На руїнах великої перемоги: хто виграв війну між США та Іраном

10 квітня 2026 р. 13:16

10 квітня 2026 р. 13:16

Проголошення перемоги кожної зі сторін після завершення бойових дій не є чимось нечуваним. Той-таки Іран у червні минулого року за результатами дванадцятиденної війни теж заявляв про повний розгром «сіоністського агресора» . Однак торік сторонньому спостерігачу був очевидний реальний баланс. Ісламська республіка втратила шанс наблизитися до створення ядерної зброї в осяжній перспективі, не кажучи вже про масштабне ураження систем ППО та знищення значної кількості вищих офіцерів. У відповідь було символічно обстріляно порожню американську базу, а в Ізраілі вдалося зруйнувати кілька житлових будинків.

Нині ситуація не настільки очевидна. Підсумки війни мають відмінності в різних вимірах. У військовому сенсі Іран явно зазнав поразки . Було вбито все вище керівництво , завдано колосальної шкоди оборонному потенціалу, військово-промисловому комплексу та інфраструктурі . Літаки противника почувалися в іранському небі цілком вільно . Попри кілька досить чутливих ударів по американських базах у країнах регіону, якими було знищено дороге обладнання, серйозної загрози для американців удари у відповідь не становили . Ще більшою мірою те саме можна сказати й про Ізраїль. Усі загиблі внаслідок іранських обстрілів були мирними жителями. Було уражено кілька другорядних військових і військово-промислових об’єктів, однак реальні результати разюче відрізняються від переможних реляцій пропагандистів Ісламської республіки, які у фальшивому захваті розповідають про стертий з лиця землі Тель-Авів.

Історія порятунку пілотів збитого винищувача свідчить про те, що іранські збройні сили були не в змозі контролювати ситуацію навіть на власній території . Американці за підтримки Ізраїлю провели зразкову операцію. Нічого схожого на провал 1980 року, який нав’язливо згадували скептично налаштовані оглядачі. Втім, справді складних завдань, таких як захоплення острова Харг або встановлення контролю над Ормузькою протокою, Вашингтон перед собою завбачливо й не ставив. Очевидно, що спроба реалізації таких сценаріїв призвела б до значно більшої кількості жертв серед американських військових — і не факт, що була б успішною.

Попри низьку ефективність власне у військовому протистоянні (про інші аспекти йтиметься нижче), іранські збройні сили продемонстрували разючу стійкість . Хоч якою була частка знищених пускових установок і ракетних складів порівняно з довоєнними запасами, з першого до останнього дня війни Іран зберігав можливість продовжувати обстріли. Ймовірно, підтримувати таку інтенсивність бойових дій Ісламська республіка могла б іще місяцями. Як наслідок, у Тегерані виникло відчуття, що час працює на них. Тиск союзників, економічні наслідки та непопулярність війни в американському суспільстві впливали на адміністрацію Білого дому ефективніше, ніж непереконливі іранські контратаки на американські військові об’єкти. У підсумку це Вашингтон виглядав як сторона, яка була б рада першою припинити цей жах. Багаторазове перенесення Дональдом Трампом термінів виконання ультиматуму лише посилює це враження. Іран не поступився ні в чому — принаймні згідно з позицією, яку озвучують публічно. Єдиним кроком Тегерана назустріч Білому дому була згода на переговори. Дональду Трампу для припинення вогню цього виявилося достатньо. Слабенько як привід для реляцій про «всепереможну перемогу», особливо після оголошення про намір «знищити цивілізацію».

Спроби американського президента подати війну та її результати як черговий власний успіх виглядають непереконливо. Про досягнення якихось цілей можна вже й не згадувати — зокрема й через невиразність і неконкретність артикулювання цих цілей раніше. Трамп показав себе імпульсивним, ненадійним лідером, готовим без чіткого плану підставляти під удар союзників і завдавати колосальної шкоди всім навколо. Можна сказати — вкотре, але цього разу градус безвідповідальності просто зашкалював.

Тому в політичному сенсі, напевн о , перевага «за очками» на боці Ісламської республіки. Режим не просто вистояв. Він навіть зміцнів, попри фізичне знищення ключових лідерів. Колективне керівництво вищих офіцерів Корпусу вартових ісламської революції (КВІР), яке прикривається картонним зображенням формального рахбара Моджтаби Хаменеї, зосередило у своїх руках владу. Ні розколу в елітах, ні масових протестів, ні повстань у населених етнічними та релігійними меншинами містах не відбулося — не кажучи вже про зміну режиму. Конкуренти КВІР — від обраного президента до клерикалів, від ветеранів ісламської революції до бюрократів — відсторонені від процесу ухвалення рішень. Будь-яке можливе невдоволення тепер придушуватимуть без жодних сантиментів.

Керівництво Ізраїлю, мабуть, теж може записати результат війни на свою користь . Для єврейської держави це був черговий раунд війни, яка триває із 7 жовтня 2023 року — і цей раунд, схоже, завершився на користь Армії оборони Ізраїлю. Її участь в операції була вагомішою та рішучішою, ніж американська. Ізраїль скористався американською допомогою, щоби максимально ослабити потенційну спроможність Ірану завдавати шкоди єврейській державі. У принципі, результат усіх вдалих для Ізраїлю війн, починаючи з Війни за незалежність, саме в цьому й полягав. Тель-Авів, звісно, хотів би й далі бити по Хезболлі. Проте якщо США наполегливо попросять згорнути бойові дії й у Лівані, Ізраїль буде готовий задовольнитися досягнутим.

Постраждали від конфлікту арабські монархії Перської затоки . Їхня інфраструктура виявилась уразливою. Союз із Америкою з гарантії безпеки перетворився на чинник ризику. Регіон відтепер матиме справу з іще радикальнішим і більш мілітаристським новим керівництвом Ісламської республіки, яке відчуло, що може диктувати умови всім навколо. Ще довго замість чемпіонатів із футболу й горизонтальних хмарочосів у пустелі країни регіону будуть змушені вкладати колосальні кошти в побудову альтернативних Перській затоці шляхів транспортування нафти та газу, а також зміцнювати й модернізувати свої збройні сили. Україна завдяки проактивній позиції має шанс стати вигодоотримувачем нових близькосхідних перегонів озброєнь . Щоправда, потенціал військово-технічного співробітництва з арабськими нафтовими монархіями ще потрібно буде змогти реалізувати.

В економічному плані від війни програли буквально всі — крім Росії . Шкода, завдана Ірану, колосальна. Ізраїль і США теж, звісно, зазнали чималих витрат. Добряче пошматовано всі країни регіону. За авантюризм Трампа розплачується, без перебільшення, весь світ — і платитиме ще довго. Можливо, головним підсумком війни стало встановлення іранського контролю над Ормузькою протокою . Тегеран від неї тепер не відмовиться . З екстраординарної асиметричної реакції на агресію він перетворюється на інструмент постійного політичного тиску, шантажу та збагачення. Навіть якщо формально новий режим проходження суден через протоку зведеться до збору одного долара за барель нафти, очевидно, що світові ціни не повернуться до довоєнного рівня не лише через цей долар, а й через відчуття постійної штучної загрози стабільності ринку. Ніхто не готовий сьогодні намагатися розблокувати Ормузьку протоку силою . Жодна коаліція на чолі з Великою Британією чи Францією не розпочне через неї нову велику війну.

У перспективі жадібність тегеранських рекетирів може призвести до перегляду всього світового режиму морської торгівлі . Наприклад, Малаккська протока, що з’єднує Тихий та Індійський океани, формально перебуває в такому самому становищі, що й Ормузька протока, — її вузькі ділянки повністю розташовані в смузі територіальних вод Індонезії та Малайзії. Навряд чи, звісно, просто зараз усі почнуть наслідувати божевільних іранських фанатиків, але можна з тривогою констатувати, що міжнародне право та порядок, який ґрунтується на правилах, і далі розхитуються. І це не обіцяє нікому нічого доброго.

Світ