авторська колонка Історична пастка: як популісти б’ють по союзу України й Польщі

02 червня 2026 р. 20:09

02 червня 2026 р. 20:09

Україна й Польща з початку повномасштабної війни стали не просто сусідами, а країнами, безпека яких переплетена майже фізично. Через Польщу йде значна частина західної допомоги, у польських містах живуть сотні тисяч українців, а Варшава довго залишалася одним із найгучніших адвокатів Києва в Європейському Союзі. Саме тому кожна тріщина у відносинах цих країн має значення не лише для дипломатії, а й для фронту, економіки та мільйонів людських доль.

Наприкінці травня такою тріщиною знову стала історія. Після того, як Володимир Зеленський присвоїв одному з підрозділів Сил спеціальних операцій найменування на честь Героїв УПА, польський Президент Кароль Навроцький запропонував позбавити його ордена Білого Орла. А віцеспікер Сейму Кшиштоф Босак пішов ще далі – пригрозив блокувати вступ України до ЄС . Такі жорсткі заяви із використанням складної історичної пам’яті вкотре стали інструментом політичного тиску.

Особливість нинішнього скандалу в тому, що цього разу саме польська сторона пішла на публічну ескалацію. Україна не атакувала польську пам’ять і не заперечувала болю Волині. Київ ухвалив рішення в логіці власної воєнної традиції – вшанування тих, хто боровся за незалежність України проти імперської москви. Але частина польських політиків вирішила подати це як привід для ультиматумів.

Коли історія стає політичною технологією

Заяви Кароля Навроцького та Кшиштофа Босака прозвучали демонстративно жорстко. Навроцький фактично поставив під сумнів європейську зрілість України, а Босак запропонував заблокувати українську євроінтеграцію через історичне питання. Для ультраправої польської політичної сили це знайома територія: апелювати до болю Волині, говорити мовою образи й підміняти складну розмову короткими політичними гаслами.

Це не новий механізм. Тема так званої історичної справедливості постійно виринає у польському політичному житті – особливо тоді, коли треба мобілізувати консервативний електорат, відвернути увагу від соціальних проблем або показати жорсткість щодо України. УПА, зерно, біженці, допомога, кордон – усе це періодично складається в один емоційний пакет, який «праві» політики продають виборцям як «захист польських інтересів».

Але реальна польська державна позиція складніша. Прем’єр Дональд Туск відреагував значно стриманіше й фактично попередив: якщо українці та поляки сваритимуться через минуле, майбутнє виграє хтось інший. Цей «хтось інший» очевидний – росія. кремль роками намагається вбити клин між Києвом і Варшавою, бо сильний польсько-український союз є одним із фундаментів безпеки всього східного флангу Європи.

Українське МЗС відповіло без істерики, але з чіткою позицією: ситуація прикра, особливо на тлі позитивної динаміки відносин останніх півтора року. Київ нагадав, що для українців УПА символізує насамперед спротив імперській політиці Москви, а не ворожість до поляків. Це важлива рамка: Україна має право на власний пантеон боротьби за незалежність, але водночас не відмовляється від фахової розмови про складні сторінки минулого.

Саме тут і проходить межа між історичною пам’яттю та політичною маніпуляцією. Пам’ять про жертв потребує поваги , тиші, документів, ексгумацій, роботи істориків. А політичний ультиматум – це вже інше. Це спроба використати біль як важіль тиску на країну, яка сьогодні воює з тією самою імперською традицією, що століттями загрожувала і Україні, і Польщі.

Волинь, УПА і непростий шлях до порозуміння

Українсько-польські історичні суперечки не можна зводити до одного медійного скандалу. Волинська трагедія 1943–1944 років залишається одним із найболючіших епізодів для польського суспільства. У Польщі УПА часто асоціюється передусім із злочинами проти цивільного населення. В Україні ж УПА сприймається як частина національно-визвольної боротьби проти тоталітарних режимів і, передусім, проти російсько-радянського імперського проєкту.

Ці дві пам’яті не збігаються. І було б наївно робити вигляд, що вони швидко знайдуть спільний знаменник в одній формулі. Але останні роки показали: навіть складну історію можна обговорювати не мовою ультиматумів, а мовою фахової роботи. Україна дозволила відновлення польських пошукових і ексгумаційних робіт, а Польща взяла на себе зобов’язання щодо українських поховань. Це не вирішує всі проблеми, але створює мінімальну довіру.

На початку травня 2026 року відбувся Польсько-український конгрес істориків – майданчик, де понад сто науковців говорили не лозунгами, а документами, джерелами й аргументами. Це саме той формат, у якому й має розглядатися Волинь, роль УПА, пам’ять про жертв і місце національних рухів у ХХ столітті. Не у Facebook-постах політиків, не у виборчих роликах, не в ультиматумах щодо ЄС, а в системній розмові істориків і суспільств.

Саме тому нинішня ескалація з боку частини польських політиків виглядає особливо небезпечною . Вона б’є не лише по Зеленському чи конкретному підрозділу ССО. Вона б’є по самому процесу примирення, який тільки почав відновлюватися після довгої паузи. Якщо кожен крок України у власній політиці пам’яті одразу перетворюватиметься на привід для погроз, тоді фаховий діалог просто не матиме шансів.

Українська позиція має бути чесною й твердо проукраїнською: ми поважаємо біль польського народу, але не дозволимо зовнішнім політикам визначати, кого українцям вшановувати як борців за незалежність. Україна не може й не повинна відмовлятися від своєї історичної суб’єктності. Тим більше зараз, коли сучасні Сили оборони фактично продовжують ту саму боротьбу – боротьбу за право України існувати поза російською імперією.

Мільйон українців у Польщі та ціна політичних сварок

За історичними суперечками легко забути головне: сучасні польсько-українські відносини – це вже точно не лише про політиків, президентів, партії й пам’ятники.

Це насамперед люди.

Станом на весну 2026 року у Польщі під тимчасовим захистом перебувають сотні тисяч українців, а разом із трудовими мігрантами кількість наших співвітчизників може сягати близько півтора мільйона. Вони працюють, вчаться, орендують житло, відкривають бізнес, платять податки й поступово стають частиною польського суспільства.

Польща продовжила дію статусу PESEL UKR до березня 2027 року. Це означає, що українці зберігають легальне перебування, право на працю та можливість інтегруватися в економіку. Водночас соціальна підтримка поступово скорочується, а правила доступу до медицини й документів стають жорсткішими. Польща переходить від логіки екстреного прихистку до логіки довгострокової інтеграції.

І саме тут політичні заяви про «блокування України» стають особливо небезпечними. Вони впливають не лише на дипломатів, а перш за все на звичайних людей: українську матір у Кракові, студента у Варшаві, водія у Любліні, працівника складу під Вроцлавом. Коли з високих трибун звучить мова підозри й приниження, це створює атмосферу невпевненості для більш ніж мільйона людей, які вже живуть між двома країнами.

Водночас польська економіка теж виграє від української присутності. Українці закривають вакансії у будівництві, логістиці, агросекторі, сфері послуг. Через Польщу проходить значна частина західної допомоги Україні. Польські дороги, склади, залізниця, аеропорти й прикордонна інфраструктура стали частиною великої системи підтримки українського спротиву. Йдеться не про односторонню благодійність – це взаємозалежність, у якій сильна Україна означає безпечнішу Польщу.

Тому кожна спроба перетворити історичне питання на зброю проти євроінтеграції України – це удар не тільки по Києву. Це удар по самому польському інтересу. Бо Україна в ЄС – це не подарунок українцям, а в тому числі й стратегічне укріплення східного кордону Європи. І якщо хтось у Варшаві хоче використати біль минулого, щоб заблокувати безпеку майбутнього, він, свідомо чи ні, грає у чужу гру.

Союз важливіший за політичні образи

Скандал навколо назви підрозділу ССО оголив слабке місце польсько-українських відносин: історія може бути не лише пам’яттю, а й зброєю. Але відповідальність політиків полягає саме в тому, щоб не стріляти цією зброєю по власних союзниках. Польща має право на свою пам’ять про Волинь. Україна має право на свою пам’ять про визвольну боротьбу. І ці дві правди можуть співіснувати лише тоді, коли ними не торгують у передвиборчих кампаніях.

Києву не варто відповідати симетричною образою. Але й мовчати, коли українську історичну суб’єктність намагаються поставити під зовнішній контроль, теж не можна. Україна має говорити спокійно, але твердо: ми готові до ексгумацій, спільних комісій, історичних конгресів і поваги до польського болю. Але ми не погодимося на те, щоб шлях України до Європи перетворювали на заручника політичних ультиматумів.

Сьогодні українські воїни захищають не лише Київ, Харків чи Одесу. Вони захищають також Варшаву, Вільнюс, Ригу й увесь східний фланг Європи від повернення російської імперії. Це має бути головним аргументом у будь-якій польсько-українській дискусії. Бо якщо українці й поляки знову дозволять минулому розсварити себе, виграє не історична справедливість. Виграє москва. А цього права ми не маємо – ні перед загиблими, ні перед живими, ні перед майбутнім Європи.

Олександр Радчук, спеціально для «Слово і діло»

ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM

Світ