"Ти втомилась за 16 годин? То відпочинь на лавочці!", – Історія української опікунки в Польщі

17 липня 2026 р. 18:47

17 липня 2026 р. 18:47

Соцпортал записав історію пані Марини, опікунки літніх людей в Польщі. Це монолог від першої особи.

Я зрозуміла, чому кімната опікунки замикалася на ключ

"Я виїхала до Польщі на початку великої війни. Перший рік працювала координаторкою в польській організації, що допомагала Україні. Але потім ця робота зникла. Солідарність з Україною тепер не в моді. Проєкти позакривалися, роботи стало менше. В моєму центрі переорієнтувалися на допомогу полякам, взяли координаторкою польку.

Що робити далі, я не знала, бо польську мову знаю не дуже. З усіх варіантів залишилась важка фізична праця.

Однак виявилось, що на склад чи фабрику беруть молодих, здорових та сильних. Мені відмовили, сказали, не витримаю у свої 48 років.

Думала вертатись в Україну, хоча до мого міста фронт тепер близько. Дітей турбувати не хотіла: вони дорослі, мають свої родини, своє життя. Аж раптом побачила рекламу: шукають опікунок з проживанням для старших осіб. Подумала, що маю диплом фельдшера і заповнила анкету на сайті.

Того ж дня подзвонила пані Агнєшка, асистентка директорки агенції з працевлаштування. А потім сама директорка, пані Магда, пообіцяла дуже хорошу спокійну працю у інтелігентної 70-річної пані після операції. Я підписала якісь згоди, попередню умову. Тоді раптом виявилось, що мушу працювати у 88-річного пана з хворобою Альцгеймера важкого ступеня. Директорка запевнила, що це ненадовго, бо стався якийсь форс-мажор. Я витримала тиждень: підопічний кидався на мене з кулаками, іноді з виделкою, як тільки забував, де його гаманець, а забував він, на жаль, часто. Тоді я зрозуміла, чому кімната опікунки у цьому помешканні замикалась на ключ…

Пані Магда вимагала повернутися до роботи, бо я ж маю контракт.

- Ти вибрала таку працю! Вони всі такі! Чого ти сподівалась?! – кричала вона у слухавку.

Та своя безпека була мені дорожча.

Кажи клієнтам, що працюєш зі мною вже три роки

Інша посередниця запропонувала прийти разом до майбутньої підопічної, познайомитись, і це здалося мені кращим варіантом. Біля під’їзду на мене чекала жінка, на обличчі якої відобразились всі буремні події її життя, а тонке амбре переробленого алкоголю не лишало сумнівів.

- Привіт! Слухай, кажи клієнтці, що працюєш зі мною вже три роки, добре?, – вона одразу перейшла на ти.

Тоді роботу я не отримала, а ця пані дзвонила до мене ще місяць, переважно після 23 години, розказувала, що вона повертається в опікунський бізнес після трьох років перерви, що мені треба лише почекати і що українки стали дуже вимогливими.

Я заповнила ще кілька анкет на сайтах фірм, паралельно шукала роботу самостійно. Обмежила пошук, виключила пропозиції праці з хворими на Альцгеймера.

Мені зателефонувала пані з околиць Вроцлава і запросила на роботу до своєї лежачої мами у важкому фізичному стані – підопічна була абсолютно нерухома. Виявилось, що ця родина вже кілька років користується послугами однієї опікунки з України: ця жінка приїздить по безвізу на 90 днів, а потім вони вимушені шукати їй тимчасову заміну.

Я затрималась в цій родині, вони були дуже приязні, спокійні. Емоційно цей час був комфортним. Та попри всі наявні механічні засоби пересування підопічної, спину я таки надірвала.

Я зустріла опікунку-польку, яка в своїй країні як біженка

Потім я познайомилась з полькою, яка теж працювала опікункою, але в Німеччині.

- Поїхали зі мною, німці платять вдвічі більше, дають вихідні і щоденно вільні дві-три години, в Польщі такого не буде точно, – вмовляла мене Мажена.

Вона розповіла свою історію життя. Це був суцільний біль, відчуженість: з чоловіком-поляком розлучається, у їхній квартирі немає навіть вільного кутка для неї. Є спальня, де живе її чоловік і дві кімнати дорослих дітей. Раз на півроку вона повертається до Польщі і спить у вітальні, що поєднана з кухнею. Їй теж нема куди дітися. Мажена ще сподівалась зберегти родину. І часто плакала.

- Ти не розумієш, у маленькому польському містечку не можна бути незаміжньою, це соромно. Всі будуть косо дивитись, – пояснювала мені Мажена менталітет своїх батьків та друзів.

Може тому вона їде до Німеччини, щоб не відчувати провини.

Ти будеш їсти те, що я куплю

В якийсь момент я знайшла ідеальну роботу, так мені здавалось.

На моє оголошення відгукнувся чемний пан, якому потрібна була опіка над його 95-річною мамою. Надіслав відео, там мила худенька старша пані бажає мені і моїй родині здоров’я.

Умови були дуже хороші: цілодобова опіка за пані, яка самостійно ходить і має початкову дуже легку форму деменції, без агресії. Для опікунки у 4-кімнатній квартирі була окрема кімната. У квартирі жили ми з підопічною вдвох. Її сини приходили навідати маму раз на кілька днів. Що другий день я могла вийти на прогулянку на 2 години. За умовами контракту, харчувалась я за рахунок замовника.

Моя підопічна була, дійсно, дуже мила і добра. Єдине, чого я не зрозуміла, навіщо її посилено годують 5 разів на день, при цьому двічі на день – тістечками. Все з’ясувалось доволі швидко: як тільки ми залишились з підопічною самі, вона почала кричати «хей». І це «хей» звучало іноді щохвилини – вона мовчала тільки коли спала, або їла. Ні, пані нічого в цей момент не потребувала.

- Мені просто подобається гукати «хей»! – зізналась вона.

І це було щось жахливе. Мені вдавалось домовлятися з нею про все: добре їсти, пити більше води, робити вправи, прописані лікарем, пити таблетки, не плакати… Але невідворотнє «хей» досі стукає в моїй голові, здригаюся від цього слова, коли чую на вулиці (поляки, переважно в Сілезії, так вітаються).

Я витримала досить довго в цій родині, хоча інші опікунки втікали по кількох днях. Може, я би й залишилась ще, але доконало зверхнє ставлення.

Якось я попросила замість солодощів та шинки, які я не їм, купити нам з підопічною півкіло полуниці.

- Ви будете їсти те, що я куплю! Ваше замовлення дуже перевищує бюджет на харчування! – безапеляційно заявив син моєї підопічної.

Звісно, це був сезон полуниці, кілограм коштував 10 злотих, що значно дешевше шинки та тістечок. Може, пан так хотів показати, що він тут головний.

Співчуття на одну цукерку

Я у вільні від праці години купувала нам з підопічною ті полуниці на місцевому базарчику. Бабуся раділа, як дитина.

Другий син пані приходив раз на тиждень з 2 шоколадними цукерками – для мами і мене. Коли я чемно відмовилась, бо уникаю солодкого, став приносити лише одну.

- Ну як там у вас сьогодні?, – запитав пан з цукеркою.

- Пані прокинулась о 5 ранку, була неспокійна, відтоді вона ще спала, а я за нею наглядаю, 16 годин на ногах, – відповідаю як є.

- Виходить, мама втомлена, – робить висновок пан. І я розумію, що до мене емпатії не буде навіть на одну цукерку.

Далі він мабуть намагався залагодити ситуацію і запропонував:

- Як ти втомилась, то піди на вулицю на годинку, можеш посидіти на лавочці, відпочити…

Мені дуже хотілось відповісти по-суті, що 16 годин праці на добу – це ненормально. І фізично я на межі повного виснаження. Тим більше, що підопічна потребувала щосекундної опіки, з огляду на її ментальні проблеми. Але я утрималась, бо співчуття, людське ставлення, вони або є, або немає.

Тому до цієї родини я вже не повернусь. А роботи для опікунок у Польщі стає все більше. У мене є відчуття, що пан з однією цукеркою радше стане виключенням, бо умови поступово покращуються".

Світ