Після великої крові: що чекає на Іран — застій, відлига чи війна?

27 січня 2026 р. 17:11

27 січня 2026 р. 17:11

Дива не сталося. Надії на те, що масові вуличні маніфестації можуть якщо не похитнути владу аятол в Ісламській республіці Іран, то принаймні змусити режим піти на переговори та поступки, зруйновано. З окреслених у попередній статті сценаріїв було реалізовано перший — як, до речі, й припускала більшість читачів ZN.UA згідно з результатами онлайн-опитування наприкінці матеріалу. Протести потоплено в крові.

Будь-які помітні публічні виступи, наскільки можна судити, припинилися. Опозиційні Telegram-канали, як-от «Революція в Ірані» чи «Іранська правда», котрі ще минулого тижня продовжували виставляти короткі (й, найімовірніше, несвіжі) відеоролики з вуличними виступами, тепер містять переважно світлини та історії вбитих юнаків і дівчат. Полум’яні заклики до захоплення центрів міст змінилися мартирологом і обіцянками помститися катам.

Редактори цих каналів, вочевидь, перебувають в еміграції й відчувають нестачу актуальної та перевіреної інформації. З 8 січня Іран продовжує перебувати в режимі практично повної електронної ізоляції. Як заявляють чиновники, блокування «глобального» інтернету може протривати щонайменше до Наврузу — нового року за перським календарем наприкінці березня. Неофіційно обговорюють можливість зберегти режим максимального обмеження на комунікацію поза межами дозволеного національного сегмента інтернету назавжди, залишивши таку можливість тільки як привілей для надійних держслужбовців.

В умовах інформаційного вакууму навіть приблизна оцінка жертв трагічного січня не видається можливою. Медіа озвучують числа, які шокують. Так, як стверджує опозиційне видання «Іран інтернейшнл», тільки 8–9 січня, на піку насильства, було вбито 36,5 тисячі протестувальників . За інформацією станом на неділю, емігрантська організація HRANA верифікувала загибель майже 6 тисяч людей , серед них понад дві сотні — співробітники силових відомств. Слід укотре нагадати, що правозахисники HRANA прагнуть ідентифікувати загиблих, тому їхні кількісні дані потрібно сприймати як мінімальні підтверджені числа. У процесі перевірки знаходять повідомлення ще про 17 тисяч загиблих. Державні ЗМІ раніше повідомляли про понад 3 тисячі загиблих, звинувачуючи в їхній смерті «бунтівників» і «диверсантів».

Заарештовано, згідно з оцінками правозахисників, близько 40 тисяч учасників протестів. Доля більшості затриманих достеменно невідома. У соцмережах можна побачити твердження, що у в’язницях починаються позасудові розправи — як 1988 року, коли було таємно страчено кілька тисяч політв’язнів. Однак надійної інформації про страти немає. Відтоді, як це питання стало частиною американо-іранської інформаційної гри, з публічного простору зникли навіть офіційні повідомлення про вироки.

Не виправдалися надії й на розкол у керівництві Ісламської республіки. Перехід підрозділів або окремих офіцерів на бік демонстрантів не зафіксовано ні в армії, ні в поліції. У перші дні виступів деякі заяви президента країни Масуда Пезешкіана давали підстави для обережної надії на його готовність до діалогу з вулицею. Йому навіть приписували розпорядження не вживати заходів проти мирних протестувальників (відрізняючи їх, утім, від бунтівників). Та насправді нехай Пезешкіан і не є чиновником, який ухвалює найвідповідальніші рішення в країні (для цього є Верховний лідер — Рахбар Алі Хаменеї), без його формальної санкції було б неможливо залучити армію до придушення протестів. Надалі президент став повторювати абсурдний офіціозний наратив про те, що заворушення в країні були «спробою США та Ізраїлю помститися Ірану за свою поразку в 12-денній війні». На відміну від Радянського Союзу останніх років, в іранській «партноменклатурі» не знайшлося амбітних «перших секретарів», які, спираючись на вулицю, насмілилися б кинути виклик старим догматикам біля керма.

Протестувальники не дочекалися публічної підтримки навіть із боку тих, хто асоціювався з надією на зміни раніше. Наприклад, один із лідерів «зеленого руху» 2009 року Мір-Хоссейн Мусаві та колишній президент-реформатор Мохаммед Хатамі під час протестів трирічної давнини озвучували досить сміливі за іранськими мірками заклики, але цього разу не знайшли в собі мужності стати на бік народу.

Очевидно, що як опозиційний рух в еміграції, так і групи, які залишилися на свободі, й активісти у самій країні втратили ініціативу, деморалізовані й занурені в жалобу. Подальший розвиток подій залежить уже не від них.

Утім, режим іще має зробити власні висновки з подій, що відбулися. Вуличні виступи стали серйозним підтвердженням глибини соціальної кризи . Можна припустити, що не тільки учасникам протестів, а й політичній еліті зрозуміло: економічні проблеми, які наростали в геометричній прогресії останніми роками, є наслідком політичного курсу . Поліпшити ситуацію без його зміни неможливо. Ніщо, однак, не свідчить про готовність керівництва до будь-якої лібералізації внутрішньополітичного життя або розрядки на міжнародній арені. Силові методи виявилися досить ефективними, щоб очистити вулиці. Насильство й страх можуть змусити надовго замовчати всіх невдоволених, хоч би скільки їх було. Не потрібно далеко ходити, щоби згадати приклади країн, де населення десятиліттями перебуває у злиднях на межі голоду, а режим тим часом не має такого вигляду, ніби йому серйозно щось загрожує.

На зовнішньополітичній арені прибічники жорсткої лінії в Ірані теж можуть навести аргументи на виправдання дорогих програм залякування сусідів. Якщо вірити численним повідомленням ЗМІ, американський президент Дональд Трамп нібито в останній момент передумав завдавати удару по Ірану, дослухавшись до благань представників Саудівської Аравії, Оману й Катару . Арабські монархії Перської затоки мають серйозні підстави побоюватися за свою інфраструктуру й стабільність торговельних шляхів у разі, якщо Іран зважиться піти ва-банк. Тож «яструби» у Тегерані можуть задоволено дійти висновку, що інвестиції в ракетну програму та дрони виправдовують себе, навіть якщо є супутня шкода для економіки та іміджу країни на міжнародній арені.

Сам господар Овального кабінету, щоправда, запевняє, що «ніхто його не відмовляв», і далі фонтанує суперечливими заявами. Немає сенсу докладно аналізувати окремі його твердження, наприклад, про зупинені страти (це публічно спростувала іранська сторона). За ступенем безвідповідальності в риториці американського президента навколо Ірану вже ніщо не зрівняється з обіцянкою допомоги , яка вже близька і якої протестувальники, що стікали кров’ю, так і не дочекалися.

Водночас американська армія й далі концентрує свою міць у регіоні, підтягуючи не лише загрозливі авіаносці, що їх можна розглядати і як інструмент політичного тиску, а й засоби технічного забезпечення, які можуть знадобитися тільки для реального удару. Дональд Трамп демонструє, що військова опція досі в нього на столі. Якщо вірити повідомленням ЗМІ про те, що Алі Хаменеї перемістився до бункера й обмежив комунікацію, в Тегерані й далі серйозно ставляться до такого варіанта розвитку подій.

Та якщо Америка (найімовірніше, разом з Ізраїлем) і вирішить, що придушення протестів — це гарний привід іще трохи пошарпати й ослабити військовий потенціал Ірану, не варто очікувати, що таке втручання стане доленосним. Ракетно-бомбовими ударами ще нікому не вдавалося скинути режим, який щойно продемонстрував готовність і спроможність чіплятися за владу, не рахуючись із жертвами. Навіть навпаки. На зорі свого існування влада аятол зацементувалася багато в чому внаслідок тривалого відбиття іракської агресії. Втручання Сполучених Штатів нині лише допоможе режиму переконати самого себе (й, можливо, лояльну частину суспільства), що й протести були частиною підготовки до замаху на іранський суверенітет, який насправді є цінністю для жителів країни.

Це, звісно, не означає, що іранський народ приречений завжди жити під гнітом лицемірних фанатиків, які проголошують своїм завданням наближення виконання месіанських обітниць, а наразі набивають собі кишені, вдаючись до корупційних схем. Та якщо на початку січня створювалося враження, що народні виступи можуть прочинити вікно можливостей для змін у країні, то нині виглядає так, що цю трагічну сторінку іранської новітньої історії, схоже, перегорнуто.

Деякі аналітики припускають, що наступного разу питання про долю країни може постати перед вузьким колом людей, які ухвалюють рішення в Ісламській республіці, у разі втрати дієздатності чи смерті Верховного лідера, якому цього року виповниться вже 87 років. Формально торік Алі Хаменеї визначився з колом можливих претендентів на своє місце, з яких консервативній за складом Раді експертів потрібно буде обрати найгіднішого. Проте в авторитарних країнах саме зміна персонального лідера відкриває можливості й для зміни курсу країни.

Світ