Європа опинилася під тиском з боку США, Китаю та РФ: яка стратегія “виживання” — Bloomberg

30 січня 2026 р. 11:18

30 січня 2026 р. 11:18

Європа уособлювала найвищі ідеали миру й інтеграції в період після холодної війни, але стала прикладом слабкості в більш суворі часи, що настали після цього. Сьогодні Європейський Союз одночасно зазнає тиску з боку Росії, Китаю та США. Є натяки на стратегію, яка може дозволити Європі пройти через цей період: альтернатива — стати однією з його жертв, пише у статті для Bloomberg оглядач Хел Брендс.

ЄС опинився в такій ситуації переважно через власні рішення та невдачі. Європа, яка вірила, що подолала жорсткі реалії геополітики всередині, занадто часто припускала, що зможе подолати їх і зовні. До 2010-х років Європа стала залежною від Росії в питаннях енергетики, від Китаю в питаннях економіки та від Америки в питаннях безпеки. Зараз настав час розплачуватися за все це.

Росія почала з тиску на країни на східних кордонах Європи й використовувала свій енергетичний вплив, щоб послабити реакцію континенту. Зараз російський диктатор Владімір Путін просто намагається зруйнувати європейські ворота для України, одночасно тероризуючи Європу диверсіями, вторгненнями дронів та іншими гібридними атаками. Найгірше, можливо, ще попереду: лідери Німеччини, Балтійського регіону та інших країн вважають, що розлючена Росія може ще жорсткіше перевірити Європу на стійкість до кінця цього десятиліття.

Багато європейських лідерів колись вважали торгівлю з Китаєм двигуном процвітання ЄС. Деякі навіть розглядали Пекін як потенційного партнера в багатополярному світі. Однак протягом багатьох років надлишкові виробничі потужності та економічна агресія Китаю загрожували поступовою деіндустріалізацією Європи. Ініціатива китайського лідера Сі Цзіньпіна “Пояс і шлях” має на меті зробити цей регіон залежним від континенту, де домінує Пекін. Китай підживлює нестабільність у Європі, сприяючи війні РФ проти України.

Під час першого терміну президента США Дональда Трампа головним страхом Європи було те, що Штати відвернуться від неї. Під час другого терміну страх полягає в тому, що тиск з боку Китаю та Росії тепер посилиться через більш гостру ворожість Америки.

Дійсно, вимога Трампа про збільшення європейських витрат на оборону частково спрямована на те, щоб зробити Європу сильнішою. Вона відображає думку, що союзники Америки по НАТО повинні ставитися до власної оборони серйозно. Проблема, однак, полягає в тому, що Трамп також зневажає слабкість, тому він тиснув на європейських союзників, спочатку уклавши дуже асиметричну торговельну угоду, а потім вимагаючи від континенту віддати Гренландію.

Як наслідок, виник серйозний тиск із різних боків. Європі потрібна більша сила, щоб протистояти дедалі обурливішим вимогам Трампа, але їй також потрібна більша стабільність у відносинах з Вашингтоном, щоб відповісти на виклики з боку Москви та Пекіна. Недавні події гостро продемонстрували цю дилему, коли Трамп посилив вимоги щодо Гренландії. Але вони також запропонували контури європейської відповіді.

По-перше, самодопомога. Європейські військові інвестиції стрімко зростають. Ключові країни, зокрема Данія та Німеччина, купують більше зброї у європейських постачальників і менше в США. Економічна складова самодопомоги передбачатиме впровадження реформ конкурентоспроможності, запропонованих у 2024 році колишнім головою Європейського центрального банку Маріо Драгі. Зміцнення європейської сили буде ціною за продовження партнерства з Америкою Трампа — і необхідною умовою виживання, якщо це партнерство розпадеться.

По-друге, диверсифікація. ЄС нещодавно уклав довгоочікувані торговельні угоди з Індією та МЕРКОСУР. Також він прагне укласти пакт з країнами Всеосяжного та прогресивного транстихоокеанського партнерства. У найближчій перспективі це не призведе до різкого скорочення торговельної залежності Європи від США чи Китаю. У довгостроковій перспективі такі ініціативи можуть покращити можливості Європи та підвищити її стійкість до тиску.

По-третє, стримування і діалог з Трампом. Трамп відступив у питанні Гренландії після погроз серйозних економічних контрзаходів з боку Європи. Це показало, що готовність зазнати реальних витрат може розвіяти уявлення Трампа про те, що союзників по НАТО можна легко змусити підкоритися. Однак стримування спрацювало, оскільки ключові європейські співрозмовники, такі як генеральний секретар НАТО Марк Рютте, тихо надали шляхи для вирішення обґрунтованих проблем безпеки в Арктиці. Це дозволило Трампу оголосити перемогу й відступити.

Така стратегія не відновить статус-кво, що існував до Трампа, і це добре. Натомість метою має бути створення нової основи стабільності у відносинах — ситуації, в якій більш впевнена Європа бере на себе більшу відповідальність, навіть якщо трансатлантичні зв'язки залишаються незмінними. Це найкращий спосіб мобілізувати колективну силу, яка буде потрібна демократичному світу для одночасного стримування декількох автократичних суперників, а також збереження можливості, зрештою, більш тісної трансатлантичної економічної співпраці для протистояння Пекіну.

Європейське переозброєння, навіть у контексті більш збалансованого НАТО, вимагатиме значних витрат і непопулярних реформ. “Європа” залишається радше ідеєю, ніж реальністю: розбіжні економічні реалії та стратегічні програми “відділяють” схід від заходу, північ від півдня.

Спойлерів багато: Путін намагатиметься розколоти й залякати Європу. Трамп, чиї хороші ідеї конкурують з поганими, цілком може вимагати більшої європейської автономії, одночасно караючи країни, які виявляють більшу незалежність від США.

Однак якщо Європа не зможе знайти свою опору, континент, який колись складався з імперій, стане іграшкою в руках “сильних лідерів”. Такий результат принесе Європі лише більше болю і приниження. З огляду на кількість і серйозність випробувань, з якими стикається вільний світ, це в кінцевому підсумку не буде добре і для Америки.

Європа все ще намагається говорити мовою “діалогу”, але правила гри давно змінилися: старі формати безпеки тріщать, трансатлантична єдність розповзається, а агресор користується паузами. У такій ситуації напівкроки лише посилюють загрозу. Чому обережність стала небезпечнішою за ризик, а превентивні дії — єдиний вихід, у статті “ Рубати лапи хижаку: чого вимагає нова безпека Європи ” писав Михайло Гончар .

Світ