"Путін ослаб і бреше прямо в очі": чому Трамп змінює своє ставлення до України та Росії

23 липня 2026 р. 07:04

23 липня 2026 р. 07:04

Рік тому Кремль намагався переконати світ у існуванні так званого "духу Анкориджа".

Довіряйте надійному — підпишіться на Telegraf у Google Новинах

Чому Трамп починає усвідомлювати, що Путін банально бреше йому? Як сміливість українців та успішні удари вглиб РФ змінюють баланс сил у Вашингтоні, і хто насправді впливає на прийняття рішень у Білому домі?

Про це та інше в інтерв'ю "Телеграфу" розповів британський журналіст та аналітик Пітер Дікінсон.

"Трамп любить переможців"

— Минув майже рік від зустрічі Дональда Трампа та Володимира Путіна на Алясці. Російські посадовці продовжують посилатися на так звану "формулу Анкориджа" або "дух Анкориджа". Що це насправді означає?

— Росіяни кажуть про "дух Анкориджа", тому що жодної конкретної угоди, укладеної на Алясці, не існує.

Нема жодного "документа Анкориджа", альянсу, протоколу чи будь-чого іншого. Ми можемо лише припускати, виходячи з російських коментарів, що Трамп дав їм певні зобов’язання або принаймні створив у них враження, що такі зобов’язання існують.

По суті, вони полягали в тому, що Сполучені Штати чинитимуть тиск на Україну, щоб вона погодилася на мир, вигідний Кремлю.

Ймовірно, йшлося про готовність США змусити Україну передати Росії весь Донбас у межах мирної угоди, не допустити вступу України до НАТО, мінімізувати американську участь у післявоєнній системі безпеки України — тобто фактично погодитися з більшістю ключових вимог Москви в тому вигляді, в якому вони існують зараз. Ми не знаємо, наскільки детально це обговорювалося.

Невідомо, чи сам Трамп саме так це розумів. Дуже часто він робить заяви, які можуть бути витлумачені зовсім не так, як їх сприймає Путін. Цілком можливо, що російська сторона просто хотіла вважати, ніби Трамп погодився на щось, хоча насправді цього не сталося. Ми чули від Марко Рубіо, що жодних зобов’язань ніхто не брав.

Ми чуємо згадки про Анкоридж дедалі рідше. Гадаю, росіяни розуміють: може Трамп і хотів би запропонувати Росії дуже щедру мирну угоду, але він не здатний цього зробити. Він не може змусити українців поступитися власними інтересами, особливо з огляду на те, що Україна має потужну підтримку європейських держав.

Крім того, Україну підтримує значна частина американського політичного істеблішменту та суспільства.

— Здається, можемо говорити про "дух Анкари", тому що бачимо зсув у відносинах між США та Україною: Трамп і Зеленський жартували та конструктивно спілкувалися на саміті НАТО. Що стоїть за цими змінами?

— Трамп любить переможців і не любить тих, хто програє. При цьому ми, ймовірно, ніколи не дізнаємося справжньої природи відносин між Трампом і Росією. Це дуже дивні взаємини.

Існують свідчення, що вони сягають часів Холодної війни. Трампу було близько сорока років, коли він відвідав Радянський Союз у 1980-х роках як гість Кремля та КДБ.

Згодом, упродовж його бізнес-кар’єри в 1990-х і 2000-х роках, простежувалися численні глибокі зв’язки з РФ, дуже неоднозначні контакти з російськими фінансовими колами, організованою злочинністю та владою.

Відколи Трамп став публічним політиком у середині 2010-х років і оголосив про намір балотуватися в президенти, ми неодноразово чули про його симпатію до Путіна. Він цього й не приховував: відкрито захоплювався ним, вважав надзвичайно вправним політиком і дуже впливовою людиною.

Розповідали, що під час зустрічей із Путіним він поводився ледь не як захоплений фанат. Усе це — загальновідомі факти. А от чого ми справді не знаємо, то це того, що відбувалося за лаштунками.

Існує безліч різних теорій змови, але це й не так важливо. Ми знаємо, що Трамп захоплюється Путіним. Ми знаємо, що в ідеальному для себе світі він хотів би бачити його своїм союзником. Вони удвох вирішували б долю світу , разом заробляли б великі гроші, укладали б угоди щодо Арктики, нафти, газу, нерухомості тощо.

Саме цього Трамп і прагнув би. Гадаю, це значною мірою спирається на його уявлення про Путіна як про дуже сильного та вражаючого лідера. Однак зараз той вже таким не виглядає — Путін дедалі більше втрачає образ сильної людини.

Після півтора року, думаю, Трамп нарешті усвідомив, що Путін бреше йому прямо в очі або безпосередньо під час телефонних розмов. І тепер Трамп починає розуміти, що такі відносини не можуть бути ефективними й не принесуть результатів.

Довгий час Путін майстерно маніпулював Трампом і казав саме те, що той хотів чути. Адже головними опонентами Трампа були його політичні противники: Демократична партія, американський істеблішмент, європейці… і певною мірою — українці. Саме їх він вважав вороже налаштованими до себе, саме їм не довіряв.

Тому коли Путін казав: "Так, ви чудовий лідер. Звісно, ви виграли вибори 2020 року. Так, Америка й Росія повинні бути разом, але нам заважають", — це були саме ті слова, в які Трамп дуже хотів вірити. Йому здавалося, що він знайшов надійного партнера. Але зараз цей ефект значною мірою вичерпався.

Важливий чинник полягає в тому, що Україна перемагає. Трамп бачить успіхи Києва на полі бою. Він спостерігає за цими дуже гучними ударами всередині Росії — вибухом на Московському нафтопереробному заводі, атакою на Санкт-Петербург під час економічного форуму.

Він бачить, як Путін просить допомогти домовитися про припинення вогню до Дня перемоги. Усе це змушує Трампа замислитися: "Вау, а ці українці справді чудово справляються. Вони дуже майстерні й сміливі".

Трамп знає, що його власні генерали дуже обережні, аби не провокувати Росію. Він знає, що європейці теж цього страшенно бояться. Натомість українці не бояться: на таку людину, як Трамп, це справило величезне враження.

Росія слабша, аніж він думав, а Путін зовсім не заслуговує на довіру. Україна ж — набагато сильніша, сміливіша та вражаюча, аніж він вважав раніше. До того ж він бачить, що й європейці активніше включаються та підтримують українців.

Кого насправді дослухається Трамп

— Що цікаво для мене — як змінюється мислення деяких MAGA-республіканців. Наприклад, блогерки Лори Лумер, яка днями приїхала до Києва. Схоже, вона справді змінила свою думку щодо України.

— Пані Лумер – дуже цікава особистість. Вона є дуже впливовою постаттю всередині руху MAGA.

Можна казати про своєрідну "громадянську війну" всередині руху MAGA навколо питання України та Росії. З одного боку, є такі діячі, як Такер Карлсон, які дедалі більше зміщуються у бік Москви. Він говорить речі, які, здається, навіть на російському телебаченні не завжди готові були б озвучити. Карлсон став надзвичайно гучним і радикальним репортером кремлівської пропаганди — до рівня, який ще кілька років тому здивував би й його самого.

Водночас є такі люди, як Лора Лумер, яка має схожий рівень впливу в цьому русі, але вийшла й відкрито визнала: "Я помилялася і тепер це усвідомлюю".

На це вплинуло чимало факторів. Один із ключових, на мою думку, — це те, що вони побачили, як росіяни допомагали іранцям під час нещодавньої війни й, імовірно, роблять це й далі. Вони дивляться на це й думають: "Як ми взагалі можемо захоплюватися цією країною та поважати її? Як цей лідер може бути великим, якщо він атакує нас, убиває наших людей і допомагає нашим ворогам? Ми не повинні бути в союзі з цією людиною чи просувати її наративи".

Важливо зазначити: сам рух MAGA ніколи не був настільки антиукраїнським, як це намагалися представити його найвідоміші спікери. Якщо подивитися на статистику, то підтримка України завжди залишалася доволі відчутною навіть серед його прибічників. У найгірші моменти вона становила близько 40% — що є дуже високим показником підтримки для іноземної держави.

Зараз показник набагато вищий — він значно зріс за останні півтора року. Водночас підтримка Росії та Путіна завжди була низькою.

Позиція Америки завжди була і залишається такою: підтримка України і надзвичайно скептичне ставлення до Росії.

— Україна хотіла б, щоб Стів Віткофф і Джаред Кушнер приїхали до Києва. Чи може їхній потенційний візит змінити підхід США до переговорів?

— Не думаю, що ці дві особи мають настільки великий вплив на процес. Звісно, вони відіграють певну роль, але вона точно не є вирішальною. Навколо Трампа є інші радники, яких він дослухається значно більше.

Віткофф та Кушнер — це радше посланці. Вони їдуть до Росії, отримують певні меседжі, повертаються й передають їх Трампу. Можливо, привозять якісь подарунки з Москви чи щось подібне.

Якщо вони приїдуть до Києва, я впевнений, що після повернення просто скажуть: "Так, це було дуже корисно, ми краще розуміємо ситуацію". Але це фундаментально не змінить їхню позицію і навряд чи матиме великий вплив на президента США.

Їм, безперечно, варто приїхати до Києва — це треба було зробити вже давно, хоча б задля виразного сигналу Москві. Проте ключовими постатями цій дипломатії вони точно не є.

Найбільша сила Трампа – в його інтуїції

— А хто тоді є ключовими постатями? Рубіо та його крило?

— Сам Трамп є ключовою постаттю. Йдеться про дуже персоналізовану систему управління.

Звісно, чимало залежить від людей з його оточення. Марко Рубіо, безумовно, важливий. Також вагомий вплив щодо України мав Ліндсі Грем, а у сфері безпеки відчутний авторитет має Джон Реткліфф (директор ЦРУ. – Ред .).

Нема однієї людини, яка вирішує все — навколо Трампа роїться багато думок і радників. Але зрештою все зводиться до того, як ситуацію сприймає він сам.

Трамп — інтуїтивний політик. Як ми бачили в Анкарі, він чітко відчуває напрям розвитку подій і сам рухається за ним.

Це, мабуть, його найбільша сила. Хоч би скільки його висміювали за дивні заяви чи за брак глибокого розуміння певних тем, у нього надзвичайно розвинуте політичне чуття. За останні десять років він переграв найвпливовіших гравців Америки: Клінтонів, Бушів, Обам, Байденів — усі ці великі політичні династії.

Нам точно не варто його недооцінювати. Саме ця політична інтуїція й відіграватиме ключову роль у його підході до України.

— Трамп продовжує повторювати, що мирна угода не за горами…

— Я не бачу жодних підстав вважати, що угода буде укладена найближчим часом. Гадаю, Трамп каже це лише для того, щоб зберегти відчуття руху вперед — мовляв, процес триває й ситуація може зрушити з мертвої точки.

Ми щойно говорили про зміну його підходу, про "дух Анкари" і таке інше. Проте варто залишатися реалістами: у своїй основі Трамп все одно прагне бути на боці Путіна. Його світогляд досі базується на тому, що саме Китай, Росія та Америка мають диктувати правила гри й самостійно вирішувати долю світу. Це фундаментальна частина його політики. І я не думаю, що це повністю зміниться.

Але він розмірковує приблизно так: "Що ж, росіяни виглядають доволі слабкими. Можливо, нам варто поставити їх на місце й рішучіше захищати американські інтереси в Європі".

Однак глибокого повороту на 180 градусів чекати не варто. Головне в цій зміні ставлення — Трамп тепер менш схильний відстоювати інтереси Росії. Рік тому все виглядало так, ніби Америка й Росія виступають єдиним фронтом проти Європи. Зараз він від цього відходить.

Нагадаю, торік у Кремлі публічно заявляли, що їхнє бачення зовнішньої політики майже повністю збігається з американським. Це була шокуюча заява. Сьогодні Кремль точно такого не сказав би, і це вже хороший знак.

Світ