Чотири треки примирення: як врятувати україно-польські відносини

01 липня 2026 р. 18:05

01 липня 2026 р. 18:05

Велика війна значно підвищила в українському суспільстві вагу тих сторінок минулого, що пов’язані зі збройною боротьбою за незалежність. Країна, яка бореться за саме своє існування, природно звертається до відповідного власного історичного досвіду. Водночас польське суспільство істотно поправішало і поляризувалось, а значна допомога з боку Польщі українському спротиву сформувала більші очікування до України щодо трактування чутливих сторінок історії. Ці дві траєкторії виявилися відчутно різноспрямованими і врешті привели Україну та Польщу в стан безпрецедентного конфлікту, який, схоже, ще тільки розпалюється.

Відносини України та Польщі зараз перебувають у найнижчій точці руху маятника за кількома ключовими параметрами : взаємодія між президентами, по суті, заморожена; прогрес, досягнутий в останні пів року у питаннях історичного діалогу і вшанування жертв, девальвований останніми подіями; громадська думка в Польщі стосовно українців повернулася до найгірших показників , які востаннє фіксувалися ще напередодні повномасштабної війни; а непідтримка поляками вступу України до Європейського Союзу вперше досягла майже 60%.

До останнього часу криза на зачіпала взаємодії урядів у частині двосторонніх економічних відносин та євроінтеграції, а також ключового, життєво важливого безпекового треку — безперебійного продовження постачання зброї та боєприпасів, навчання, обміну даними. Уряд Дональда Туска всіляко намагається деескалувати кризу, і уряд Свириденко всіляко підтримує атмосферу позитивної співпраці. Уряд Польщі також поки що опирається дедалі більшому тиску на користь блокування подальших кроків із вступу України до ЄС.

Конференція з відновлення України у Гданську 25–26 червня була чудовим прикладом домінування позитивних наративів за умов відсутності ключових подразників, зокрема самих президентів Зеленського та Навроцького. Однак передчуття грози носилося навколо Гданська, і відчуття «руху в неправильному напрямі» не могло полишити учасників, у тому числі мене.

Така ситуація не може тривати довго: без деескалації на політичному треку технократичний, прагматичний бік співпраці рано чи пізно буде позбавлений необхідної підтримки і зазнає ерозії . Власне, останніми днями вже з уряду, вустами міністра оборони Владислава Косиняк-Камиша, пролунала відома раніше із риторики опозиційної PiS теза про те, що «з Бандерою Україна не увійде в ЄС». Водночас той же міністр оборони заявив, що Польща не надасть Україні запланованих до передачі винищувачів МіГ-29 через те, що українська сторона «не поділилася своїми дроновими технологіями».

Отже, ми очевидно увійшли в серйозну кризу, яка ще не досягла свого піку (або дна) і ще не виявила всіх можливих наслідків.

Польська сторона вважає, що статус-кво було порушено саме Києвом : відлік ведеться з 27 травня 2026 року, коли президент Зеленський підписав указ про присвоєння Окремому центру спеціальних операцій «Північ» Сил спеціальних операцій ЗСУ почесного найменування «імені Героїв УПА».

У Києві вважають, що ескалація розпочалася з реакції Варшави , адже політика вшанування УПА не є для України новою і спирається на законодавство 2015 року, тож найменування військового підрозділу ніяк не можна вважати чимось несподіваним. Однак цього разу все відбулося не так, як зазвичай.

Президент Польщі Кароль Навроцький ініціював питання про позбавлення Зеленського Ордена Білого Орла — найвищої державної нагороди країни — і 19 червня оголосив про це рішення . У відповідь Зеленський і кілька колишніх президентів України повернули польські відзнаки. Дипломатичний обмін ударами стрімко переріс у найгострішу публічну кризу між двома країнами за роки повномасштабного вторгнення Росії.

Внесення президентом України 28 червня законопроєкту « Про український національний пантеон » , де серед можливих об’єктів вшанування зазначені керівники УПА, у Польщі за даного контексту сприймається як свідомий крок до подальшої ескалації та як доказ того, що попередній крок щодо військового підрозділу був невипадковим, і все це є частиною ширшого плану з метою принизити Польщу. Водночас в Україні реєстрація зазначеного законопроєкту переважно сприймається зовсім інакше — як етап тривалого процесу, що пройшов довгий шлях консультацій, експертних обговорень і має за собою довгу історію, яка в жодному разі не пов’язана із поточним польсько-українським загостренням.

На сьогодні очевидно, що швидко залагодити конфлікт і повернутися до статус-кво вже не вдасться, і його розв’язання можливе лише в рамках довгострокової стратегії, де обидві сторони визнаватимуть взаємну стратегічну значущість одна одної . В іншому разі можна очікувати лише довготривалого охолодження і переходу відносин у суто трансакційну модель (ти — мені, я — тобі), яка навряд чи є життєздатною в умовах продовження протистояння з Росією, що навряд чи зникне з порядку денного.

Що саме в Польщі сприймають інакше, ніж в Україні

Польська сторона не є монолітом, ба більше, внутрішні суперечності подекуди мають гострий характер: політичну траєкторію країни у найближчі півтора року визначатимуть парламентські вибори-2027, за наслідками яких президент Навроцький планує покінчити з двовладдям і створити праву коаліцію, можливо, за участі ультраправих партій. Потенційна програма цієї коаліції, судячи з усього, передбачатиме антагонізацію «українського питання» за всім спектром порядку денного — від вступу до ЄС і становища українських біженців до питань історичної пам’яті.

Єдиною точкою дотику, мабуть, залишатиметься боротьба з російським імперіалізмом, але форми співпраці, ймовірно, буде переглянуто в бік зменшення духу солідарності і збільшення трансакційності. Такий імовірний сценарій майбутнього є негативним для України, водночас і для Європи, однак аналіз його наслідків виходить за межі теми цього тексту.

Попри глибоке розмежування на політичні табори, деякі позиції залишаються спільними для більшості польського суспільства і відрізняються від переважаючих в Україні поглядів, тож їх треба розуміти.

По-перше , у Польщі є стійке відчуття асиметрії двох країн : у силу чинного становища і статусу польської держави як члена ЄС і НАТО, стану польської економіки вважається, що Україна потребує Польщі більшою мірою, ніж навпаки. Частка України у зовнішньоторговельному обороті Польщі — 2–3%, тоді як частка Польщі у відповідному обороті України — 10–11%. Обсяг військової допомоги після початку повномасштабного вторгнення є значним і оцінюється польською стороною у понад 4,2 млрд євро. Польща прийняла другий за кількістю потік українських біженців і забезпечує роль логістичного хабу як для цивільних, так і для військових перевезень. З іншого боку, залежність Польщі від здатності України протистояти російській агресії важче вимірюється і пов’язана із сприйняттям поточних цілей і спроможностей РФ, у чому є розбіжності, тому багато хто в Польщі вважає таку залежність перебільшеною.

По-друге , попри близькість бойових дій, більшість польського суспільства не відчуває своєї безпосередньої присутності на війні . Теза про те, що «Україна своїм героїзмом захищає Польщу (і Європу) від російської експансії» не є консенсусною: таку думку поділяють щирі друзі України, і їхній голос чутно, однак наразі вони не становлять більшості і навряд чи становитимуть. Думка про те, що Польща може бути наступною, якщо Україна впаде, не сприймається як аксіома. Фактор статті 5 у НАТО все ще працює як анестезія, на США все ще сподіваються, а членство в Європейському Союзі створює відчуття належності до сильної спільноти, вага Польщі в якій збільшується завдяки помітному економічному зростанню.

По-третє , в Польщі відкидається принцип симетрії, коли йдеться про оцінку минулого . Порівняння втрат серед мирного населення внаслідок етнічних чисток 40-х років минулого століття, зіставлення мотивацій підрозділів і конкретних осіб, що з обох боків здійснювали злочини, у польському сприйнятті не можуть бути поставлені на один щабель. Історії Армії Крайової та УПА як двох однотипних формацій не сприймаються насамперед через зв'язок АК із легітимним урядом Польщі у вигнанні і відсутність в УПА такої легітимації. АК традиційно сприймається як хоч і партизанська, але армія-учасниця антигітлерівської коаліції, тоді як УПА такого статусу не має.

Через таке сприйняття важко просувати абсолютно логічний з українського погляду підхід до примирення, який передбачає синхронні заяви і дії, як-то «вибачаємо та просимо вибачення», симетричне відновлення місць поховання чи спільне вшанування жертв як непряме визнання рівності сторін у трагедії.

Ці обставини істотно ускладнюють як пошук шляхів розв’язання нинішньої кризи, так і формули остаточного примирення

Асиметрія пам'яті: чому суперечка така складна

Будь-який серйозний аналіз потребує чесного визнання: суперечка про УПА і Волинь є справжньою — не фіктивною і не просто «інструменталізованою» дискусією про минуле. Українській стороні неможливо відмахнутися від цієї проблеми, наче її не існує і хтось просто «висмоктав її з пальця».

Для більшості польського суспільства УПА нерозривно асоціюється з Волинською трагедією 1943 року, коли під час протистояння загинула значна кількість мирних поляків. Польський сейм 2016 року ухвалив резолюцію, що кваліфікує ці події як геноцид. 11 липня є для Польщі Національним днем пам'яті жертв. Для мільйонів поляків це не абстракція, а сімейна трагедія, передана через покоління. Можна нарікати на те, що піднесення Волині до рівня найбільшої трагедії польського народу має політтехнологічну основу, а «вепонізація історії» — це добре продуманий спосіб мобілізації виборців, а не щира турбота про вшанування пам’яті жертв. Однак такими є реалії, з якими доводиться рахуватися.

Для більшості українців, особливо на заході країни, УПА — це символ антиколоніального спротиву — боротьби і проти нацистської Німеччини, і проти радянської окупації. Саме радянська пропаганда десятиліттями ліпила образ УПА як виключно злочинного формування — і саме тому відновлення її репутації є частиною ширшого проєкту деколонізації української пам'яті. У контексті повномасштабної війни з Росією це набуває ще більшого значення: солдати, які зараз воюють, ідентифікують себе зі спадком визвольної боротьби.

Обидві інтерпретації мають свою правду і свій біль. Але саме їхня несумісність і є джерелом конфлікту. Ця несумісність не зникне після однієї дипломатичної зустрічі чи навіть після серії перемовин. Вона потребує тривалої спільної роботи, яка може розтягнутися на десятиліття.

Наразі не працює неодноразово запропонований експертами (і погоджений на двосторонніх зустрічах!) принцип «згоди на незгоду» у складних питаннях оцінки історії. Точніше, він не працює, коли маємо справу зі сприйняттям найтяжчих злочинів, вкрай емоційно забарвленим, ескальованим через політтехнології та можливості соціальних мереж.

Що робити Україні: стратегія деескалації

Стратегія деескалації для України має бути водночас принциповою і прагматичною. Вона не може бути грою в одні ворота. Але вона має відкривати простір для відновлення довіри.

Насамперед маємо дві цілком прагматичні «несучі конструкції» процесу деескалації та відновлення стратегічного партнерства.

По-перше , польська безпека і стабільність нерозривно пов'язані з тим, чи встоїть Україна. Якщо Росія переможе або досягне своїх стратегічних цілей, Польща опиниться в якісно іншому безпековому середовищі — і жодне членство в НАТО не знищить цього нового тиску.

По-друге , інтеграція та відбудова України є одним із найбільших економічних проєктів в Європі наступних десятиліть. Польща як найближчий географічний сусід і природний хаб має унікальну позицію для того, щоб стати центральним гравцем і бенефіціаром цих процесів.

Нейтралізувати конфлікт можна через спільні інтереси . Найефективніша деескалація — не символічна, а матеріальна . Що більше польський бізнес заробляє на відбудові України та її європейській інтеграції, що більше польських і українських солдатів спільно тренуються, що більше польсько-українських академічних проєктів функціонує, то важче роздмухувати ворожнечу.

Новим напрямом співпраці може стати управління міграцією як спільний проєкт. Близько мільйона українців перебувають у Польщі, і це створює складнощі, але також є унікальною можливістю. Двостороннє управління міграцією — від визнання документів до трудової інтеграції та соціального захисту — могло б стати гарним прикладом для всієї Європи. Польща, яка є реципієнтом однієї з найбільших хвиль біженців до ЄС, і Україна, яка зацікавлена в поверненні своїх громадян після завершення війни, мають спільний інтерес у розробці гнучкої, гуманної та взаємовигідної міграційної моделі.

Звідси можна дійти і до спільного управління пам'яттю і примиренням. Польсько-українське примирення є не просто бажаним — воно є стратегічно необхідним . Але воно не може бути «призначеним згори» жодним президентом. Воно має рости знизу . Спільні меморіальні практики, наприклад, включення Волинської трагедії до програм польських і українських шкіл в узгодженому, взаємошанованому форматі, є більш трансформативними, ніж будь-яка дипломатична декларація. Спільні паломництва і ексгумації, що вже тривають, — це точки зіткнення, де біль стає діалогом.

Тож необхідно продовжити і розширити ексгумаційний процес . Відновлення ексгумаційних робіт на Волині 2025 року — це найважливіший конкретний крок, зроблений Україною на шляху до примирення. Він важливий не як «поступка», а як жест, що дає можливість польським родинам поховати рідних і виконати свій обов’язок перед минулим. Це виключно гуманітарний вимір, що не вимагає від жодної зі сторін відмовлятися від своєї інтерпретації подій. Україні варто прискорити і систематизувати цей процес, надати йому помітність у публічному просторі — і не допустити, щоб він став жертвою дипломатичної напруги. Можливі й подальші кроки на спрощення дозвільних процедур щодо ексгумації.

Я не є фахівцем з питань історичної пам’яті. Однак стратегічний підхід до побудови необхідних рамок відносин із Польщею потребує міждисциплінарних рішень, які включатимуть «політичний компонент», необхідний для пошуку консенсусу в майбутньому. Тому цілком припускаю, що Україна могла б піти на уточнення власної політики вшанування воїнів УПА. Можливо, визначити, зокрема, що предметом глорифікації є не вся УПА як інститут та її командувачі «за посадою», а цілком конкретні сторінки історії боротьби українських партизан проти німецької та більшою мірою радянської окупації.

Україна могла б більш чітко концептуалізувати радянсько-українську війну , яка розпочалася навесні-влітку 1944 року із приходом Червоної армії на Західну Україну і тривала принаймні до середини 1950-х років. Відокремлення саме радянсько-української війни як окремого унікального історичного явища, що є частиною шляху українського народу до незалежної державності, може бути варіантом рішення, коли йдеться про відмежування від темних сторінок «ранньої» партизанки, пов’язаних із злочинами проти мирного населення.

Українська сторона може визнати, що не вся діяльність українських партизан УПА є героїчною, водночас польська сторона не може наполягати на тому, щоб усю діяльність УПА вважати злочинною, включно з радянсько-українською війною, що тривала понад десятиліття. Оцінюватися мають конкретні події та вчинки конкретних людей. Сторони повинні визнати, що світлі і темні сторінки історії можуть майже збігатися в часі і тісно перетинатися.

Конкретні кроки могли б включати: спільну польсько-українську академічну програму з дослідження складних сторінок спільної історії — не для досягнення «одного» висновку, а для картографування розбіжностей і знаходження спільних факторів; літературні і культурні обміни, що надають людський вимір тому, що на рівні держав виглядає як абстрактна суперечка; спільні проєкти медіа та громадських організацій, що розповідають польській аудиторії про живих українців, а українській — про поляків.

Принцип окремих треків

Один із найбільших ризиків — інерція конфлікту . Дипломатичні конфлікти між демократіями нерідко замерзають у стані публічно оголошеної образи, де жодна зі сторін не робить першого кроку, аби не виглядати слабкою. Ця пастка є особливо небезпечною для України і Польщі: кожен місяць зниженої взаємодії є місяцем, у якому Росія безкоштовно отримує вигоди від конфлікту своїх противників.

Симптоми цієї небезпеки вже помітні. Відсутність Зеленського на Гданській конференції навіть при тому, що Туск трактував це як деескалацію, залишила відчуття дипломатичного вакууму на найважливішому форумі відбудови України. На 11 липня вже призначено наступний раунд ескалації — президент Навроцький має намір оголосити про скорочення контактів із президентом Зеленським.

Стратегічна відповідь на ситуацію, що склалася, може бути побудована на принципі окремих треків: розрізнення між питаннями, де конфлікт є реальним і потребує довгострокового діалогу, і питаннями, де у сторін є спільний інтерес і де деескалація має відбуватися негайно.

Трек перший — символічний і меморіальний — є найбільш чутливим і найменш придатним для швидких рішень. Тут необхідний толерантний, структурований діалог за участю істориків, громадянського суспільства і, можливо, церков. Час вимірюється роками і десятиліттями. Завдання держав — не вирішити суперечки негайно, а забезпечити умови для того, щоб цей діалог відбувався.

Трек другий — безпековий і оборонний — є найбільш невідкладним. Коридор польської підтримки України має зберегтися і розширитися незалежно від символічних суперечок. Польсько-українська оборонна інтеграція є стратегічним пріоритетом, що має практичний вимір.

Трек третій — економічний і відбудовний — є найбільш взаємовигідним і тісно пов'язаний із процесом вступу України до ЄС. Польська роль як хабу для відбудови України відповідає інтересам обох країн і може бути поглиблена через конкретні інституційні механізми.

Трек четвертий — суспільний і культурний — є найбільш стійким у довгостроковій перспективі. Взаємодія між польськими та українськими суспільствами, що суттєво урізноманітнилася після 2022 року, є основою, на якій будуватиметься реальне примирення.

Відокремлення цих треків допомагає уникнути пастки «все або нічого», коли суперечка на одному рівні блокує прогрес на всіх інших.

Росія активно і системно намагається розколоти польсько-українські відносини. Кремлівські медіа неодмінно ампліфікують кожен конфлікт між Варшавою і Києвом. Кожна польська заява проти України стає пропагандистською сировиною для виправдання власної агресії. Кожен жест польсько-українського примирення замовчується або дискредитується.

Управління конфліктом потребує усвідомлення: будь-яке ескалаційне рішення автоматично стає ресурсом для тих, хто прагне знищення обох країн.

Найпереконливіша стратегія деескалації — це та, що апелює не до прощення і не до відмови від власних наративів, а до спільного інтересу виживання та спільної участі у побудові майбутнього Європи .

Польська безпека потребує України, що встоїть. Українська безпека потребує Польщі, що залишається активним партнером. Хмара над польсько-українськими відносинами у червні 2026 року є реальною. Але цей конфлікт не є настільки нездоланним, щоб стати фатальним. Ба більше, при правильному управлінні ця криза може стати початком більш чесного, більш глибокого і більш стійкого партнерства.

Світ