Божевілля геополітики: коли великі держави повторюють старі помилки

10 червня 2026 р. 08:51

10 червня 2026 р. 08:51

Після Другої світової війни жоден зі збройних конфліктів не завершився захопленням і утриманням великих територій, як за колоніальної доби, якщо населення чинило спротив. Хіба що інтервенція Китаю в Тибет є винятком. Але історичні аналогії диктатурам не перепона. Черговою спробою пливти проти течії стало захоплення Криму , частини сходу України й масштабна агресія, яка триває і зараз. 2014 року, в 360-ту річницю Переяславської ради, після століть упертих спроб стерти на порох українську ідентичність і саму історичну пам’ять народу, Росія вирішила продовжити деукраїнізацію України, яка в різних формах державного устрою існує на своїй землі значно довше, ніж біснуватий сусід. Не вийшло раніше, не вийде й зараз.

У номері провінційної газети штату Теннессі (США) від 11 жовтня 1981 року в статті, присвяченій допомозі сім’ям анонімних алкоголіків, було згадано певні «12 кроків», які необхідно зробити жертві зеленого змія, щоб вилікуватися від залежності. Під час обговорення один з учасників зустрічі критично зауважив: «Божевілля — це робити те саме знову і знову, очікуючи іншого результату». Так, ця фраза не належить Ейнштейну, як дехто вважає, вона має значно прозаїчніше походження. Але у наш час вона цілком актуальна в контексті спроб відтворити минулі помилки, сподіваючись на нову еру в сучасній геополітиці. Деякі лідери й справді діють так, наче перебувають під дією сильних субстанцій, але самі ставати на шлях лікування вперто не хочуть.

Професор Брендан Сіммс, директор Центру геополітики Кембриджського університету й автор книги «Повернення великих держав», у свіжій статті для Foreign Affairs стверджує, що сьогодні у світі фактично є лише чотири великі держави — це США, Китай, Росія та Велика Британія. Само собою, саме вони чинять найбільший вплив на світові справи. Організація Global Fairpower, яка складає рейтинг армій світу, протягом усіх років війни ставить Росію на друге місце після США, попри ледь не щоденні докази помилковості цього твердження. Що ж, один із кроків анонімних алкоголіків до оздоровлення звучить так: «Ми прийшли до переконання, що тільки сила, могутніша за нас, може повернути нам розсудливість». Ми знаємо цю силу — це ЗСУ.

Спробам пояснити глобальні процеси взаємодією сильних держав і тим самим висловити співчуття долі середніх і менших, уже декілька століть. Ні провал «концерту Європи» після Наполеонівських війн, ні коротке життя Ліги націй після Першої світової, ні параліч нинішньої РБ ООН, ні навіть тихий відхід від справ «сімки», яка значною мірою перетворилася на «двійку», не змінили стандартного бачення геополітики як арени взаємодії «великих» за рахунок «середніх» і «малих». Є легенда родом із 1960-х: коли перед матчем збірних Бразилії і СРСР радянський журналіст запитав Пеле про прогноз результату, той відповів: «Ви заб’єте, скільки зможете, а ми — скільки захочемо». Так і з «великими державами»: вони можуть на власний розсуд починати війни, ігнорувати рішення міжнародних судів і організацій, трактувати на свій лад міжнародне право, примушувати інших до певних рішень і не нести жодної відповідальності за скоєне. Водночас середні та менші мають шукати або прихистку в багатосторонніх альянсах, або асиметричних аргументів у відповідь. Якщо саме такий світ — майбутнє людства, то чим він кращий за технофашизм «Палантира» у виконанні Карпа й Тіля?

Насправді не все так сумно. Теорія демократичного миру вчить, що демократії майже не воюють між собою, а якщо беруть участь у війнах, то значно частіше перемагають. Із 1815 року демократії перемогли у 76% війн, у яких брали участь, тоді як автократії були успішними у 47% випадків. Залишаються відкритими питання, чи завжди демократії ведуть справедливі війни, а автократії — несправедливі; що вважати перемогою і які критерії автократичності та демократичності варто застосовувати в аналізі. У наші дні це особливо яскраво виглядає на прикладі окремих держав — кандидатів у «великі» та їхньої взаємодії між собою. Якби геополітика була фізикою, все було б очевидно — плюс і мінус притягуються, а однакові заряди відштовхуються. Ми є свідками того, що закони електрики у міжнародних відносинах не працюють: країни притягуються й відштовхуються часто в невизначеному порядку, ба більше, вони примудряються «переодягатись» у процесі взаємодії всупереч законам людським і природним.

Так само, як погляди Фукуями, Гантінгтона та Кіссінджера, теорія демократичного миру сьогодні не дає можливості пояснювати суцільний хаос, що охопив людство. Водночас цікавим у практичному застосуванні виглядає бачення засновника японської школи політичного аналізу Косаки Масатаки , який стверджував, що держава складається з трьох систем — системи влади, системи інтересів і системи цінностей . Саме цей підхід дає змогу ідентифікувати справжні причини війни в умовах, коли навіть наші симпатики продовжують говорити про Україну як «буферну зону Росії» і втрату нею «стратегічної глибини» у процесі європейської інтеграції Києва. Насправді причинами є унікальний фашистський режим, який захопив владу в Росії, її спотворена система цінностей та інтереси корумпованих олігархічних кланів, що вкрили метастазами пів світу.

Так само стають зрозумілими мотиви США й Китаю, які мають різні цінності, але дедалі більш схожі інтереси у майбутньому світовому порядку, і наближаються до гомотетії систем влади.

Відбувається фрагментація геополітики, локалізація безпеки та політичної взаємодії. Середні й малі держави дедалі наполегливіше шукають аргументи проти реальних і уявних зазіхань великих, навіть якщо досі залишаються у їхній політичній орбіті. «Великі й прекрасні» альянси поступаються меншим за розміром, але заснованим на правилі «тільки для запрошених» угрупованням, до яких беруть не тільки за «цінності», а й за спроможність формулювати й обстоювати спільні інтереси. Раніше вважалося, що наближення до влади не кращих, а відданих, уперте небажання визнавати помилки й вести чесний діалог про це, примус до слідування певним ідеологічним і суспільним наративам є ознакою автократій. Нині з’ясовується, що і зразкові колись демократії демонструють аналогічні тенденції, і більшість виборців, хоч як дивно, їх підтримує. Ба більше, саме автократії виявили неабияку майстерність створювати умови для власної незамінності. Агресивні деспотії не мають прив’язки до виборів, які, якщо й відбуваються, завжди демонструють передбачуваний результат; здатні жорстко контролювати інформаційну сферу і тим самим унеможливлювати альтернативний дискурс; ухвалюють рішення швидше й ефективніше, навіть якщо вони ведуть країну до катастрофи. Складається враження, що настав час створювати «червону книгу» справжніх демократій і оберігати їх для майбутньої пересадки у сприятливий ґрунт.

Насправді є вагомий запобіжник для найгіршого сценарію. За вкрай рідкісним винятком (КНДР, Куба) диктатури не переживають своїх диктаторів, хіба що ті, які функціонують на сімейному підряді. Тобто в довгостроковій перспективі системи, засновані на справедливій конструкції влади, спільних цінностях та інтегрованих у міжнародний простір інтересах, мають значно кращі перспективи для виживання, ніж ті, що засновані на узурпації влади, пригніченні свободи й нехтуванні інтересами інших. Питання лише в чиннику часу.

Війна Росії проти України несподівано стала унікальним прикладом збройної агресії, що відбувається наче одночасно у минулому, теперішньому й майбутньому. Неприхований колоніалізм минулого став її причиною, а спроби домогтися перемоги у конвенційний спосіб і у найкоротшій термін відбувалися в теперішньому часі. Проте пошуки асиметричної відповіді та перехід війни на виснаження у війну дронів однозначно відкрили нову еру війн майбутнього. Ця трансформація завершиться інтеграцією технологій ШІ в автономні системи, які зможуть самостійно вирішувати завдання будь-якої складності, на великій відстані та з використанням мінімальних ресурсів. Стратегічна глибина втратить сенс, як і створення «буферних зон» і територій, а завдання захисту цивільної, промислової й економічної інфраструктури потребуватиме зовсім інших архітектурних і будівельних рішень.

Варто очікувати нової хвилі боротьби за енергетичні ресурси та воду, жорстких кроків із захисту даних. Дійде черга й до трансформації соціальних відносин, систем освіти й охорони здоров’я. Все це і є тією радикальною зміною світового порядку, паростки якої ми спостерігаємо сьогодні в усіх сферах життя. Сухостій для цієї пожежі збирали всім західним світом: коли не зрозуміли, що війна, холодна чи гаряча, — це форма існування Росії; коли загравали з Єльциним і благословляли Путіна; коли брехали про причини трагедії 11 вересня 2001 року і не зупинили агресії проти Грузії; коли мовчали або зв’язували нам руки 2014-го і тягнули до останнього після 24 лютого 2022 року.

Але загасити те, що підпалив Путін, підливаючи у полум’я керосин корупції, нездатності до професійних системних рішень, без дискусії навколо того, що нас об’єднує, неможливо. Успішні країни роблять усе, щоб досягати спільних цілей, неуспішні діють в інтересах окремих осіб і груп. Ціна вибору — майбутнє.

Світ