Війна за нафту чи боротьба з картелями? Що стоїть за ескалацією між США та Венесуелою

10 вересня 2025 р. 13:15

10 вересня 2025 р. 13:15

Після зустрічі Трампа і Путіна в Анкориджі та саміту Шанхайської організації співробітництва у китайському Тяньцзіні ескалація біля берегів Венесуели вийшла в топи світових медіа.

Події у південній частині Карибського моря розвиваються динамічно. У відповідь на демонстративні прольоти венесуельських військових літаків F-16 поблизу кораблів ВМС США, які із серпня перебувають біля берегів Венесуели , Білий дім заявив про намір відправити десять винищувачів F-35 у Пуерто-Рико. А Пентагон застеріг «картель, який керує Венесуелою», від втручання в антинаркотичні та контртерористичні операції, що проводяться американськими військовими.

Своєю чергою звинувачуваний у керуванні організацією «Картель сонць» лідер венесуельського режиму Ніколас Мадуро продовжує войовничу риторику з метою мобілізувати венесуельське суспільство. У понеділок, 8 вересня, він оголосив про масштабне нарощування військових сил уздовж узбережжя. І також… «для боротьби з наркоторгівлею».

Ескалація вийшла на новий рівень після того, як 2 вересня американські збройні сили знищили судно, яке, ймовірно, перевозило наркотики . За словами Дональда Трампа, це судно належало венесуельському наркокартелю «Трен де Арагуа», що його Білий дім також пов’язує з Мадуро.

І поки юристи-міжнародники ламають списи щодо юридичної сумнівності такого кроку з погляду міжнародного права, сюжет і надалі розвивається по висхідній. Кульмінацією першого акту можна назвати підписання Трампом указу щодо перейменування міністерства оборони США на міністерство війни, а також доволі войовничу риторику з вуст як глави відомства Піта Гегсета, так і самого Трампа. Ну, а лейтмотивом цього мілітарного тренду цілком може бути фраза з посту у соцмережі Х сенатора-республіканця Ліндсі Грема: «У нас у місті новий шериф» .

Вибір «пілотного» проєкту

За логікою сюжету, «новий шериф у місті» має навести лад у своєму окрузі та нівелювати на своїй території внутрішні і зовнішні загрози. І режим Мадуро, схоже, є саме тією загрозою, з якої Білий дім вирішив розпочати «велике прибирання» на своєму «задньому дворі» . Тут збіглося фактично все.

Окрім офіційної мотивації щодо головного «розсадника наркокартелів», США зважають на те, що геополітично головний конкурент Вашингтона — Пекін розглядає венесуельський режим як «ключову точку опори» у регіоні .

Китай є головним торговельним партнером Венесуели та найбільшим кредитором її економіки, а тому зацікавлений у збереженні венесуельського режиму . Очільник КНР Сі Цзіньпін висловив свою підтримку Мадуро після його «перемоги на виборах» у липні 2024 року , високо оцінюючи «досягнення у розбудові держави» під його керівництвом. Також китайський лідер підтвердив двосторонню співпрацю та «відданість Китаю суверенітету та стабільності Венесуели у протистоянні зовнішньому втручанню».

Активність Піднебесної на «задньому дворі» США давно дратує Вашингтон. Держсекретар Марко Рубіо називає Китай «найпотужнішим і найнебезпечнішим противником, із яким нація будь-коли стикалася». Ну а після саміту ШОС у Тяньцзіні роздратування адміністрації Трампа політикою офіційного Пекіна, схоже, посилилося у рази.

До геополітики додається економіка . Рішення компанії Chevron у травні цього року щодо виходу з венесуельського ринку призвело до того, що Каракас фактично одразу ж уклав угоди з китайськими компаніями. В результаті у червні Венесуела експортувала нафти на 8% більше, ніж попереднього місяця, адже втрати на ринках США та Європи було компенсовано збільшенням обсягів вантажів, відправлених до КНР.

Втрата контролю над країною, яка має найбільші у світі сертифіковані запаси нафти (303 млрд барелів), та ще й в умовах імовірної світової рецесії, призведе до негативних наслідків для американської економіки. І навпаки, вирішення проблеми режиму Мадуро дасть Вашингтону можливість значною мірою контролювати ринок нафти, відповідно впливаючи на цінову політику у світі .

Звичайно, венесуельська сира нафта через її високу щільність і вміст сірки продається за нижчою ціною, ніж сира нафта інших країн. Але і в цьому є свої вигоди для американської економіки. Оскільки більшість нафтопереробних заводів США побудовано до сланцевої революції, вони пристосовані для переробки переважно важкої нафти, і тому саме венесуельська нафта традиційно у великих обсягах використовувалася НПЗ, розташованими поблизу узбережжя Мексиканської (або, згідно з указом Трампа, «Американської») затоки. Втрата венесуельського ринку нафти змушує підприємства США або модернізувати виробництво (а це час і значні фінансові витрати), або змінювати географію постачання (насамперед країни Аравійського півострова та Канада), що призводить до суттєвого зростання транспортних витрат і розриву традиційних логістичних маршрутів.

Є ще й суто внутрішня мотивація . З огляду на старт на початку наступного року виборчої кампанії до Конгресу США тема боротьби з наркокартелями та авторитарними режимами регіону, як і латиноамериканський вектор загалом дедалі більше ставатимуть магістральними через їхню виняткову електоральну чутливість в американському суспільстві. У цьому контексті вирішення «проблеми режиму Мадуро», вочевидь, стане одним із ключових елементів виборчої кампанії 2026 року, оскільки саме за «м’який» підхід і «бездіяльність» щодо режиму Мадуро команда нинішнього господаря Білого дому піддавала нищівній критиці попереднього президента США Джо Байдена. На переконання багатьох експертів, це стало причиною вирішальних електоральних втрат 46-го президента серед американських виборців латиноамериканського походження.

І трохи психології . Для нинішнього господаря Білого дому венесуельська тема є своєрідним «незакритим гештальтом» часів Трамп 1.0, коли кампанія «максимального тиску» на режим Мадуро не дала бажаного результату. Нині ж, після перемоги зовнішньополітичного курсу Рубіо, який позиціонує венесуельський режим (разом із кубинським і нікарагуанським) як «ворогів людства», з’явилася реальна можливість врешті закрити це питання.

Сценарії розвитку

Щоб зрозуміти, як ситуація може розвиватися у найближчому майбутньому, звернемося до математики. Отже, на сьогодні, за інформацією світових інформагенцій, біля узбережжя Венесуели налічується вісім кораблів ВМС США: три десантні кораблі, два есмінці, крейсер і прибережний бойовий корабель у Карибському басейні, а також один есмінець у східній частині Тихого океану. Плюс обіцяні Білим домом десять винищувачів F-35 у Пуерто-Рико. Кількість розгорнутих військ хоч і велика для того, щоб боротися з наркотрафіком, проте недостатня для початку наземної кампанії проти режиму Мадуро , який має у своєму розпорядженні більш як стотисячну армію, а також погрожує мобілізувати ще понад 4,5 мільйона бійців ополчення.

У медіа нерідко порівнюють нинішню військову активність США із операцією «Справедлива справа», в результаті якої у грудні 1989 року було усунуто президента Панами Мануеля Нор’єгу. Але тоді з математикою все було гаразд (майже 27 тисяч американських солдатів проти 16 тисяч панамських), що, власне, і забезпечило успіх операції.

Тому, судячи з усього, наразі США роблять ставку на створення умов для зміни влади у Каракасі без вторгнення на венесуельську територію . На це вказують і доволі обережні оцінки Трампа щодо подальшого перебігу операції.

Вочевидь, враховуючи психотип Мадуро та його амбіції вийти з тіні свого попередника Уго Чавеса, Вашингтон не надто розраховує на його добровільний відхід від влади, а більше на спонукання венесуельських військових припинити служити режиму, а також на налагодження контактів із тими офіцерами, які не причетні до наркокартелів.

Однак постає запитання: що далі, якщо військові залишаться вірними режиму і навіть потужні цілеспрямовані удари за іранським зразком чи морська блокада, про що нині багато говорять, не дадуть бажаного ефекту? Адже ця антинаркокартельна кампанія має стати тріумфом ребрендованого міністерства війни, що покликане, як наголошували і Трамп, і Гегсет, «не воювати заради нічиєї», а перемагати та демонструвати «жорсткий результат».

І тоді таки постане питання проведення наземної операції, на радість Москві та Пекіну, які, судячи з усього, вже активно готують режим Мадуро до такого розвитку подій. А це для Вашингтона купа ризиків: втрата темпу, популярності, цейтнот із подальшою загрозою цугцвангу.

Як відомо, амбіції — це паливо, яке рухає до вершини. Але лише завдяки чіткому плану та хірургічній точності при його втіленні у життя «новий шериф у місті» може розраховувати на досягнення заповітної мети — реінкарнації американської «золотої доби». І нинішній венесуельський кейс, схоже, саме покликаний стати тим «пілотним проєктом», який продемонструє здатність нинішньої версії «міста на пагорбі» реалізовувати свої амбітні мрії.

Світ