43,8% AfD: фашизм — це не те, що ви думаєте

22 вересня 2026 р. 18:14

22 вересня 2026 р. 18:14

«Новий фашизм» — «нова норма»?

43,8% голосів за «Альтернативу для Німеччини» у Саксонії-Ангальт — це вже не «тривожний сигнал» і не прогноз на майбутнє. Це реальність.

• За офіційними результатами виборів 6 вересня партія отримала 43,8% голосів і 39 з 83 місць у ландтазі.
• Результат Християнсько-демократичного союзу Німеччини впав до 17,2%.
• Відтак, AfD посіла перше місце в усіх 218 громадах землі.

Втім, найбільша проблема не в цифрі. Майже половина тих, хто прийшов на вибори, проголосувала за земельну організацію партії. Ту, яку Bundeszentrale für politische Bildung (з посиланням на Verfassungsschutz) описує як «безумовно правоекстремістську» і «просякнуту расистською ідеологією етноплюралізму».

Звичайно, це не перетворює 43,8% виборців на фашистів. Натомість означає дещо неприємніше, а саме — для величезної кількості людей офіційне визнання цієї партії правоекстремістською перестало бути «червоною лінією».

Саме тут варто відмовитися від питання: «А це вже 1933-й?» Ні.

І саме тому аналогія з 1933-м часто заважає побачити небезпеку.

Фашизм XXI століття не зобов'язаний носити чорну сорочку, палити парламент і скасовувати вибори.

Він може приходити до влади через вибори, говорити мовою закону, знімати TikTok і називати себе звичайною народною партією.

Фашизм не зобов'язаний виглядати як «фашизм»

• Історик Енцо Траверсо називає сучасну крайню праву «постфашизмом» саме тому, що вона не копіює міжвоєнні режими. У його інтерв'ю про новий правий авторитаризм він формулює думку, важливішу за нескінченні суперечки про терміни: «Вони прагнуть зруйнувати демократію зсередини, а не ззовні».
• Філософ Джейсон Стенлі, автор книжки «Як працює фашизм», говорить про це ще простіше. У розмові з PBS він нагадує: «Фашистський рух може існувати всередині демократії». Тобто, проста участь у виборах не захищає від фашистської політики. Навпаки, демократичні процедури можуть легітимізувати її, привести до влади й відкрити доступ до державних інституцій.

Це важлива поправка до звичного для нас образу фашизму. Ми часто впізнаємо його лише тоді, коли він уже переміг: є диктатура, заборонена опозиція, політичне насильство. Але і антифашизм тоді перетворюється на розмову про минуле.

Для того, щоб побачити небезпеку раніше, треба дивитися не лише на форму режиму, а й на те, як він мислить і діє:

• хто оголошується «справжнім народом»,
• кого вважають більш або менш «своїм»,
• як використовується міф про принижену націю,
• кого призначають внутрішнім ворогом,
• як атакують незалежні джерела інформації
• і обіцяють повернути втрачений порядок.

Разом з тим демократія формально може залишатися на місці. Вибори відбуваються. Парламент працює. Газети виходять. Але поволі змінюються відповіді на кілька базових питань:

• хто вважається «справжнім народом»,
• чи всі громадяни однаково належать до політичної спільноти,
• чи незалежні медіа сприймають як необхідну інституцію, а не як «ворога»,
• чи історична пам'ять має вчити недовірі до національної пихи,
• чи навпаки, підживлювати «нову національну гордість».

Відтак, фраза «це не 1933-й» нічого не спростовує. Німеччина 2026 року не може бути Німеччиною 1933-го.

Питання в іншому: чи бачимо ми спосіб мислення, який ділить людей на «своїх» і «чужих», обіцяє відродити націю після приниження, шукає внутрішніх ворогів і прагне підпорядкувати культурні та державні інституції тим, хто здобув більшість.

Екстремізм не зник. Він став буденнішим

• Дослідник правого екстремізму Маттіас Квент у розмові з Tagesschau назвав AfD Саксонії-Ангальт «однією з найекстремальніших ультраправих партій Європи, яка реально претендує на владу». Ще жорсткіше звучить інша його фраза: «Ілюзія, ніби Німеччина раз і назавжди засвоїла урок націонал-соціалізму, лежить у руїнах».

Квент говорить про руйнування моральної заборони. І це, позаяк ідеться про Німеччину, справді ключове. AfD стала масовою не тому, що раптом пом'якшилася до рівня звичайної консервативної партії. Навпаки, радикальні ідеї дедалі рідше потребують радикальної риторики.

• Політолог і публіцист Альбрехт фон Люке у Blätter формулює цей механізм майже безжально: «Якщо AfD не дерадикалізується, треба нормалізувати її радикальність». Саме це й відбувається, коли партію починають обговорювати як «неминучого партнера» і дедалі менше говорять про те, що саме вона пропонує.

Найбільша перемога AfD не 39 мандатів. Значно важливіше те, що суспільство звикає до тез, від яких іще кілька років тому відсахувалося.

AfD нормалізується не сама

Є ще одна неприємна річ. AfD не може зробити себе нормальною і прийнятною сама. Для цього потрібне середовище: медіа, політичні конкуренти й публічна дискусія, у якій її спосіб ставити питання поступово стає звичним.

Після кожного успіху крайньої правої центристські партії спокушаються бажанням «повернути виборця», повторюючи її теми й формулювання.

• Якщо AfD каже, що всі проблеми починаються з міграції, центр починає говорити про міграцію ще більше.
• Якщо крайня права називає культуру пам'яті перебільшеною, хтось у центрі теж вирішує, що треба «менше моралізаторства».
• Здається, ніби в AfD забирають її головні теми. Насправді під неї мімікрують: проблему ти визначила правильно, ми лише пропонуємо м'якшу відповідь.

Політологиня Габріела Грайлінгер після виборів дуже влучно сказала The Guardian : «Кордон навколо їхніх ідей відсутній». Навіть якщо інші партії й далі відмовляються співпрацювати з AfD, її погляди дедалі частіше стають частиною звичайної політичної дискусії. Відтак, якщо інші партії починають описувати проблеми так само, як вона, — AfD виграє навіть без коаліції.

Це важливо і для розмови про «нову норму». Норма змінюється не тоді, коли всі стають членами крайньої правої партії.

Вона змінюється, коли суспільство перестає дивуватися її тезам, а конкуренти вже не заперечують саму постановку питання і сперечаються лише про те, наскільки жорсткою має бути відповідь.

Вибори дають мандат, але не довідку про демократичність

Тут часто виникає ще одна підміна. Мовляв, якщо за партію проголосували 43,8%, то називати її програму антидемократичною вже нібито «недемократично».

Насправді це дві різні речі. Результат виборів треба визнати без застережень. Але кількість голосів не міняє зміст політичної ідеї, її наповнення.

Німецька модель wehrhafte Demokratie, демократії, здатної себе захищати, виникла саме з досвіду Веймара. У рішенні Федерального конституційного суду до основ демократичного ладу віднесено людську гідність, рівноправність громадян і можливість кожного брати участь у формуванні політичної волі.

Відтак, питання до AfD не в тому, чи її виборці «достатньо демократичні», а в тому, чи не підривають конкретні цілі партії рівність громадян, плюралізм та незалежність інституцій.

Популярність не перетворює радикальну програму на помірковану. Вона лише підвищує шанси, що цю програму почнуть втілювати.

«Нормальний хлопець» і радикалізм через чорний хід

В цьому відношенні особливо промовиста постать Ульріха Зігмунда. Мабуть тому CORRECTIV назвав свій великий матеріал про нього «Спереду привітний, ззаду völkisch». Це не просто ефектний заголовок. Видання відтворило слова самого Зігмунда на закритій зустрічі в Потсдамі 2023 року. Він пояснював, що хоче бути «цілком нормальним типом, з яким кожен може себе ототожнити», а свої політичні ідеї просувати «через чорний хід».

Ця тактика значно точніше описує сучасну крайню праву, ніж стара карикатура на бритоголового неонациста. Усмішка, мопед Simson, сімейні свята, короткі ролики, «здоровий глузд». А за всім цим стоїть політика етнічного апартеїду.

CORRECTIV також проаналізував оточення AfD, серед котрого є

• персонажі із забороненої Heimattreue Deutsche Jugend;
• зв'язки з «Ідентитарним рухом»;
• участь праворадикального Filmkunstkollektiv у кампанії Зігмунда.

І навіть це не означає, що кожен прихильник AfD є неонацистом.

Але після цього важко серйозно говорити, ніби партію просто несправедливо «демонізують».

Фашизм починається з питання: хто тут «справжній» народ?

Слабка критика називає фашизмом будь-яку праву вимогу. Сильна дивиться туди, де політика починає ділити громадян за походженням і ступенем «справжності».

В урядовій програмі AfD Sachsen-Anhalt імміграція прямо протиставляється народжуваності формулою «Діти — наше майбутнє, а не іммігранти». У тій самій програмі є «ре-міграція», культурна однорідність, патріотичне виховання й уявлення про німецький народ не лише як про спільноту громадян, а як про етнокультурну спільноту.

Найвідвертіше про це сказав заступник земельного лідера Ганс-Томас Тілльшнайдер. У розслідуванні NDR Panorama він пояснював, що міграційне право слід тлумачити «так суворо, як тільки можливо», «вичерпати до решти» конституційно дозволену жорсткість. І додав: «Ця нова німецька суворість... має ім'я — ре-міграція».

Можна скільки завгодно сперечатися, чи це вже «класичний фашизм».

Але сам принцип добре знайомий. Є нібито «справжній» народ, є ті, кого вважають його повноправнішими представниками, і є люди, чию присутність подають як загрозу самому існуванню спільноти.

Влада без путчу: школа, поліція, медіа, пам'ять

У XXI столітті перехід до авторитаризму рідко починається з танків біля парламенту. Набагато простіше виграти вибори, отримати законні повноваження і вже з їхньою допомогою змінювати державу.

• Конституціоналістка Софі Шенбергер у тому самому матеріалі Panorama наголошує, що простір дій земельного уряду «дуже, дуже, дуже великий». Особливо це стосується шкіл, поліції, культури й адміністрації. Про політичну мету вона каже ще пряміше: нова права хоче через культурну політику «ще раз посунути праворуч базові установки людей».

Проблема не у фантазії про миттєву диктатуру. Небезпека полягає в сотнях цілком законних рішень:

• хто очолює земельну службу захисту конституції (Verfassungsschutz), яка стежить за екстремістськими організаціями,
• що стає нормою в школі,
• кому дають культурне фінансування,
• як змінюють акценти в розповіді про історію,
• як ставляться до громадського мовлення.

Особливо показова боротьба за пам'ять. Формула Тілльшнайдера «більше Бісмарка, менше Гітлера» звучить ніби суперечка про пропорції в підручнику. Насправді йдеться про інше. Післявоєнна Німеччина зробила пам'ять про злочини нацизму не культом провини, а запобіжником проти політики, де нація важливіша за гідність людини.

Послабити цей запобіжник означає змінити не лише урок історії, а й саму політичну норму.

Соціальна образа реальна. І все одно це не алібі

Було б зручно оголосити 43,8% виборців дурнями або расистами. Зручно, але неправильно. Аналіз Konrad-Adenauer-Stiftung демонструє виразний соціальний профіль підтримки AfD:

• партія особливо сильна серед робітників,
• чоловіків,
• людей із нижчим формальним рівнем освіти
• та тих, хто оцінює власне становище як погане.

На Сході до цього додаються

• пам'ять про деіндустріалізацію,
• відтік молоді,
• слабше представництво в елітах,
• проблеми транспорту,
• медицини й зарплат.

Втім, пояснення не дорівнює виправданню. У бюлетені немає графи «голосую лише за протест, але не за програму». Соціальний гнів може бути справедливим, а політична відповідь на нього — реакційною.

Саме тут крайня права користується старим прийомом. Замість складних причин нерівності вона пропонує простішого винного. Не слабку інфраструктуру, не провали політики, не концентрацію багатства, а мігранта, українця, «ліву еліту», журналіста, гендерну політику.

У результаті гнів спрямовують не на причини проблем, а на тих, кого простіше оголосити чужими.

У цій картині Україна теж опиняється серед «чужих»

Для українця ця дискусія не є внутрішньою справою Німеччини. У програмі AfD Sachsen-Anhalt Україна з'являється як приклад того, куди нібито йдуть гроші німців. Звідси і вимоги позбавити українських біженців соціальної допомоги Bürgergeld та домагатися їх швидшого повернення в Україну.

Зігмунд у передвиборчій кампанії повторював тезу про десятки тисяч євро, які щохвилини «йдуть в Україну». А в інтерв'ю, яке передавала Süddeutsche Zeitung/dpa , підтримав повернення до російського газу.

Логіка тут проста: українців виставляють конкурентами німецького пенсіонера або робітника. Йому пояснюють, що на лікарні, дороги й зарплати нібито бракує грошей, бо їх забрали «чужі». Водночас Росії пропонують повернення до нормального бізнесу.

• Жертві війни — менше допомоги й швидший від'їзд.
• Агресору — економічну нормалізацію.

Це не «мирна політика». Це перекладання ціни російської війни з агресора на Україну та українців.

Люди, які пережили старий фашизм, не вважають це дрібницею

• Після виборів президент Центральної ради євреїв Йозеф Шустер сказав Welt : «Шкода, якої AfD завдасть, якщо отримає відповідальність, буде величезною». Особливо він наголосив на освіті та культурі пам'яті.
• Ще різкіше відреагувала президентка Міжнародного Аушвіцького комітету Єва Умлауф, яка пережила Аушвіц. У заяві Комітету вона сказала: «Нас лякає цей результат виборів. Яким шляхом іде Німеччина? Тим, яким вона вже раз йшла?».

Звичайно, те, що Єва Умлауф пережила Аушвіц, саме по собі не робить кожну її політичну оцінку беззаперечно правильною. Але й відмахуватися від цих слів як від емоційного перебільшення не варто. Люди, для яких історія німецького фашизму є не шкільною главою, а частиною власної біографії, бачать небезпеку не лише в символах. Вони бачать її в поверненні поділу людей на «своїх» і «чужих», у перегляді ставлення до минулого і в тому, як мова, що виключає частину людей зі спільноти, стає звичною.

• Колишня президентка Центральної ради євреїв Шарлотта Кноблох після виборів сформулювала це ще простіше: «Такого я не могла уявити навіть у найгірших кошмарах».

Tagesschau наводить і другу її фразу: «статика демократії в нашій країні більше не працює так, як має».

Антифашизм потрібен не тоді, коли вже 1933-й

Саме тому мене не переконує питання «чи AfD точно фашистська?». Щоб побачити небезпеку, не треба чекати, поки історія повториться до дрібниць. Класичний фашизм був диктатурою, масовим насильством і війною. Сьогоднішня AfD не НСДАП 1933 року. Це важлива різниця.

Але антифашизм існує не для того, щоб після катастрофи правильно підписати музейну вітрину. Він потрібен раніше, коли поділ людей на «своїх» і «чужих» ще просувають через вибори, посилаються на закон і подають усе це як щось буденне.

Відтак «нова норма» не означає, що Німеччина вже стала фашистською. Вона означає, що за речі, які довго були за межею післявоєнного консенсусу, тепер масово голосують:

• Етнічне розуміння народу.
• «Ре-міграцію».
• Підозру до незалежних медіа.
• Бажання змінити ставлення суспільства до історичної пам'яті.
• Політику, за якої рівність громадян дедалі частіше має примітку дрібним шрифтом.

І тут антифашистська відповідь не може зводитися лише до слова «фашисти». Вона має бути принциповою, але водночас відповідати на матеріальні проблеми людей.

• Треба захищати рівність перед законом і не дозволяти перетворювати школу, медіа та культуру пам'яті на інструменти етнічної ієрархії.
• Але так само треба відповідати на реальну бідність, занепад малих міст, проблеми лікарень, транспорту й житла, на відчуття приниження на Сході.

Бо «новий фашизм», якщо саме так називати цю тенденцію, справді не виглядає так, як ми звикли його уявляти. Він може бути охайним, усміхненим і дуже сучасним. Може не скасовувати вибори, а вигравати їх. Може не кричати про диктатуру, а обіцяти «нормальність».

І саме тому 43,8% у Саксонії-Ангальт не означають, що фашизм уже переміг.

Вони означають, що демократичне суспільство більше не має права шукати його лише на старих чорно-білих фотографіях.

Світ