Як французький абат Бернард Клервоський пояснював любов (ФОТО)

06 травня 2025 р. 06:58

06 травня 2025 р. 06:58

Люди регулярно вживають слово «любов». Але що насправді означає любити когось або щось? Чи змінюється любов, коли вона спрямована на себе? Чим любов між людьми відрізняється від любові до Бога?

Подібні питання надихнули французького абата Бернарда Клервоського (1090-1153) написати «Про любов до Бога» — лаконічний, але надзвичайно впливовий трактат про роль і силу любові у формуванні духовного життя.

Лікар, містик і богослов

Бернард Клервоський народився у знатній родині в Бургундії, Франція. У 22 роки він відмовився від планів робити юридичну кар'єру, вирішивши вступити до бенедиктинського монастиря в Сіто, на півдні Франції. Через три роки після прибуття його відправили до Віль-су-ла-Ферте, також у Франції, де він заснував і став настоятелем абатства Клерво. Абатство належало до чернечого ордену цистерціанців.

Очолювані переважно Бернардом, цистерціанці прагнули повернутися до суворого дотримання оригінального «Правила» святого Бенедикта, яке наголошувало на добровільній убогості, ручній праці та простоті. Ця спроба була відповіддю на зростаюче багатство інших бенедиктинських орденів у Європі, яке цистерціанці вважали небезпечним відхиленням.

У 1174 році Католицька Церква канонізувала Бернарда, який пізніше був названий Доктором Церкви за його значний внесок у богослов’я. Відповідно до своєї прихильності до смирення і простоти, Бернард у своїх працях підкреслював першість особистої відданості й переживання божественного над інтелектуальними спекуляціями.

З цією метою Бернард часто поєднував поезію і прозу. За словами Дункана Роберстона, колишнього професора середньовічних студій в Університеті Сан-Франциско, «використання мови залишається чи не найуніверсальнішою спадщиною Бернарда».

Чотири ступені любові

Твір «Про любов до Бога», написаний у період розквіту цистерціанського чернечого руху наприкінці 12 століття, мав на меті пояснити досвід божественної любові та благодаті. Бернард відкриває есе, розповідаючи читачам про «подвійну причину» любові до Бога: «Немає нічого більш розумного, нічого більш вигідного». Наступні розділи пояснюють ці дві причини як для інтелектуалів, так і для простих людей, хоча Бернард визнавав, що мав на увазі саме останніх.

Хоча Бернард писав своє есе для християн, його принципи описують духовну орієнтацію, яку поділяють усі релігійні традиції, пов’язані з поклонінням і наслідуванням божественного творця. Згідно з цим есе, ця концепція проходить через чотири ступені любові, які ілюструють потенційну духовну еволюцію людини.

Любов до себе заради себе

Бернард визнавав, що кожна людина є фізичною істотою, народженою від природи. Таким чином, перша реальність, яку пізнає людина, — це фізична реальність. Ця реальність фундаментально недосконала. За його словами, вона настільки «крихка і слабка, що необхідність змушує людину спочатку полюбити себе». Як фізичні істоти, люди схильні любити себе «в першу чергу й егоїстично». У цьому випадку «любов» відноситься до бажань тіла. Базові фізичні потреби, такі як їжа, вода і близькість, обмежують увагу людей лише потребами їхнього тіла.

На першому ступені любові люди ставляться до тіла як до самоцілі. Вони не можуть його уникнути, бо є тілесними істотами. Але вони можуть не занурюватися у це надмірно. Щоб запобігти виходу тілесних бажань з-під контролю, Бернард вважав, що люди повинні зосереджуватися лише на тому, що є необхідним. Усвідомлення того, що скільки б не було їжі, її достатньо, є першим кроком до уникнення обжерливості. Якщо людина не відсторониться від непотрібних тілесних потягів, вона застрягне на цьому першому етапі. Її духовний потенціал залишиться нереалізованим.

Любов до Бога заради себе

На відміну від тварин, людина може свідомо регулювати свою поведінку. Коли тілесні бажання змушують людину поводитися згубно по відношенню до себе та інших, «тоді заповідь стримує повінь, немов гребля: „Люби ближнього свого, як самого себе“». Для Бернарда цей «закон життя і совісті» закладений в душу Богом. Він допомагає людям стати поміркованими та процвітати у своїй спільноті. Поміркована і праведна любов «потребує самозречення, щоб служити потребам ближнього».

Зі спільного розуміння того, що означає співіснувати з іншими людьми, люди починають вважати інших гідними допомоги та служіння. Бернар наводить приклад «їжі та одягу». Визнання іншого як члена своєї спільноти переконує людину відмовитися від усього непотрібного на користь того, хто цього потребує. Вона ділитиметься їжею та одягом зі своїми ближніми й вчиться бути «справді соціальною».

Другий ступінь любові все ще ґрунтується на прагненні людини до матеріального статусу. Люди починають любити Бога лише тоді, коли усвідомлюють, що цей божественний закон дав їм матеріальні блага. Однак цей другий ступінь все ж таки більше орієнтований на Бога, ніж перший. Бернард вважав, що якщо «ми хочемо любити наших ближніх, як належить, ми повинні також зважати на Бога». Якщо Бог є джерелом любові, як вважав Бернард, то любити ближніх означає брати участь у цьому джерелі, а отже, входити в контакт з божественним.

Любов до Бога заради Бога

Спілкування між людиною і Богом може стати ще глибшим, коли людина починає любити «Бога за Його споконвічну доброту, а не лише за блага, якими Він обдаровує». Щоб втілити це вище прагнення, Бернард вважав, що людина повинна відмовитися від турбот про свій матеріальний стан і соціальне становище. Не має значення, скільки їжі чи грошей можна отримати з доброї волі іншого. На третьому ступені люди безкорисливо виражають любов до вищої краси та доброти Творця.

Бернард вірив, що ця безкорислива любов зміцнить здатність любити інших людей. Тепер люди будуть любити інших як божественні творіння, а не просто як людей, які можуть принести їм користь.

Бернард наголошував на дії як найважливішому компоненті цього третього ступеня: Така любов є «чистою, бо виявляється не словом і не язиком, а ділом і правдою». Те, що людина робить по відношенню до іншого, набагато важливіше, ніж те, що вона говорить.

Коли людина продовжує любити своїх ближніх, вона робить це як акт вдячності за добро створіння та його Творця. Тут, нарешті, людина любить «Бога за Його власну природу, виключно тому, що Він є Бог».

Любов до себе в Бозі

Як «блаженний той, хто досягає четвертого ступеня любові, коли людина любить себе тільки в Бозі!». Бернард вважав, що цей останній ступінь рідко досяжний у земному житті людини. Якщо ж люди досягають його, то їхня «праведність стоїть, як міцні гори». Вони благословенні за межами розуміння, бо навіть мить у цьому стані є потойбічною.

Якби смертному пощастило відчути цю «небесну радість на мить захоплення», він би згодом позаздрив цьому короткочасному щастю. Він усвідомив би, що його життя порушується «злобою щоденних дрібниць» і «потребами плоті», які загрожують затримати його духовну реалізацію. Він також усвідомлює, що небесна радість належить до світу поза матерією. Тільки душа може досягти цього четвертого ступеня любові назавжди. Звільнившись від тіла, душа може повернутися до того, що Бернард називав своїм «досконалим, мирним, прекрасним» божественним джерелом.

Пошуки любові

Покроковий опис Бернардом чотирьох ступенів любові може створити у читачів хибне враження, що духовний розвиток — це так само легко, як слідувати інструкціям. Бернард просто мав на увазі, що цей текст є легкозасвоюваним посібником, який допоможе людям краще зрозуміти себе, свої стосунки один з одним і свій зв’язок з божественним. Він пропонував принципи для осмислення досвіду, щоб читачі могли переконатися, що їхні вчинки відповідають їхнім прагненням.

Його прихованим запрошенням було жити згідно з цими принципами. В жодному разі він не стверджує, що читання трактату є достатнім для осягнення любові. Шлях до небесної радості не є простим. Він вимагає боротьби, поміркованості та наполегливості, що робить його ще більш цінним.

Світ