авторська колонка Місія – свобода. Колонка Леоніда Швеця

18 лютого 2026 р. 16:09

18 лютого 2026 р. 16:09

Минуло більше місяця, відколи Дональд Трамп запевнив іранців, які протестували з кінця грудня: «Допомога в дорозі» . Це сталося 13 січня, але у наступні пару днів ніякого спалаху активності у відповідь на підбадьорення американського президента не було, робити це було вже просто нікому, а до 16 січня влада остаточно придушила опір. Штати все ще збираються з думками та силами, на Близький Схід рушив ще один авіаносець, його прибуття очікується на початок квітня, але вулиці іранських міст уже давно відмили від крові розстріляних людей. Трамп розповідає про переговори з Тегераном, що відмінно йдуть за посередництвом Омана, про укладення угоди. Угода стосується виключно ядерної програми Ірану і ніяк не порушує тему масових розправ з незадоволеними. Трамп взагалі не про свободу, він про угоди. А те, що обіцяв допомогу, – ну, Дональд Трамп говорить багато чого, що ви справді.

З приходом цієї адміністрації затерта фраза «Сполучені Штати – лідер вільного світу» значною мірою втратила свій сенс. Про вільний світ заговорили в середині минулого століття, позначаючи країни, що кинули виклик фашизму, а після закінчення Другої світової та початку холодної війни це визначення закріпилося за ліберальними демократіями, що протистояли Радам та їх сателітам. США відігравали провідну роль у цьому протистоянні та боротьбі за ідеали свободи та демократії. Безумовно, все було не так яскраво, меркантильні та цілком цинічні розрахунки нікуди не поділися, але загальна ідеологічна рамка вважалася основною та непорушною.

Трамп відразу зазначив, що його Сполученим Штатам лідерство обтяжливе, всім охочим отримати статус союзника доведеться за це додатково платити, як за доступ до його гольф-клубу. Власне, союзників більше немає, є контрагенти. А свобода як цінність, що розділяється, просто відкинута, в ній він бачить хитрий прийом контрагентів давати Америці якнайменше і брати з неї якнайбільше, видаючи себе за споріднені душі. Щось на кшталт: «Пустіть у «Трамп-Тауер» безплатно пожити, ми по лінії прабабусі з Європи троюрідні племінники». Гнати у шию.

Та й у самій Америці лідер з очевидними проявами мафіозного боса відкрито віддає перевагу будь-яким проявам свободи лояльності собі в її найбільш безсоромних формах. Американцям зараз самим доведеться серйозно поборотися за свободу, надлишком якої вони ще недавно нав'язливо намагалися ділитися з рештою світу. «Град на горі», який дарував надію народам, зараз розгублено шукає підстави для власної надії.

Ніша маяка свободи раптом виявилася порожньою.

І тут починається цікаве. Теза про те, що лідером вільного світу у цих умовах має стати Європа, зараз активно намагається донести до європейців український президент. «Замість того, щоб очолити захист свободи у світі, особливо тоді, коли увага Америки зміщується на інші напрями, Європа має розгублений вигляд і намагається переконати президента США, що він має змінитися. Але він не зміниться. Президент Трамп любить себе таким, яким він є». Це з промови Зеленського у Давосі. Характерно, до речі, у виступі Дональда Трампа на цьому ж економічному форумі слово «свобода» не було вжито жодного разу.

Заклик України до Європи прозвучав у контексті якраз іранських подій: «Було стільки розмов про протести в Ірані, але вони потонули у крові. Світ не надав достатньої допомоги іранському народові. У Європі були Різдво та Новий рік, сезонні свята. На той час, як політики повернулися і почали визначатися з позицією, аятола вже вбив тисячі людей...Але Європа навіть не спробувала вибудувати власну відповідь».

Про те, що це була не просто разова риторична фігура чергового красиво виписаного звернення українського президента, засвідчила зустріч у Мюнхені Володимира Зеленського з Різою Пехлеві, сином останнього іранського шаха та символічним лідером протесту. І вже у новому виступі, на самій Мюнхенській конференції, Зеленський знову порушив тему підтримки боротьби за свободу: «Зараз на вулицях Мюнхена та інших міст люди просять про підтримку свободи в Ірані...Сьогодні народ Ірану чекає від світу того, що нам потрібно було 24 лютого, коли почалося російське вторгнення: єдність, рішучість. Безумовно, швидкість, швидкість у наданні допомоги. Таким режимам не можна давати час. Коли вони мають час, це призводить лише до того, що вони вбивають більше. Їх треба зупиняти одразу. Саме так мало статися з аятолою, після того, як його режим розв'язав стільки воєн і відібрав стільки життів, і з путіним – після війни в Грузії, після Сирії, після окупації українського Криму у 2014 році».

Хто, крім України, що проходить через найважчі випробування у боротьбі за свою свободу, може настільки усвідомлювати справжню велич цієї боротьби та гостро відчувати трагедію байдужості зовнішнього світу, а якщо не байдужості, то боягузтво чи ситої неспішності та нерозворотливості у наданні допомоги? Зеленський, який з незрозумілих причин пропустив Майдан 2014 року, зараз просуває та зміцнює на новому, міжнародному рівні український постмайданний канон. «Коли ви відмовляєтесь допомагати народу, який бореться за свободу, наслідки повертаються, і вони завжди негативні. Білорусь 2020 року є прикладом цього. Ніхто не допоміг їх народу, і тепер російські ракети «Орєшнік» розміщені в Білорусі, в межах досяжності більшості столиць Європи», – це знову з промови з Давоса, але вже про сусідній народ.

Путінська росія не дає української цінності свободи набути вигляду антикваріату, як це сталося в Європі, або стати жертвою втрати базових орієнтирів істеблішментом, як сталося в Америці. Навпаки, російські кулі, снаряди, ракети та дрони полірують її до блиску щодня, щогодини, щохвилини. Мимоволі відчуєш свою глобальну місію.

Під час повстання у листопаді 1830–1831 років у Польщі на прапорах повстанців з'явилося гасло: «W imię Boga, za naszą i waszą wolność» ( «В ім'я Бога, за вашу і нашу свободу» ). Його писали і польською, і російською, вказуючи, що для польського і російського народу один ворог, ворог їхньої свободи. У росіян зі свободою так і не склалося. Але боротьба за свободу не має меж ні у просторі, ні в часі. Будь-які навмисні спроби зупинитися, «укласти угоду», обернуться несвободою. Українці це добре відчули після помаранчевої ейфорії 2004 року, і знадобився 2014-й, щоби все виправити, а з того часу й кожен наступний рік показує, що отримати свободу раз і назавжди – неможливо. За цей вибір доводиться дорого платити, але всі інші викликають сором. І якщо світу нема кому про це нагадувати, нагадає Україна.

Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»

ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM

Світ