Роковини Трампа 2.0: без гальм

19 січня 2026 р. 17:17

19 січня 2026 р. 17:17

Від початку другої президентської каденції Дональда Трампа минув рік . Лише рік, але за цей доволі короткий проміжок часу господар Білого дому спромігся — й усередині Сполучених Штатів, й у світовій політиці — створити реальність, багато в чому альтернативну тій, що існувала до його другого «пришестя» до влади.

Трамполенд усередині

Попри характерну для нього непослідовність і сплески емоцій, Трамп загалом діяв відповідно до плану, що базувався на уроках його першого президенства та болісної поразки на попередніх виборах . Мали рацію ті, хто казав, що треба серйозно ставитися до всіх його, здавалося б, розрахованих на публіку екстремальних заяв, на кшталт обіцянки зробити своє наступне президенство «президентством помсти».

Притаманне практично всім лідерам США намагання розширити повноваження виконавчої влади у Трампа набуло рис «імперського президентства», коли президентська влада нехтує конституційними обмеженнями, послаблюючи дію основоположного для американської демократії принципу інституційних стримувань і противаг та створюючи тим самим небезпеку надмірного посилення президентської влади за рахунок інших гілок державної системи та зловживання нею. За оцінкою американських юристів, жоден інший президент в історії США не «випробовував на міцність» Конституції країни й не намагався посилити владу президента так, як це робить зараз Трамп.

Для цього чинний президент США постійно використовує законодавчі акти, передбачені для надзвичайних ситуацій (зокрема, щоб обґрунтувати необхідність задіяння американських військовиків на території США), послідовно послаблює незалежні інституції, створені Конгресом для контролю над виконавчою владою, намагається обмежити фінансові прерогативи законодавчої гілки влади. Всупереч американській політичній традиції, яка передбачає наявність у Міністерства юстиції певної автономії, нинішній очільник США зробив Мін’юст знаряддям зведення рахунків з політичними опонентами та «кривдниками». Якщо вірити словам керівниці апарату Білого дому Сьюзі Вайлз, Трамп упевнений — він може робити «все, що йому заманеться».

Реалізації амбіцій Трампа сприяє встановлений ним контроль над республіканськими фракціями , що мають більшість в обох палатах Конгресу США. Донедавна цей контроль був практично тотальним і забезпечував ухвалення президентських законодавчих ініціатив. Насамперед це стосується так званого великого красивого законопроєкту, який об’єднав трампівські пріоритети в економічній та соціальній політиці, згорнув низку «зелених» ініціатив і збільшив фінансування імміграційних органів та військові витрати. Конгрес фактично перестав виконувати функцію «стримування» президентської влади : законодавці-республіканці — за поодинокими винятками — підтримують навіть найконтроверсійніші дії президента як у внутрішній, так і у міжнародній політиці. Тріщини в республіканському моноліті почали з’являтися тільки останніми місяцями через скандал навколо оприлюднення файлів педофіла Епштейна, ініційоване президентом скасування пільг у сфері охорони здоров’я та полеміку щодо його зовнішньополітичних повноважень на тлі подій у Венесуелі та намірів стосовно Гренландії.

Важливим чинником, який працює на користь Трампа, є наявність консервативної більшості у вищій юридичній інстанції США — Верховному суді цієї країни. 2025 року суд розглянув за прискореною процедурою 24 справи, пов’язані з діями нинішньої адміністрації. У 20 випадках він ухвалив рішення на користь адміністрації. Не менш сприятливою для Трампа є позиція апеляційних суддів, яких він призначив під час першого президентського терміну. Відповідно, виникають сумніви у здатності правової системи США протистояти «імперським» намірам президента , хоча у грудні Верховний суд США заборонив застосовувати підрозділи Національної гвардії в Чикаго.

Протягом першого року своєї нової каденції Трамп спрямував значні зусилля на «деконструкцію» державного адміністративного апарату , його переформатування відповідно до своєї мети послабити традиційні еліти та знищити «глибинну державу» (deep state), яка, на думку конспірологів, визначає урядову політику. На початку роботи нової адміністрації за допомогою спеціально створеного Департаменту урядової ефективності на чолі з Ілоном Маском було здійснено масові скорочення державних службовців , ліквідовано або докорінно реформовано ряд федеральних агенцій ( наприклад Агенцію з міжнародної допомоги ). Президент урахував, що тема підвищення ефективності державного управління резонує із суспільними настроями .

Утім, ці «реформаторські» заходи, хоч і реалізовувалися під гаслом боротьби зі зловживаннями з боку професійних бюрократів, були частиною стратегії трампівської команди з деморалізації політичних опонентів і забезпечення абсолютної лояльності службовців держапарату . Показово, що Трамп здійснив чистку механізму незалежних генеральних інспекторів, створеного Конгресом для боротьби з неефективністю та зловживаннями в урядових установах. У державному апараті та суспільстві загалом було фактично накладено табу на пільгові програми в інтересах расових та інших меншин. У цьому випадку президент і його команда використали у своїх політичних інтересах наявність реальних проблем із визначенням параметрів і реалізацією таких програм, що спричиняє невдоволення частини американців.

Іще під час своєї першої каденції Трамп точно вловив занепокоєність більшості американських громадян масштабами нелегальної імміграції . Він зробив цю серйозну проблему головною темою другої виборчої кампанії, обіцяючи врегулювати її в разі свого переобрання. Досить швидко йому вдалося перекрити південний кордон, звівши практично нанівець його перетин нелегальними іммігрантами. Він також ужив заходів для регулювання й обмеження легальної міграції, включно з допуском до США біженців. Ставку зроблено на силові методи: Служба імміграції та митниці, бюджет якої було збільшено втричі , фактично отримала карт-бланш на проведення масштабних операцій із депортації нелегальних мігрантів, під час яких її службовці часто застосовують брутальні методи. Водночас об’єктами уваги федеральних силовиків стають зазвичай міста і штати, керовані демократами . Отже, можна дійти висновку, що подальше підвищення градусу антиіммігрантської кампанії вписується у стратегію зміцнення лідерських позицій Трампа, послаблення його конкурентів із Демократичної партії та її прихильників: офіційні джерела трактують їх як агентів хаосу та порушників закону.

За даними опитування суспільної думки агентства Associаted Press, імміграційну політику Трампа продовжують підтримувати 76% республіканців (порівняно із загальнонаціональним показником — 38% ). Більшість із них схвалює те, як здійснюються депортації нелегалів. Республіканська база й далі підтримує свого «чемпіона»: 8 із 10 республіканців висловлюють задоволення його роботою на посаді президента, дві третини вважають, що в країні відбуваються позитивні зміни. Звісно, це не може не тішити его президента й стимулювати його продовжувати ту саму політичну лінію та виконувати президентські функції у спосіб, що виключає будь-які сумніви у власній правоті й величності.

Водночас варто звернути увагу на зворотний бік медалі. Тоді з’ясовується, що вже не дві третини, а приблизно половина виборців Трампа задоволена власними статками, трохи більш як половина вважає, що діяльність чинного президента допомогла створити робочі місця, й лише 40% зазначають, що він «бодай трохи» сприяв підвищенню рівня життя. Це істотно менше, ніж оцінки його діяльності у сфері економіки під час першої каденції. За підрахунками економістів із Єльського університету США, від наслідків імплементації «великого красивого законопроєкту» Трампа насамперед постраждають члени його фан-клубу, які належать до господарств із середнім і нижчим за середній рівнем доходу. Невдоволення американського загалу станом речей в економіці пояснює той факт, що загальнонаціональний рейтинг підтримки Трампа залишається негативним — -16% у січні цього року.

З огляду на збереження досить високих цін на значну кількість товарів першої необхідності, а також складну ситуацію на ринку нерухомості, в США заговорили про «кризу доступності» товарів і послуг. Зважаючи на позитивні показники зростання економіки, відсутність наразі помітного впливу тарифних воєн на рівень інфляції, підвищення реальної зарплати американців, стан фінансових ринків, Трамп намагається ігнорувати або принаймні применшувати серйозність цієї проблеми, називаючи її «містифікацією». Тільки під тиском «бонз» Республіканської партії він висунув низку пропозицій щодо подолання «кризи доступності»: наприклад є пропозиції виплатити частині громадян США бонус у 2 тис. дол. коштом надходжень від тарифів або обмежити плату за обслуговування боргів за кредитними картками. Ці ініціативи виглядають декларативними, оскільки механізму їх імплементації наразі немає.

Утім, очевидно, що на підсумки проміжних виборів до Конгресу в листопаді цього року матимуть вирішальний вплив саме економічні чинники , а також зростання невдоволення демократів і, головне, незалежних виборців авторитарними методами президентського правління. Попри публічну браваду, Трамп і його оточення добре розуміють, що здобуття демократами більшості бодай у Палаті представників Конгресу може покласти край надіям на продовження «імперського президенства», оскільки законодавці-демократи матимуть вирішальне слово стосовно бюджетного процесу й змогу ініціювати розслідування щодо членів адміністрації. Недарма Трамп згадував про можливість нового імпічменту й разом зі своєю командою активно шукає засобів, щоб уникнути несприятливого для себе результату проміжних виборів (наприклад змінюючи конфігурацію виборчих округів).

Pax Trumpiana назовні

Перемога демократів у листопаді виглядає лише ймовірною. Доти чи не єдиним стримувальним чинником «імпульсів» Трампа буде його «моральність». Повною мірою це стосується й світової політики . Саме в прив’язці до силових акцій президента США на міжнародній арені прозвучали його слова про «моральність». Тут, на відміну від поведінки Трампа на внутрішньому фронті, яка була цілком передбачуваною й навіть анонсованою, ми побачили розширену інтерпретацію принципів, завдяки яким 47-й президент США та його прибічники планують зробити Америку знову великою в міжнародному масштабі.

Сучасна трампівська редакція безпекової стратегії США, роблячи реверанс у бік «невтручання» як підвалин зовнішньої політики держави від самого початку її існування, стверджує, що наявність у США «численних і різноманітних» інтересів унеможливлює жорстке дотримання принципу «невтручання» (non-interventionism). Тобто від неоізоляціонізму передвиборчих промов, який відповідав тодішнім настроям республіканської бази, — до «доктрини Трампа». Вона, у викладі віцепрезидента США Джей Ді Венса, виглядає так: 1) у кожному окремому випадку — чітке формулювання американських інтересів та вимог; 2) потім — «агресивна дипломатія» для вирішення проблеми; 3) якщо це не дає бажаного результату — застосування «переважної військової сили» в обмежений час, аби уникнути «затяжного конфлікту». За такими рецептами планувались і здійснювались удари проти об’єктів ядерної програми Ірану та викрадення Мадуро.

Остання операція свідчить про подальшу еволюцію геополітичних амбіцій Трампа. Принаймні щодо Західної півкулі, домінування в якій тепер визначено як основний пріоритет зовнішньої політики США. Тут Трамп і його команда готові не обмежуватися точковими акціями, а брати в управління цілі держави й території, щоб експлуатувати їхні природні ресурси та/або стратегічне розташування (Гренландія), ігноруючи такі «несуттєві» речі, як міжнародне право, інтереси місцевого населення та відносини з традиційними союзниками. Головне, щоби це відповідало політичним та іншим інтересам чинного президента, його клану та наближених до Білого дому бізнесменів і політиків.

Мабуть, іще ніколи Сполучені Штати не бачили такого ступеня персоналізації зовнішньої політики, її залежності від інтересів, уподобань, емоцій і навіть примх окремої людини. Зокрема фіксація Трампа на Гренландії чи мрії зробити Канаду 51-м штатом пояснюються й тим, що він хоче максимально збільшити територію США з престижних міркувань, розраховуючи увійти в історію як «збирач» північноамериканських земель.

Боротьба з «вічними війнами», що була фішкою виборчої кампанії Трампа 2024 року, трансформується в побудову Pax Trumpiana , світу за Трампом. Правила існування в ньому визначатимуть великі гравці — такі як США, Китай, Росія й, можливо, інші держави, очолювані сильними лідерами, яких Трамп поважає — на відміну від європейців, до яких ставиться майже з презирством (волів би замінити європейські ліберальні порядки владою «справжніх патріотів» на кшталт Орбана, ідеологічно близьких до трампосфери). Інші, слабші держави мають «знати своє місце» й вибудовувати поведінку залежно від інтересів та вимог «великих». По суті така модель світової політики означає повернення міжнародних відносин до стану ХІХ — початку ХХ століття, коли визначальними були виключно сила й потуга . За словами одного з найближчих радників чинного президента Стівена Міллера, «цей залізний закон керує світом від самого початку його існування».

Наступний крок — намагання Трампа змінити парадигму відносин із традиційними суперниками — Китаєм та Росією : від конкуренції до домовленостей і навіть співробітництва. Як слушно зазначило видання Axios, новий світовий порядок за Трампом передбачає таке: «досягати угод між великими державами й, за потреби, заплющувати очі, а не обмежувати амбіції одне одного». Співіснування великих держав неможливе без визнання сфер впливу, що є ціною стабільності.

Придивившись уважніше до дій Трампа, а не «грізних» заяв на китайському та російському напрямках, ми побачимо, що він керується саме цією логікою. Почавши з введення супертарифів проти китайських товарів, президент США згодом дав задній хід, погодившись на тарифне перемир’я й навіть санкціонувавши продаж Китаю чипів, необхідних для розвитку технологій ШІ. Натомість він погрожує застосувати тарифну «дубину» проти європейських союзників, які мають сміливість підтримувати Данію в протидії його гренландським фантазіям, що ризикують спричинити колапс НАТО.

За перший рік другої каденції Трампа його українська політика зробила певне коло: розпочавшись «засідкою» в Овальному кабінеті, воно завершилось звинуваченнями президента України в небажанні досягти миру. Чому це сталося? Відповідь полягає в тому, що ця політика визначається чотирма чинниками. Перший — Трамп має бажання досягнути закінчення бойових дій в Україні за всяку ціну, включно з національними інтересами України. Другий — він не розглядає Україну як країну, стратегічно важливу для США й Трампа особисто. Третій — європейським державам відведено роль переважно виконувачів забаганок Трампа та його домовленостей із росіянами. Четвертий — він бачить «фантастичні» можливості для реалізації бізнесових мегапроєктів із Росією та розраховує використати її для зміни правил гри у світовій політиці (цьому сприяє близькість бачення організації міжнародних відносин Трампом і Путіним). Водночас подекуди 47-й президент США висловлює невдоволення зухвалою поведінкою кремлівського правителя, оскільки реально вважає себе «директором всесвіту», волі якого мають підкорятися інші учасники міжнародного спілкування.

Ці неприємні речі варто пам’ятати, аби правильно визначати загальну лінію й деталі поведінки на перемовинах із партнерами з обох берегів Атлантики та реалістично оцінювати їхні пропозиції. Особливо за умов, коли поле для маневру в нас украй обмежене, а наступні роки другої каденції Трампа не виглядають надто сприятливими для України.

Світ