Франція і Британія замість США? П’ять сценаріїв ядерної автономії для Європи

26 лютого 2026 р. 08:50

26 лютого 2026 р. 08:50

Дискусія про автономний потенціал європейської ядерної зброї виникла одночасно з появою таких боєзарядів. На початку атомної ери, ще до укладання Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), кількість європейських держав, що володіли нею, була обмежена двома — Великою Британією та Францією — зокрема завдяки створенню системи розширеного стримування в межах НАТО через розгортання в Європі американських засобів ураження. Такий механізм у межах Альянсу був свого роду американським «щепленням», зробленим у 1950–1960-х роках проти поширення ядерної зброї в Європі на тлі зростання радянської загрози.

У нові часи НАТО захиталося, і через це система американського ядерного «щеплення» почала втрачати ефективність.

Перший значний зсув у підходах стався після перемоги Дональда Трампа 2016 року, коли в європейських столицях уперше системно поставили питання про безумовність гарантій безпеки з боку США. Тему певний час обговорювали на експертному рівні, та поступово вона набувала публічного розголосу. Ймовірно, це відображало настрої в урядових колах європейських держав. 2020 року дискусія отримала інституційний вимір: Франція запропонувала стратегічний діалог щодо ролі її ядерних сил у колективній обороні Європи.

Другий, іще потужніший зсув відбувся після повернення Трампа до влади. Якщо раніше йшлося про теоретичну можливість альтернатив або доповнень до американського розширеного ядерного стримування, то тепер дискусія піднялася до рівня перших осіб держав. Канцлер Німеччини публічно говорить про потенційну участь німецьких носіїв у ширшій європейській конструкції. Президент Польщі відкрито обговорює ядерні опції. Франція та Сполучене Королівство дедалі частіше згадуються не як абстрактні ядерні держави, а як можливе ядро європейського стримування. Водночас вони публічно уникають конкретних зобов’язань перед неядерними союзниками, хоча підтверджують, що дискусії тривають, зокрема в межах двосторонніх угод про безпекову співпрацю між європейськими державами.

Наразі питання ядерної автономії Європи перейшло до обговорення форм реалізації, ціни та ризиків.

Американське ядерне щеплення для Європи

Сучасне європейське розширене ядерне стримування в межах НАТО спирається на Сполучені Штати за обмеженої участі Великої Британії та максимальної автономії Франції, яка не входить до спільної системи ядерного планування Альянсу.

Сучасна система працює так. На шести авіабазах у п’яти країнах Європи розміщено близько 100 американських авіаційних бомб типу B61 . Вони зберігаються під контролем США у спеціальних сховищах Німеччини, Бельгії, Нідерландів, Італії й Туреччини ; невдовзі — знов у Великій Британії (після завершення холодної війни базування американської ядерної зброї в кількох європейських країнах було скасовано, але РФ докладає зусиль, аби воно відновилося). Бомби розміщені в захищених сховищах на базах із літаками як США, так і союзників. Зазвичай ядерний арсенал, розташований у певній країні, призначений для застосування авіацією цієї країни, але може перекидатися з локації на локацію залежно від місії.

Є градації залучення повітряних сил союзників. Наприклад, турецькі ВПС після політичних рішень останнього десятиліття, пов’язаних із закупівлею російських систем ППО, усунуто від виконання бойових місій із ядерним озброєнням. Тепер вони лише супроводжують відповідні місії авіації США на території Туреччини з використанням американських боєзарядів. Така модель участі Великої Британії та неядерних союзників у спільному використанні американського арсеналу відома як «ядерний шеринг» (nuclear sharing) — механізм спільного застосування цього потенціалу в НАТО.

Решта країн НАТО , крім автономної в ядерному відношенні Франції, долучені до розширеного стримування через Групу ядерного планування Альянсу (один із ключових органів поряд із Північноатлантичною радою та Військовим комітетом). Навіть держави, на території яких відповідна зброя не базується й авіація не готується до її застосування, залучені до потенційних операцій і відпрацьовують свої ролі. Судячи зі структури сил щорічних навчань НАТО Steadfast Noon, хоча безпосередньо ядерні боєзаряди несуть менш як десяток літаків союзників, їх супроводжують іще кілька десятків бортів у різних ролях — від ППО й розвідки до дозаправлення в повітрі. Ці завдання охоплюються системою процедур, які в НАТО позначаються абревіатурою SNOWCAT (Support of Nuclear Operations With Conventional Air Tactics), що означає підтримку ядерних операцій звичайними повітряними засобами.

Зараз у Європі все ще є кілька варіантів B61, але поступово вони мають бути замінені версією B61-12 зі змінною потужністю. Авіапарк поступово уніфікується під F-35 — одну з опор трансатлантичної військово-технічної інтеграції. Із цим пов’язана певна деградація участі Туреччини в «ядерному шерингу». Закупівля російських систем ППО призвела до виключення цієї держави з програми F-35. Відсутність останніх означає неможливість використання B61-12. Водночас наявність F-35 не гарантує розміщення ядерної зброї. Проте їх закупівля знижує політичний і технічний бар’єр, як у випадку Польщі.

Носіями є літаки подвійного призначення Німеччини, Бельгії, Нідерландів, Італії й Туреччини. Триває перехід на винищувачі F-35, сертифіковані для нової модифікації B61-12. Ця бомба має кілька варіантів потужності — від 0,3 до 50 кілотонн тротилового еквіваленту, — що дає змогу варіювати масштаб удару. Контроль застосування забезпечується спеціальною системою електронних дозволів (Permissive Action Links — технічний механізм блокування несанкціонованого використання), створеною для багатонаціональної моделі НАТО.

Повноваження Групи ядерного планування НАТО не поширюються на стратегічні сили США , які можуть бути застосовані на вищому рівні ескалації в Європі. Проте все, що планують у НАТО, спирається на цю можливість. Цей компонент американського арсеналу, за винятком B-2 із бомбами B61-12, малопридатний для «гнучких» сценаріїв у звичайній війні. Йдеться про засоби з потужністю вибуху понад 100 кілотонн, призначені для ураження великих і захищених стаціонарних об’єктів. Водночас із 2019 року США розгорнули на частині балістичних ракет підводних човнів боєзаряди меншої потужності (кілька кілотонн), розраховані на обмежені сценарії застосування. За відкритими оцінками, їх розміщено на двох із 14 підводних човнах класу Ohio. Їхня поява спричинила різку реакцію російського керівництва.

Британські сили , інтегровані в систему ядерного планування НАТО, мають лише морський компонент — чотири підводні човни з ракетами Trident II . Загальний арсенал оцінюється приблизно у 225 боєзарядів. Він посилює морську компоненту стратегічних ядерних сил США, але не призначений для нижніх рівнів ескалації у звичайній війні в Європі.

Франція має автономний стратегічний морський компонент — чотири підводні човни з балістичними ракетами, що можуть нести близько 240 боєзарядів, — а також повітряний компонент — літаки Rafale на суші й на авіаносці Charles de Gaulle, які несуть ракету ASMP-A з ядерною бойовою частиною дальністю кілька сотень кілометрів. Кількість таких боєголовок оцінюють приблизно у 50 . Потужність боєзаряду ASMP-A перевищує 100 кілотонн, що відносить її до стратегічного рівня. Вона не призначена для «нижчих» рівнів ескалації, на яких США застосовують B61-12.

У межах окремих угод палубна авіація Франції може використовувати британські авіаносці. Проте це не є «ядерним шерингом» у сенсі американської моделі. Франція не передає контролю над своїми боєзарядами й не планує приєднуватися до Групи ядерного планування НАТО. Те, на що вона готова, — координація та можливе розширене розгортання власних сил під національним контролем.

Священне нерозповсюдження

Усе це, попри наполегливу російську риторику, не суперечить Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, який був підписаний і набрав чинності після того, як було запущено й відпрацьовано систему «ядерного шерингу» НАТО. Під час ратифікації договору між США й СРСР відбувся обмін дипломатичними листами, які зафіксували, що попри незгоду з «ядерним шерингом», радянська сторона вважає ДНЯЗ чинним і дотримується його положень. Для РФ, яка проголосила себе правонаступницею СРСР, тут формально нічого не змінилося.

Однак варто надати деякі додаткові пояснення. Право володіння ядерною зброєю в межах НАТО не передається. Спеціально для розгортання на території союзників США створено систему запобіжників від несанкціонованого використання їхніх ядерних боєзарядів, яку в популярній культурі часто зображають у вигляді кодів і кнопок, що активуються за спеціальною процедурою. Реальна система не обов’язково виглядає саме так, але по суті ядерну зброю США неможливо використати без санкції їхнього найвищого керівництва.

Цю систему почали розробляти для розгортання в Європі ще у 1950-х роках. Нині вона вдосконалена до високого технологічного рівня й охоплює весь ядерний арсенал США, включно з розгорнутим на національній території, і в тій чи іншій формі відтворена іншими ядерними державами.

На питання, чи фізичне застосування авіацією неядерної країни НАТО американської ядерної зброї з дозволу США порушило б ДНЯЗ, відповідь — ні. Безстроковий ДНЯЗ має дві рівнозначні цілі: досягнення загального та повного ядерного роззброєння, коли для цього складуться умови, й недопущення світової війни. Якщо авіація неядерних союзників у НАТО застосує ядерну зброю США, це означатиме, що світова війна вже розпочалася, і режим ДНЯЗ фактично перестає діяти.

Водночас якщо, наприклад, Німеччина, Польща або Україна створять власну ядерну зброю, це буде прямим порушенням ДНЯЗ.

Маємо ситуацію, яка значною мірою визначає перспективи європейської ядерної автономії. Попри руйнацію світового порядку та відсутність, можливо, вперше, згадки про нерозповсюдження ядерної зброї в новій Стратегії національної безпеки США, ДНЯЗ залишається «священною коровою» міжнародних відносин. Можуть знайтися ті, хто принесе його в жертву, але наразі ніхто цього не робить.

Європейські опції

Сьогоднішня європейська дискусія про ядерну автономію виходить не з амбіцій, а з усвідомлення стратегічної потреби з огляду на зміну політики США, а також із тверезого визнання обмежень. У звіті Європейської групи з ядерної стратегії (European Nuclear Strategy Group, ENSG ), представленому на полях Мюнхенської конференції з безпеки 2025 року, прямо зазначено, що простого варіанту ядерної автономії не існує. Жодного швидкого рішення, яке саме собою компенсувало б невпевненість у ядерних гарантіях США або їх можливе зникнення, немає.

Тому в короткостроковій перспективі найнадійніший варіант — і далі спиратися на розширене стримування США , усвідомлюючи його поступову деградацію. У цій логіці з’являється поняття «розрив стримування» — ситуація, коли безпекова архітектура формально зберігається, але політична надійність гаранта більше не сприймається як безумовна. Ключова зміна, за оцінками ENSG, стосується не техніки, а відповідальності. Європейські держави більше не розглядають ядерну політику як «аутсорсинг» із боку США.

Європейська група з ядерної стратегії систематизувала поле можливих рішень у п’ять базових опцій . Вони різняться тим, хто бере на себе ризик, хто платить і хто контролює рішення.

Опція A — збереження опори на США . Фактично це продовження нинішньої моделі: американські боєприпаси в Європі, європейські носії, Група ядерного планування НАТО, стратегічна «парасолька» США. У короткій перспективі це найреалістичніший сценарій. Він не потребує створення нових структур, не підриває режиму нерозповсюдження та зберігає максимальну інтеграцію в межах НАТО. Проблема в тому, що втрачено частину довіри до американської політичної волі з боку європейських держав, а також знижено її переконливість для РФ. Розширене ядерне стримування стає залежним від внутрішньополітичної динаміки США.

Опція B — посилення ролі Франції та Сполученого Королівства. Це еволюційний варіант. Ідеться не про заміну США, а про поступове збільшення європейського внеску в ядерне стримування. Сумарний потенціал двох країн становить приблизно 500–520 боєзарядів. Однак британські ядерні сили технологічно й операційно пов’язані з американськими. Франція зберігає повну автономію й не входить до Групи ядерного планування НАТО. Отже, посилення їхньої ролі означає або новий рівень координації, або зростання політичної напруги.

Опція C — інституційно оформлене європейське стримування. Це спроба консолідувати франко-британське ядро за участю інших держав — через спільне фінансування, спільне планування й доктринальне зближення. Такий сценарій передбачає створення певної європейської процедури консультацій щодо застосування ядерної зброї, але без повного перенесення контролю. Головне питання — чи погодяться Париж і Лондон «ділитись» ухваленням рішень щодо ядерного арсеналу так, як до останнього часу робили США. Друга проблема — відсутність у їхніх сил тієї ескалаційної гнучкості, яку забезпечує американська модель із варіативними сценаріями застосування.

Варто зазначити, що навіть з урахуванням цих обмежень розгортання в межах повоєнних гарантій Україні британських і французьких сил на нашій території могло б додати таким гарантіям переконливості.

Опція D — нові національні ядерні програми . Теоретично Німеччина, Польща чи інші держави могли б розпочати власні програми. Практично це означало б порушення або вихід із Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, серйозну політичну кризу в Європі та ризик зовнішнього превентивного тиску. Не виключено, що нові ядерні держави в центрі Європи зробили б регіон менш стабільним, а не більш захищеним. Саме тому цю опцію в аналітичних матеріалах називають найбільш дестабілізуючою .

Опція E — ставка виключно на конвенційне стримування . Ідея полягає в тому, щоб компенсувати ядерний чинник різким зростанням звичайних військових спроможностей — високоточною зброєю, протиракетною обороною, розвитком індустріальної бази. Політично це виглядає привабливо, оскільки не зачіпає «ядерної чутливості» європейських суспільств. Але стратегічно означає відмову від симетричної відповіді на тиск із боку Росії. За наявності в РФ значних ядерних арсеналів, навіть з урахуванням деградації окремих засобів доставки, може виникнути асиметрія не на користь Європи .

Якщо подивитися на висловлювання європейських політиків щодо ядерної автономії регіону, можна помітити, що імператив на найближчу перспективу опції A не ставиться під сумнів. Водночас більшість спікерів підтримує повільніший або швидший рух до інших опцій. Найрішучіші готові говорити про власну ядерну зброю, але навряд чи саме це є їхнім реальним наміром. Імовірно, йдеться про спробу пришвидшити пошук колективного рішення, автономнішого від США. Іншим боком медалі може бути те, що гучні заяви щодо ядерної зброї покликані сигналізувати Сполученим Штатам про наслідки можливої деградації їхніх гарантій і тим самим стимулювати збереження останніх.

Справжня ядерна зброя Європи

Дискусія про ядерну зброю на континенті стосується питання: якою ціною Європа готова гарантувати власну безпеку від російського ядерного тиску і чи наважиться робити це не лише українськими руками? Нині ця зброя, переважно американська, виконує для держав регіону передусім функцію стримування, зменшуючи потребу в масовій мобілізації у разі великої війни . Причини для її застосування й для масштабного призову, який підриває економіку, однакові — загроза самому існуванню європейських країн.

Для України, яка обороняється від широкомасштабної російської агресії, така логіка працює інакше. Не маючи власного ядерного арсеналу, наша держава заради виживання була змушена вдатися до масової мобілізації. І виявилося, що коли її вже проведено, ядерна зброя може й не бути найкращим інструментом у війні, де потрібна висока точність, а не руйнівна потужність. Кілотонна ядерного вибуху може спричинити менший ефект, ніж той самий обсяг вибухової речовини, розподілений по кілограму тротилу на мільйон дронів, які точно доставляють заряд до мільйона цілей.

Для Європи ж провести масову мобілізацію може бути менш реалістично, ніж реалізувати один із ризикованих варіантів ядерної автономії від Сполучених Штатів , політичну надійність яких сприймають дедалі менш однозначно. Європа має час шукати цей варіант, доки Україна сама є тим чинником стримування, що відвертає РФ від широкомасштабної агресії проти інших європейських держав.

Нинішня модель європейської безпеки спирається на український людський ресурс більше, ніж на власну готовність ризикувати. Якщо Європа посилить ядерне стримування, це може створити додаткові обмеження для РФ. Тоді Кремль швидше усвідомить, що «воювати вічно» — безперспективно, а цілі агресії проти України — недосяжні. У момент такого усвідомлення РФ могла б розпочати реальні переговори про мир. Та якщо ядерний чинник буде використано як аргумент для економії на збройних силах і оборонній промисловості, це лише збільшить спокусу для Росії діяти нижче за ядерний поріг.

Європейська ядерна зброя справді виглядає політично реалістичнішою, ніж масова мобілізація у разі широкомасштабної російської агресії. Але вона не може замінити конвенційну силу держав континенту, значна частина якої нині фактично представлена українськими Збройними силами. Якщо настав час шукати варіант, як, не порушуючи ДНЯЗ, поєднати посилення європейського конвенційного потенціалу із системою колективного ядерного стримування, Україні варто бути частиною цього процесу.

Світ