Блаженні чудотворці

11 червня 2025 р. 08:31

11 червня 2025 р. 08:31

Починаючи з моменту інтронізації нового понтифіка Папи Лева XIV , одна з найобговорюваніших тем — що Папа зробить і чого не зробить стосовно російсько-української війни. Очікування й надії на можливість і участь Святого Престолу в урегулюванні конфлікту, які зів’яли до кінця понтифікату Папи Франциска , пожвавилися. Як і побоювання. Ні для одного, ні для іншого новий Папа наразі так і не дав підстав, він не настільки схильний до театральних рвучких жестів і емоційних суджень, як його попередник.

Утім, наша війна — один із найперших серйозних викликів, які постали перед Папою, щойно він зійшов на престол. Причому тут він опинився навіть не поміж двох вогнів — української та російської сторони, а поміж трьох — до роботи з «умиротворення» його наполегливо підштовхує американський президент. У Трампа залишилося не так багато можливостей «зберегти обличчя». За міфічною логікою американського президента, якщо «американський Папа» створить диво, це буде диво, створене Америкою.

Якщо судити з деяких ознак, Трамп у цьому сенсі дуже розраховує на «американського Папу». Розмова Путіна з понтифіком відбулася невдовзі після розмови з президентом Трампом — того ж дня.

Ця розмова виявила й в української аудиторії схильність вірити в диво: пабліками почали ширитися спекуляції, буцімто така бесіда є наслідком «ослаблення позицій Росії». Хоча з рядків офіційних повідомлень (що з Ватикану, що з Кремля) зробити такий висновок неможливо. Так само, як із реакції самого Папи Лева. Він геть не поспішає з дивами.

Його спілкування з Путіним по телефону виявилося дипломатичним до ниття в зубах. Окрім нового «заклику до врегулювання конфлікту» , загальних місць про «важливість діалогу», на увагу заслуговують хіба що дві речі. Перша: Папа Лев підтримуватиме місію кардинала Дзуппі з обміну полоненими між Україною та Росією. Також ця місія включає спроби повернути вкрадених українських дітей — але її ефективність у цьому питанні наразі є не до кінця зрозумілою. Друга: Папа Римський «передав привіт» патріархові Кірілу й нагадав про «спільні християнські цінності», які нас можуть об’єднати. Це сигнал. Але якого роду? Чи готовий Папа Лев і далі грати в стару добру Ostpolitik — «зближуватися» з Московським патріархатом заради «спільних християнських цінностей»?

Путін виявився не менш передбачуваним. Окрім пасажу про «усунення першопричин», який можна тлумачити буквально як завгодно, аж до самого факту існування держави Україна, прозвучала ще цінніша фраза — про «участь Ватикану на деполітизованих засадах у вирішенні гострих гуманітарних питань». Оскільки «деполітизувати» припинення війни не здається можливим, можна припустити, що в Кремлі Ватикану відводять роль у найкращому разі в обмінах полоненими, але про жоден «мир» не йдеться й жодної ролі для Ватикану в цьому не передбачено.

Власне, про це незадовго до зазначеної розмови відкритим текстом сказав міністр закордонних справ Росії Лавров: вести переговори між двома православними країнами на католицькому майданчику — «неелегантно». Слово обрано, як на мене, невипадково: на тлі того, що відбувається, цинічнішого, абсурднішого визначення не добереш, хоч скільки намагайся. Дотримуватись елегантності посеред влаштованого тобою кривавого місива — специфічна риса, властива психопатам.

Утім, інсценувати божевілля тепер, здається, є головним завданням російського «політичного істеблішменту». Це було особливо помітно під час Петербурзького форуму: глядач мав змогу познайомитися з усіма відтінками delirium — від заяви про те, що «це релігійна війна» до «це наш внутрішній конфлікт, тому що СРСР не було ліквідовано законним шляхом». На тлі цього танцю святого Віта Путін виглядав майже нормотиповим. Утомлений санітар із палати №6, який дуже піклується про власних пацієнтів.

Тож не варто дивуватися, що Папа Лев не поспішає занурюватися стрімголов у наші справи. Католицькі медіа наголошують: Папа зовсім не є «посередником» у переговорах і не збирається ним ставати. Все, що він пропонує, — це майданчик для зустрічі. Обережність понтифіка легко зрозуміти: бути посередником є сенс тільки в ситуації, коли обидва учасники переговорів готові домовлятися. Якщо ж це не так, то роль посередника стає двозначною — своєю участю він легітимує фарс, надаючи нісенітниці видимість солідної політичної події. А з огляду на особливості «майданчика» та «посередника», цей фарс можна продати публіці мало не як «порятунок світу». Навіть ексцентричний Папа Франциск, який не боявся виглядати смішним, не став брати в цьому участь.

Ватикан, утім, цілком міг би стати переговорним майданчиком . І голоси з Росії — від божевільних бісогонів до хазяїна Кремля — вже окреслюють Папі межі цього майданчика. По-перше, «жодної політики», тільки «гуманітарні питання». З яких, власне, на слуху лише одне — обмін полоненими. Цього вже немало, але це зовсім не вирішує проблеми війни. Це важливо й для Росії — поки всі говоритимуть про «мир без політики» із солідних «нейтральних майданчиків», Кремль залишає за собою виняткове «право на політику» — остаточне вирішення українського питання, чи що вони там розуміють під «усуненням першопричини конфлікту».

Ще одним «кляпом для Папи» має стати невсипуща турбота російського лідера про «становище канонічного православ’я на території України». «Проблема УПЦ МП» вискакує, наче чортик із табакерки, щоразу, як розмова звертає не туди (з погляду російської сторони). Для Папи Римського ця тема є подвійно незручною. Не лише тому, що «неелегантно», коли «дві православні країни...» та ін. А й тому, що Святий Престол в Україні має власні інтереси, які суперечать інтересам Московського патріархату.

У цьому сенсі для Папи Лева постать його попередника — Папи Франциска — може слугувати застереженням. Гаванська декларація, яку Папа Франциск підписав із патріархом Кірілом, була компромісом у найкращих (точніше, найгірших) традиціях Ostpolitik. І хоч як ватиканські спікери намагалися подати цей документ як «маленький крок уперед» у майже неможливих переговорах, історія дає свою оцінку. Папа Франциск підписав документ, що умиротворює агресора, після анексії Криму на тлі війни (2016). Цей документ так і не ратифікували в РПЦ. Тобто він ні до чого не зобов’язує Московський патріархат. Але зобов’язує Ватикан — тому що під ним стоїть підпис Папи Римського.

Загалом Папа Лев XIV в українському питанні має на руках не найкращі карти. Йому варто добре подумати, як саме їх розіграти.

А поки він думає, ми віримо — або, краще сказати, сподіваємося на диво. Адже те, що саме на Ватикан, а не на Стамбул, наприклад, ми покладаємо стільки надій, багато говорить про нас самих. Від малого до старого, від американського президента до дрібної балакучої голови в соцмережах усі, виявляється, хочуть вірити в диво. Сподіваючись на те, що є на землі хтось, хто знає, що робити, аби перемогти зло.

Оскільки йдеться про протистояння добра та зла, про диявола та його підступи, то на цю роль ми інтуїтивно «призначаємо» церкву. Передусім саме Католицьку — це ж така могутня закрита організація, що тримає в руках таємні нитки світового впливу (Дена Брауна читали всі, а Августина Блаженного — ні). Останній форпост довіри. Вища інстанція, здатна «порішати» будь-які питання, зокрема на найвищому рівні — в Небесній Канцелярії. Адже якщо і є в когось «виходи» на це відомство, то тільки в людини, яка має «владу ключів», — Папи Римського.

Це може здаватися насмішкою, але саме так працює наше магічне мислення в ситуації, що здається безвихідною, — ми сподіваємося на диво й на те, що хтось знає, як його створити для нас. Хтось може домовитись із самим Господом Богом. Цікаво, правда, що в цьому конкретному випадку ми більше довіряємо не нашим власним «домашнім» церквам, а саме Папі Римському. Чи то втомилися розбиратися, хто з них хто, кому і як служить. Чи просто немає пророка у своїй країні — хоч як добре ви йому служите. Та факт залишається фактом: свої надії на диво ми покладаємо більшою мірою на худорляву постать у білому, що сидить на Святому Престолі.

Однак наразі, як видно з усього, Папа Лев із дивами не поспішає. Він збирається розігрувати свою «українську партію» на суто дипломатичному полі.

Світ