У Наровлі був один із центральних пунктів.  Там був штаб, госпіталь і фільтраційний табір”, — каже засновник Білоруського розслідувального центру Станіслав Івашкевич.

Розслідувачі звернулися із запитаннями до міського голови Наровлі.

“Мер міста Наровля, де це все відбувалося, колишній співробітник служби охорони Олександра Лукашенка. Коли ми запитували у директорки підприємства “Прип’ятський Альянс”, якому належала будівля, де знаходився цей фільтраційний табір, вона відправила нас до нього”, — розповідає Івашкевич.

Поплічники Лукашенка, як і їхній лідер, заперечують будь-яку причетність до війни Росії проти України.

“Ми не давали Росії в користування територію Білорусі. У нас були навчання, на яких було залучено кілька представників російських військ із Зауралля. І Путін почав виводити ці війська з Білорусі. Вони були на Півдні Білорусі. І цією дорогою повз кордони з Україною він почав виведення військ. Частину військ у якийсь період спровокували, я в цьому переконаний, і вони завернули на Київ. У нас не було такого випадку, щоб Путін просив мене під час ось цього конфлікту долучитися у військовому відношенні”, — заявляє білоруський диктатор Лукашенко.

За словами журналістів-розслідувачів, те, що говорить Лукашенко — не є правдою.

“Держава, фактично, віддавала свої території для розташування військ і підготовки до вторгнення. І це ще одне свідчення того, що режим Лукашенка не просто давав мовчазну згоду, а надавав території для російських військ, щоб вони могли проводити катування над громадянами України”, — каже журналіст-розслідувач Максим Савчук.

Ще один воєнний злочин, який тягне за собою так звана фільтрація, — це незаконна депортація та подальше тюремне ув’язнення цивільних осіб, яких окупанти вважають “підозрілими”. Люди можуть без суду і слідства роками бути відірваними від зовнішнього світу в жахливих умовах утримання та без належної медичної допомоги.

Богдан Лисенко згадує, як до Наровлі доправили двох цивільних — батька і сина.

“Чоловік був зі своєю дитиною, у якої захворювання — затримка в розвитку. У самого чоловіка був діабет. Він просив, щоб їх не розділяли із сином, але їх, звісно ж, розділили. Чоловіка відправили разом із нами в Курськ”, — згадує військовий ЗСУ Богдан Лисенко.

Куди відправили сина — невідомо. Батька перевели в СІЗО. У лікуванні йому відмовили. Знущань і побоїв чоловік не витримав і помер у душовій.

“Людей утримують в умовах, у яких у них навіть немає права комусь повідомити про своє затримання. Немає жодного зв’язку із зовнішнім світом, ніхто не знає, що вони затримані. Це дає змогу Російській Федерації робити з ними все що завгодно”, — коментує адвокат, експерт із міжнародного гуманітарного та кримінального права Андрій Яковлєв .

Третій рік у полоні

Третій рік в очікуванні сина і жодного дня без думки про нього – у такому пеклі живуть батьки журналіста Дмитра Хилюка . Третій рік він перебуває в одному з російських СІЗО. Дмитра вивезли також через Білорусь. Разом із батьком його російські військові затримали під час окупації села Козаровичі. Василь Андрійович із жахом згадує, як це було.

“Ми по городу йшли, доходимо до своєї хати й тут росіяни вискочили з автоматами та схопили нас”, — згадує Василь Хилюк , батько Дмитра.

Василя Андрійовича із сином Дмитром тримали неподалік у складських приміщеннях, де окупанти облаштували фільтраційний табір і катівню. Росіяни заклеювали їм очі та зв’язували руки. Після допиту чоловіків протримали в підвалі сім днів, а потім перевели в селище Димер.

Через якийсь час батька відпустили, а Дмитра, дізнавшись, що він журналіст, взяли в полон. За три роки від нього вдалося отримати єдину звісточку.

“Дорогі мої мама і тато. Я живий і здоровий. У мене все добре”, — цитує лист сина мати Дмитра Галина Хилюк .

Системність і масовість незаконної депортації та ув’язнення українців у Росії юрист-міжнародник Андрій Яковлєв називає спланованою політикою Кремля.

“Депортація — це воєнний злочин. Складно уявити, щоб військові, затримавши людину на блокпосту, могли б розпорядитися, щоб її відправили на територію РФ. На це хтось має давати дозвіл. Ця схема забезпечується за згодою вищого керівництва. Це явище має масовий характер. Це є однією з ознак злочину проти людяності”, — каже Яковлєв.

Росія, яка вважає себе спадкоємицею Радянського Союзу, перейняла і злочинну практику ГУЛАГів, у яких українську інтелігенцію катували й катували, вона помирала на каторжних роботах і в нелюдських умовах утримання. Країна-окупант продовжує знищувати українців уже на їхній власній землі, розв’язавши криваву війну під надуманими приводами захисту “пригнобленого російськомовного населення” і “боротьби з нацистами”. При цьому діючи саме нацистськими методами.

Мережа фільтраційних таборів, у яких російські загарбники піддають українців жорстоким допитам і тортурам, не шкодуючи ні жінок, ні людей похилого віку, ні дітей, а з неугодними розправляються, позбавляючи життя або примусово депортуючи до місць несвободи, — це грубе порушення Міжнародного гуманітарного права та Женевської конвенції.

Жахи маріупольської фільтрації

Щонайменше 21 фільтраційний табір російські війська розгорнули на окупованій частині сходу України від початку повномасштабного вторгнення. Карту оприлюднили дослідники Єльського університету. Більшість таборів розташовані в Донецькій області, серед населених пунктів згадуються, зокрема, Єнакієве, Донецьк (4 табори), Докучаєвськ, Нікольське, Безіменне, Мангуш.

Через фільтрацію пройшла родина Марії Вдовиченко , під час порятунку з обложеного Маріуполя.

“Військові направили в чергу, і ми встали навпроти Мангушської адміністрації. Перед нами було дуже багато машин, а сам фільтраційний табір відбувалися на кільці, від якого йшла дорога на Бердянськ. Черга була довжиною в кілька кілометрів. Це все були цивільні люди, які хотіли врятуватися”, — згадує Марія.

За словами Марії, очікування фільтрації було довгим, виснажливим і принизливим.

“Вийти з цієї машини елементарно справити нужду, було не можна. Солдати ходили та контролювали всю чергу. Нам не дозволяли вийти, дивилися у вікна машини, чим ми займаємося, могли витягнути людину з машини й обшукати її”, — згадує дівчина.

Між рядами машин снували російські пропагандисти, змушуючи змучених війною людей розповідати на камеру про нібито порятунок і “допомогу в евакуації”.

“Ми були втомленими, у нас елементарно не було води. Пропагандисти діставали людей із машин і примушували говорити те, що їм було потрібно. Ми не хотіли з ними спілкуватися”, — каже Марія Вдовиченко.

Два дні родина чекала своєї черги на фільтрацію. Її довелося проходити батькові сімейства та Марії як старшій доньці. Молодшій доньці на той момент було 12 років. Мама після пережитого стресу не могла ходити.

“Ми з татом зайшли удвох, але нас розділили. Перевіряли телефон і документи. Запитували, хто я така, як мене звати, коли я народилася, яка в мене національність. Про національність мені було дуже страшно говорити. Було страшно говорити, що я українка”, — згадує Марія.

Але цього поліціянтам так званої “ДНР” і російським військовим було мало.

“Вони обговорювали між собою мою зовнішність. Казали мені, що в мене невмите обличчя, що я фізично недосконала і в мене є недоліки. Також потрібно було роздягнутися, щоб показати, що на моєму тілі немає татуювань. Але це робили не жінки”, — ділиться дівчина.

І навіть звільнення супроводжувалося знущаннями.

“Мені не дали нормально вдягнутися, взяли за шкірку і виволокли на вулицю. Я впала, а вони наді мною сміялися”, — каже Марія.

Через деякий час окупанти притягли й батька Марії. Родина помітила синці та гематоми на його обличчі. Але що відбувалося в катівнях, чоловік розповів уже тоді, коли вивіз близьких до Бердянська.

“Його били, вимагали в чомусь зізнатися. Тато все заперечував, говорив, що він просто цивільна людина, якій потрібно врятувати свою сім’ю. Він говорив правду, але його били по голові. Коли тато знепритомнів, його витягли за фільтраційну будку і там продовжували бити ногами, погрожували відрізати вуха. Били доти, доки він не прийшов назад до тями”, — каже Марія Вдовиченко.

Знущання окупантів стали для чоловіка фатальними — згодом він втратив зір і так і не зміг відновити здоров’я. Ще за рік його не стало.

Мережа фільтраційних таборів на тимчасово окупованих територіях існують і понині. І не лише для контролю в’їзду-виїзду людей чи заборони залишати територію. Так звані фільтраційні заходи проводяться окупаційними адміністраціями, які почуваються господарями на захоплених землях. З місцевого населення також формують “каральні загони”, щоби свої здавали своїх або охороняли місця утримання полонених.

Принизлива, а часто смертоносна процедура так званої фільтрації, якій піддають українців прислужники режиму Кремля, була б неможливою без схвалення диктатора. У 21 столітті війська Путіна відновили в Україні, Росії та Білорусі нацистську практику концтаборів часів Другої світової війни. Методами принижень і знущань загарбники намагаються стерти українську ідентичність у людей, які опинилися в окупації.

Масовість і жорстокість злодіянь російської армії проти мирних мешканців України за роки повномасштабної війни мають характер як воєнного злочину, так і злочину проти людяності, що не мають терміну давності. І відповідальність наздожене кожного — від рядового солдата та його командира до кремлівської верхівки на чолі зі старим диктатором, для якої знищення українців стало пріоритетом державної політики.

Світ