Три «іранські» сценарії для Трампа: перемога, ескалація чи політичне фіаско

19 березня 2026 р. 17:04

19 березня 2026 р. 17:04

Динаміку та ймовірний результат сучасної війни на Близькому й Середньому Сході визначать події наступних тижнів . Наразі ситуація розвивається всупереч оптимістичним очікуванням Дональда Трампа, який уявляв військову кампанію в Ірані «невеличкою екскурсією» на кшталт венесуельської спецоперації. Її трансформація у масштабну війну, а надто у війну «на виснаження», може мати для Трампа серйозні негативні наслідки — як зовнішньополітичні, так і всередині Сполучених Штатів, що є особливо чутливим для президента та його команди.

Від самого початку ракетно-бомбових ударів проти цілей в Ірані суперпотужна й ефективна військова машина США, яка діє разом з ізраїльським союзником, спромоглася досягнути приголомшливих успіхів: знищено більшу частину іранських військових спроможностей, включно з майданчиками для запуску ракет і дронів та потужностями з їх виробництва; практично знищено ВПС та ВМС Ірану. Результатом цього мало б бути позбавлення іранського режиму можливостей дестабілізувати обстановку в регіоні. Втім, цього не сталося .

На відміну від США, де, судячи з наявної інформації, головною підставою для визначення часу початку війни та її формату стали «відчуття» Трампа, іранська верхівка ретельно підготувалася до нової американо-ізраїльської атаки. На озброєння взято асиметричну стратегію «горизонтальної ескалації», яка має на меті модифікувати «геометрію» й тривалість збройного конфлікту завдяки розширенню його географічних меж, збільшенню кількості втягнутих у нього країн та розтягуванню конфлікту в часі. Складник цієї стратегії — підвищення політичної й економічної ціни ведення бойових дій для противника з розрахунком, що людські втрати та підвищення споживчих цін, хаос на світових енергетичних і фондових ринках змусять США припинити війну на умовах, прийнятних для іранського режиму.

Наразі невралгічним вузлом війни стала Ормузька протока, яку Іран заблокував за допомогою дронів та інших відносно дешевих військових засобів. Як наслідок, було заблоковано 20% світової торгівлі нафтою (на азійському напрямку), значну частину світового постачання скрапленого газу й добрив, різко стрибнули ціни на нафту й пальне, а також на морський та інші види транспорту. Все це було очікувано для військових і цивільних експертів, але стало несподіванкою для Трампа, котрий, як і в абсолютній більшості інших питань, надав перевагу своїй інтуїції, а не компетентним порадам, розраховуючи на швидкий колапс теократичного режиму.

Чинний президент США полюбляє говорити про «карти», що їх має або не має той чи інший політик. Politico наводить такі слова «особи, близької до Білого дому»: «Ми, безумовно, дали [Iрану] доброго прочухана на полі бою, але значною мірою саме вони [іранці] зараз мають карти на руках. Вони вирішують, як довго ми будемо заангажовані — і від них залежить, чи залучимо ми сухопутні військові підрозділи (boots on the ground)».

Попри політичну токсичність останньої опції, її вже не відкидає повністю ні Трамп, ні його воєнний міністр: військові експерти зазначають, що без залучення бодай обмеженого контингенту сил спеціальних операцій неможливо виконати принципове для успіху американської військової кампанії завдання — захопити іранський високозбагачений уран . Якщо нинішній іранський режим збережеться, то ймовірність використання ним збагаченого урану для створення ядерної зброї буде вищою, ніж до початку війни .

Для Трампа є два базові сценарії «переможного» завершення війни: оголошення перемоги з огляду на значні втрати, завдані Ірану та його збройним силам, і припинення бойових дій — або ж їх істотна ескалація для досягнення таких цілей, як зміна режиму в Ірані й остаточна ліквідація його ядерних спроможностей. Реалізація кожного із зазначених сценаріїв зрештою залежатиме від волі однієї людини — Трампа, з усіма його «відчуттями» та «кістковою» інтуїцією (за його ж твердженням). Очевидно, що він керуватиметься не лише міркуваннями власного престижу та політичної спадщини. Не менше значення для Трампа матиме вплив війни на цьогорічні проміжні вибори: втрата республіканцями контролю навіть над однією з палат Конгресу, ймовірно, унеможливить його плани з розбудови «імперського президентства».

Найважливішими в цьому контексті будуть навіть не переможні реляції з фронту чи зменшення безпекових загроз із боку Ірану, а вплив війни на купівельну спроможність пересічних американців і посилення їхнього невдоволення тим, як Трамп опікується економікою. І тут у президента виникли помітні проблеми. Вони спричинені різким (понад 40%) підвищенням цін на нафту через закриття Ормузької протоки та «прильотами» іранських ракет і БпЛА на об’єкти енергетичної промисловості країн Перської затоки. Незважаючи на те, що США є найбільшим видобувачем нафти, за законами світових енергетичних ринків загальне подорожчання нафти й тут призвело до злету цін на всі види пального. Це спричинило підвищення видатків на транспорт і пакування; зросли ціни на добрива: в сукупності це починає позначатися на вартості споживчих товарів. Можливе порушення традиційних ланцюгів постачання товарів і сировини. На цьому тлі активізувалися розмови про сповільнення темпів зростання світової та американської економіки й навіть загрозу нової економічної кризи.

Економічні ризики («ціна війни») будуть одним з основних чинників, що визначатимуть ставлення американського загалу до війни з Іраном: абсолютна більшість американців висловлює занепокоєння щодо зростання цін на нафту й пальне через конфлікт. Загалом картина ставлення американців до війни є досить строкатою: опитування суспільної думки дають показники від 50 до 29% підтримки, але всі дослідження констатують характерний для американського суспільства поділ думок залежно від партійної приналежності опитуваних: показники підтримки війни є набагато вищими серед республіканців.

Найбільше підтримує війну ядерний електорат Трампа, незважаючи на порушення останнім передвиборчих обіцянок покласти край використанню збройних сил США за кордоном. Водночас значна частина республіканських лідерів думок (наприклад Такер Карлсон) негативно оцінює інтервенціоністський «віраж» Трампа та попереджає про можливість розпаду коаліції, що привела його до влади під гаслом «Америка понад усе!». Оглядачі звертають увагу на «дисидентські» настрої стосовно цього навіть у вищих ешелонах трампосфери. Можна припустити, що суспільна опозиція до війни посилиться в разі загрози її перетворення на «довгу війну» з характерним для неї розгортанням американських підрозділів і зростанням кількості жертв серед американських вояків. За таких умов проміжні вибори можуть перетворитися для республіканців на Ватерлоо. Очевидно, президент це розуміє. Інше питання — наскільки це розуміння позначиться на його діях і схильності створювати власну віртуальну реальність та існувати в ній.

Водночас не можна виключити, що протягом найближчого часу відбудуться сприятливі для Трампа зміни в театрі військових дій і в самому Ірані, що дадуть йому змогу певною мірою компенсувати політичні втрати початкового етапу війни. Зокрема зміцнити свої позиції у відносинах із Китаєм, який зробив стратегічну ставку на розбудову всебічного партнерства з іранською теократією (показово, що для Китаю роблять виняток у блокаді Ормузу) й отримує політичні дивіденди від ослаблення американської безпекової присутності у «своєму» регіоні внаслідок іранської кампанії.

Загалом вектор подальшого розвитку подій у близькосхідній війні матиме суттєві наслідки для світової політики. Й уже зараз можна виокремити принаймні дві проблеми, що посилюють ризики для України.

По-перше , трансатлантичні відносини переживають черговий критичний момент, який можна порівняти з гренландською кризою. Навіть не прохання, а вимога Трампа долучитися до розблокування Ормузької протоки, адресована європейським союзникам, наштовхнулася на їхню більш-менш дипломатично запаковану, але тверду опозицію, продиктовану граничною непопулярністю війни в європейських суспільствах і відсутністю будь-яких консультацій із партнерами напередодні іранської кампанії. Врешті-решт це спонукало президента відмовитись від ідеї створити коаліцію деблокаторів і заявити, що США «не потребують нічиєї допомоги». У цій типово трампівській психодрамі на нашу увагу заслуговує таке: президент США зробив зі своєї вимоги тест на лояльність до його держави та значущість НАТО для її безпеки.

На думку Трампа, традиційні союзники США цього тесту не склали. За його словами, «НАТО робить дуже дурну помилку». Невідомо, якою буде його помста європейцям, але тривожить, що в цьому контексті він неодноразово згадував надання підтримки Україні, що, на його переконання, насамперед відповідає інтересам європейців. Будемо сподіватися, що настрої Трампа не завадять функціонуванню механізму закупівель американської зброї для України.

По-друге , за теперішніх обставин Росія є єдиним, майже беззаперечним бенефіціаром війни на Близькому Сході. Найбільшим «подарунком» для Путіна є підвищення цін на нафту, яке дасть змогу Росії поліпшити фінансове становище й додати обертів військовій машині, яка напередодні цієї війни нарешті почала давати збої. До цього додалося тимчасове призупинення американських нафтових санкцій для стабілізації глобального нафтового ринку. Енергетичні аналітики висловлюють сумніви щодо здатності цього кроку помітно уповільнити зростання цін на нафту. Що не викликає сумніву, то це зменшення знижки, з якою Росія змушена продавати свою нафту, збільшення обсягів продажів і реальна перспектива ерозії санкційного режиму. Сам Трамп уже припустив можливість неповернення до застосування «призупинених» санкцій. Заклики до «нормалізації» стосунків із Росією в галузі енергетики почали лунати в деяких європейських столицях — і не тільки в Будапешті та Братиславі.

За цих обставин російський диктатор почувається, за оцінкою деяких західних журналістів, ледь не «тріумфатором», до якого мають вишикуватися в чергу всі, хто потребує російських енергетичних ресурсів. Упевненості Кремлю додало також уперте намагання Трампа та його оточення мінімізувати значення надання Росією розвідданих та інших видів військової допомоги іранському режиму та публічне заперечення президентом США доцільності співробітництва з Україною у боротьбі з дронами. На жаль, очікувано — в «дусі Анкориджа».

Світ