Операція “колективізація”: як українців за Союзу заганяли в колгоспне рабство

28 березня 2025 р. 19:00

28 березня 2025 р. 19:00

25 березня весь світ згадував жертв рабства. Це страшна сторінка історії людства і безпрецедентна трагедія для мільйонів. В українській історії є такі ж криваві сторінки з часів окупації Радянським Союзом.

Виправдовуючись удаваним “суспільним благом”, “червона влада” намагалася зломити непокірний український народ репресіями, виснажливою працею та вигнанням із власних домівок. Про це — у новому випуску “Спеціального репортажу” на телеканалі FREEДOM .

Автор — Ксенія Барвіненко .

Радянський грабіж українських селян

Василь Іванович Циба народився 1927 року на Чернігівщині, коли Радянський Союз уже розгорнув на окупованих українських землях колективізацію.

“Спочатку з Коропа голові сільради приходила депеша: стільки-то куркулів треба цього року розкуркулити. Тож обирали, в кого був наймит, у першу чергу. Так приходили депеші — дві сім’ї вислати, три — розкуркулити. У селі розкуркулили, напевно, 15 дворів”, — згадує Василь Циба.

Об’єднання одноосібних господарств у колективні, на перший погляд, виглядає нешкідливим і до того ж повністю відповідає радянському гаслу “Землю — селянам”. На ділі ж виявилося тим, що в сучасному світі називають грабунком або рекетом.

“Був гарний будинок на два входи з дерев’яного бруса з металевим дахом. Були на подвір’ї та корівники, і стайня, і сінажники, і олійниця. Усе забрали! Забрали хату і наступного дня почали її розбирати, бо вона була зроблена з хорошого дерев’яного бруса”, — розповідає свідок колективізації Василь Іванович.

Радянська влада поділила людей на три категорії, а за фактом сорти: заможні куркулі, середняки та бідняки. У перших двох більшовики вбачали головну загрозу колективізації, адже ніхто не хотів віддавати державі власність, яку наживало не одне покоління. А от найбідніших мешканців села призначали активістами — їм було наказано розібратися з противниками режиму.

“Державою були введені в комітети незаможні селяни. Знаходили в селах дармоїдів, п’яниць. Звісно, це люди, які не вміли та не хотіли працювати на землі, і ось їм дали владу. Саме вони розкуркулювали, забирали зерно і забезпечували хлібозаготівлі”, — пояснює кандидатка економічних наук, старша наукова співробітниця Інституту економіки та прогнозування НАН України Леся Дідковська .

Досі збереглися документальні кадри тих часів, як місцевий актив — комнезами (комітет незаможних селян — скорочено українською мовою) — забирає майно в заможного сусіда, а його самого виселяє з власної хати. Цивілізованій людині важко уявити подібне варварство, але в Радянському Союзі воно було повсюдним і контрольованим згори.

“Мій дядько, брат матері, жив у Краснопіллі Чернігівської губернії на хуторі, і йому сказали: “Перебирайся в село і вступай у колгосп”. Він відмовився, а вони сказали: “Ми тебе змусимо перебратися, є постанова”. Наступного дня приїхали з міліціонером і його заарештували за те, що виступав проти колгоспного ладу”, — згадує свідок колективізації Василь Циба.

За словами істориків, спочатку розкуркулювали лише багатих селян.

“Коли ця хвиля минула і заможних селян уже не залишилося, вони перейшли до так званих середняків. Придумали окремий термін — “підкуркульники”. Їх почали репресувати, забирати, висилати сім’ями, конфісковувати майно”, — каже старший науковий співробітник Національного музею Голодомору-геноциду Роман Молдавський .

Справа була не в лінощах чи дармоїдстві, адже робота на землі здавна звична для українських селян. Після скасування кріпосного права люди отримали наділи та намагалися розвивати господарство.

Тонкощі радянської колективізації

Володимир Сергійчук написав десятки досліджень і монографій про життя українського села в умовах радянської окупації. Під час презентації нової книжки, історик пояснює, як українські селяни потрапили в лещата режиму.

“Якщо йдеться про початок 1920-х рр., про нову економічну політику, то український селянин був власником землі, а відтак і власником виробленого ним товару. Він хотів справедливого обміну на, скажімо, промислові товари, і поки цей справедливий обмін був — не виникало жодних проблем. Розвивалося і промислове виробництво, і сільське господарство. Але коли більшовики захотіли коштом села здійснювати індустріалізацію, то український селянин відмовився. Вони виробили продукцію і хотіли мати відповідну оплату за цю продукцію, а радянська влада вважала, що може забрати хліб”, — каже професор, доктор історичних наук Володимир Сергійчук.

Цивілізовані країни проводили індустріалізацію — тобто перехід від ручного до машинного виробництва — через промислову революцію, модернізацію технологій і виробництв. Цей процес був природним. Радянська влада просто відбирала всю продукцію в селян, щоб продавати за кордон, а на виручку купувати технології та оплачувати роботу іноземних інженерів.

“Селянин був завжди готовий до нормальних господарських стосунків із державою: платити податки, продавати свою продукцію. Однак за ринковою ціною і зрозуміло, що це було не дуже прийнятно для держави. Держава вирішила не стільки збирати податки, скільки експропріювати селянську власність. Навряд чи тут ідеться про економічну вигоду, ефективність чи доцільність”, — коментує кандидатка економічних наук Леся Дідковська.

На початку 1920-х рр. вступати до колгоспів зголосилися 4-5% селян, які здебільшого не мали земель і були бідними. Їм не було чого втрачати внаслідок колективізації.

“Коли більшовики побачили, що саме багатий селянин є прикладом для інших виробників хліба, то вони розпочали так звану політику розкуркулення. Хати та господарські приміщення селян віддавати тим, хто не мав землі, хто її пропив або продав — тобто неробам, п’яницям. Коли більшовикам вдалося здійснити розкуркулення, тоді процес колективізації пішов швидше”, — каже професор Володимир Сергійчук.

Селяни, особливо середняки, почали записуватися до колгоспів через тиск.

“У нас було дві корови та три коні. Коли почали будувати колгосп, то стали одразу забирати коней, а корів на м’ясопоставки. Двоюрідний дядько в 1931 році одружився, до нього прийшли й сказали: “Приходь у колгосп із молодою дружиною”. Він відмовився і його вислали разом із дружиною і маленькою дитиною до Сибіру. Не доїжджаючи до станції Хилок біля Байкалу, дитина померла, бо не було чого їсти”, — згадує свідок колективізації Василь Циба.

Селянські бунти

Захмарні податки, загроза втратити все майно і навіть стати засланцем на українців не діяли — тисячі бунтів раз у раз спалахували в різних селах.

“За оцінками відомого вітчизняного вченого Всеволода Голубничого, на початку 1930 року близько 40-50% врожаю просто було залишено на полі. Це насамперед диверсія селян, бо не кожному подобалося, коли до нього приходили на подвір’я, забирали його худобу та землю”, — коментує старший науковий співробітник Інституту економіки та прогнозування НАН України Леся Дідковська.

Селяни протестували по всій території України.

“Було гучне повстання жінок села Устивиця на Полтавщині — вони пішли на станцію і там розтрощили склади із зерном, вимагаючи віддати його голодним дітям. І подібні повстання відбувалися всюди протягом 20 років”, — каже доктор історичних наук Володимир Сергійчук.

Радянська пропаганда обіцяла колгоспникам “новий рай” — підтримку держави та постачання техніки. На ділі ж отримати хоча б один трактор можна було тільки за виконання держплану.

“Встановлювалися абсолютно нереалістичні плани. Ба більше, якщо навіть якийсь колгосп дуже хотів потрапити в ударники та перевиконував план, то на наступний рік він отримав ще вищий план”, — пояснює кандидат економічних наук Леся Дідковська.

І це при тому, що після роботи в колгоспі люди ще трудилися на власних городах, щоб прогодувати сім’ю, і зарплату не отримували.

“Записували трудодні залежно від того, яка робота була, і це залежало від бригадира — скільки він запише трудоднів. А що таке трудодні — ніхто не знав. Казали, що це буде оплачено наприкінці року, мовляв, скільки колгосп заробить, стільки й будемо потім ділити”, — згадує свідок колективізації Василь Циба.

“Трудодень, трудодень — дайте хліба хоч на день”, так співали українські селяни про роботу в колгоспах. Трудодень був нічим іншим, як паличкою у відомості.

“Трудодень — це не те, що ти відпрацював день і отримав трудодень. За зміну можна було від половини до 4 цілих трудоднів отримати. Залежало від кваліфікації праці, що теж дуже несправедлива оцінка, оскільки, наприклад, праця більш кваліфікованих працівників оцінювалася вище. Ті селяни, які працювали під палючим сонцем на полях, важко працювали на фермах, отримували зовсім мізерну оплату”, — пояснює кандидатка економічних наук Леся Дідковська.

Тих, хто отримував маленьку зарплату, була більшість. Наприкінці року працівники отримували оплату товаром, який вироблявся в колгоспі, і його кількість не була фіксованою, адже більшу частину віддавали державі. І лише залишки ділили між людьми залежно від трудоднів.

“Частина оплати відбувалася тими продуктами, які виробляв колгосп, а частина — грошима, але цих грошей колгоспники ніколи не бачили. Їх давали рівно в тій кількості, щоб люди могли знов-таки взяти участь в інших державних здирницьких проєктах влади: купити облігацію, пожертвувати на якусь програму. Живих грошей колгоспник не бачив”, — пояснює старший науковий співробітник Національного музею Голодомору-геноциду Роман Молдавський.

Селяни щодня спостерігали, як занепадав господарський реманент, колись відібраний у власників, і як помирала худоба. Втративши почуття власності, люди недбало ставилися до колгоспного майна.

“Почався зворотний процес — люди почали масово виходити з колгоспів. Це сталося в 1929 році. Тоді пройшла ціла хвиля протестів: люди вривалися, збивали замки, забирали свою худобу і вели назад у свій двір. Вони бачили, що все починає занепадати”, — говорить Роман Молдавський.

Тоді радянська влада встановила обов’язковий мінімум трудоднів для колгоспників: від 60 до 100 залежно від регіону.

“Той, хто не виконував мінімум трудоднів, міг бути виселений за межі України. Страх змушував людей працювати з ранку до ночі, вчити працювати своїх дітей і виконувати всі вимоги держави. Навіть діти віком від 12 років повинні були відпрацювати 50 днів на рік”, — коментує кандидат економічних наук Леся Дідковська.

Про те, як усе відбувалося, можна дізнатися зі збережених документів.

“У трудову книжку колгоспника бригадир записував його трудові досягнення. На рівні бригадира можна було маніпулювати цими даними, виходячи з того, що саме він розподіляв, хто чим займається. На постійній основі відбувався перерозподіл і саме бригадир вирішував, хто скільки трудоднів отримує”, — каже старший науковий співробітник Національного музею Голодомору-геноциду Роман Молдавський.

Політика геноциду

У музеї Голодомору-геноциду зберігаються не лише свідчення про страшний злочин проти українського народу, а й експонати, які демонструють, що насправді турбувало радянську владу.

“Головний рупор радянської влади – це районні газети. Якщо їх гортати за 1932-1933 рр., то там усі щасливі й вантажать купу зерна для здачі державі”, — каже Роман Молдавський.

Але так було тільки на радянських агітках. У реальності ж села вимирали від голоду. Щоб виконати план більшовиків, колгоспам доводилося здавати не тільки вироблену продукцію, а й забирати в людей буквально останнє зерно, борошно і решту живності.

“Ходила міліція і ходили комнезами з комсомольцями, які забирали за податки все господарство. Коли все позабирали, то люди почали помирати”, — згадує свідок колективізації Василь Циба.

Організувавши геноцид українського народу, заморивши голодом, за різними оцінками, від 3 до 7 млн осіб, більшовики засудили до смерті навіть своїх пособників, чиїми руками проводили колективізацію. Радянський Союз не щадив навіть прислужників режиму, як і сучасна Росія зараз.

“Коли почалася колективізація, то ці активісти, по суті, виконували функцію тиску на тих, хто не хотів іти до колгоспу — це була одна з їхніх функцій. І потім уже в 1932-1933-х роках вони так само вмирали від голоду, як і інші. Є спогади про те, що один із таких активістів помер під парканом. Він ходив і агітував за свій колгосп і зрештою помер”, — каже старший науковий співробітник Національного музею Голодомору-геноциду Роман Молдавський.

У домівки депортованих або заморених голодом українців більшовики заселяли росіян із відсталих регіонів. Виділяли їм кошти та забезпечували роботою, щоб через 90 років сучасна Росія породила міф про братній народ і порятунок “руських людей”.

Родина Василя Циби дивом пережила Голодомор. У 1934 році вони вирішили шукати кращої долі на Дніпровщині й виїжджати довелося потайки.

“У Кам’янське ми виїхали в 1934 році, батько вночі вивіз нас. Спочатку їхали баржею до Чернігова, щоб сісти на пароплав, який іде в Кам’янське. Там батько і мати пішли на роботу, дід теж приїхав. Але ж тоді якщо когось затримували на станції чи пристані без паспорта — заарештовували”, — згадує свідок колективізації Василь Циба.

У гонитві за штучним економічним дивом більшовики намагалися перетворити українських селян на рабів.

1976 року відсік американського космічного корабля “Вікінг-1” приземлився на Марсі, а в Нью-Йорку відбулася прем’єра культового фільму із Сильвестром Сталлоне “Рокі”. Цього ж року українські селяни почали отримувати паспорти через десятки років грабежу, тотального контролю, рабської праці та висилок. 50 млн людей отримали паспорти за перші п’ять років після дозволу, а разом із цим і надію на повноцінну свободу, яка стала можлива лише зі здобуттям Україною незалежності.

Світ