Правий поворот у XXI столітті: чи стане консервативний протест дорогою до фашизму?

26 вересня 2026 р. 01:08

26 вересня 2026 р. 01:08

В чому ж причина того, що колись маргінали, сьогодні ультраправі не просто нормалізують мізантропічні дискурси, але і просочуються в цілком публічну політику?

І головне — чи не стоїмо ми на початку нового історичного витка. Котрий за певних умов може повторити найбільшу катастрофу в історії людства — прихід до влади нацистів?

Попри значну умовність будь-якого історичного порівняння 2 фактори, як то кажуть, на лице:

Подолали рів — лізуть на стіни

Після трьох десятиліть, коли здавалося, що ліберальна демократія, глобалізація та європейська інтеграція не мають серйозної альтернативи, ця впевненість зникла. Ультраправі сили перестали бути політичною периферією, вже подолали рів і штурмують схили європейського «політичного Олімпу». Крок за кроком вони входять до урядів, визначають порядок денний, змінюють міграційну політику і тиснуть на традиційні партії.

Звичайно, називати весь цей процес «поверненням фашизму» було б надто просто. Очевидно, недооцінення загрози може закінчитися черговим Голокостом або іншим різновидом геноцидальних практик.

Консерватор і фашист — не тотожні. Але, взаємозамінні, оскільки консерватор здатен еволюціонувати правіше від свого спектру. Відтак, питання «чи стане консервативний протест дорогою до фашизму?» не риторичне, воно вимагає відповіді.

Теорія тоталітарних рухів стверджує, що фашизм виростає не з будь-якої правої політики. Найкраще йому ведеться там, де на нитку націоналізму нанизуються культ відродження, пошук внутрішнього ворога, авторитаризм, зневага до політичного плюралізму та виправданням насильства.

Приміром,

Ці визначення важливі тому, що не дозволяють безпідставно називати фашизмом усе, що нам не подобається. Водночас вони дозволяють зафіксувати момент, коли в «лялечці» правої політики прокльовуються вуса «мертвої голови». Коли на «полі дурнів», де посіяні «традиційні цінності» та ресентимент проростають дивізії СС.

Криза, на дріжджах якої росте правиця

Попри його несприйняття варто зауважити, що правий поворот 21 століття має реальні соціальні причини.

Класичний приклад — американський «іржавий пояс». Мічиган, Пенсільванія, Огайо та Вісконсин десятиліттями були територіями промислової праці та сильних профспілок. Частина цього електорату згодом перейшла до Дональда Трампа. У Великій Британії деіндустріалізовані райони підтримали Brexit, а пізніше стали середовищем, де проросли спори Reform UK.

Ні, це не означає, що економічна криза автоматично народжує фашизм. Але, вона створює політичний матеріал, з якого його можна будувати. Фашистська політика рідко каже людині, що її проблема складна і потребує десятиліть реформ. Вона пропонує ворога. Винними стають мігранти, «глобалісти», меншини, ліві, журналісти, університети, Брюссель або будь-хто, кого можна винести за межі уявного «справжнього народу».

Так, соціальний протест може бути викрадений і монополізований ультраправими.

Ще один приклад спроб осідлати і загнуздати «соціалку» це протести навколо «зеленої повістки».

Поза сумнівом, фермерські протести у Франції, Німеччині, Польщі та Нідерландах мали матеріальні причини. Але радикальна правиця часто переводила суперечку про витрати екологічної модернізації у війну між «народом» і нібито ворожими елітами. І проблема тут не в самій критиці кліматичної політики. За демократії вона нормальна. Небезпека починається тоді, коли будь-який компроміс оголошують зрадою, а політичного опонента — ворогом нації.

Міграція і виробництво страху

Міграція стала одним із найсильніших тригерів, котрі зумовили реінкарнацію ультраправих рухів. Паралельно до неї європейська криза 2015 року виявила слабкість державних інституцій. Виникли проблеми інтеграції, житла, шкіл, соціальної інфраструктури та безпеки. Їх замовчування стало подарунком для тих, хто перетворив проблему міграційного управління на теорію колективної загрози. В їх оптиці окремий злочин став «доказом» небезпечності цілої групи. Релігійна відмінність — доказом несумісності. Мігрант перестав бути людиною з правами і став символом «заміщення» населення.

Саме механізм поділу на «нас» і «їх» Джейсон Стенлі описує як одну з основ фашистської політики. Фашизм потребує не просто кордону. Йому потрібен ворог, через якого можна пояснити занепад країни і виправдати концентрацію влади.

Угорщина Віктора Орбана показала, наскільки ефективно міграція може бути використана для побудови постійної політики страху. Данія, навпаки, демонструє інший випадок. Жорсткіша міграційна політика сама по собі не робить державу фашистською. Має значення чи зберігаються демократичні інститути, рівність громадян перед законом, незалежність суду, свобода преси та можливість змінити владу.

Це принципова межа. Демократія має право контролювати кордон. Фашизм починається не з прикордонника. Він починається там, де держава ділить людей на політично повноцінних і неповноцінних, де походження стає важливішим за право, а насильство проти «чужих» подається як очищення суспільства.

Європа: праві різні, ризик спільний

Європейська правиця не однорідна. Джорджа Мелоні, Віктор Орбан, Марін Ле Пен, AfD і польські консерватори мають різні програми, різне ставлення до ЄС, НАТО і Росії. Зводити їх до одного слова «фашисти» аналітично безглуздо.

З огляду на це Енцо Траверсо пропонує для частини сучасних ультраправих термін «постфашизм». Воно корисне тим, що не оголошує XXI століття простим повторенням 1933 року. Сучасні ультраправі можуть приймати вибори, користуватися соцмережами і не носити уніформи. Але частина їхньої політичної уяви залишається спорідненою з міжвоєнним фашизмом — занепала нація, вороги всередині, культ порядку, бажання «очищення» та обіцянка відродження.

Демократія програє, коли бачить лише дві можливості — або заперечувати небезпеку, або називати фашистом кожного консерватора. Перше робить її сліпою. Друге знецінює саме поняття фашизму.

Фашизм, слово, яке не можна розмивати

Історичний фашизм був не просто «дуже правою» політикою. Італійський фашизм Муссоліні знищив політичну конкуренцію, незалежні профспілки та свободу преси. Німецький нацизм пішов значно далі. Він створив расову державу, розгорнув завойовницьку війну і здійснив Голокост.

• Чи оголошує країну жертвою змови?
• Чи ставить колектив вище за права людини?
• Чи вимагає сильного лідера?
• Чи виправдовує насильство?
• Чи перетворює опонентів на ворогів, яких треба усунути?

Це дозволяє побачити фашизм як процес. Демократія не обов’язково зникає за одну ніч. Спочатку суспільство звикає до мови дегуманізації. Потім — до політичного насильства. Потім суд, парламент і журналістика оголошуються перешкодами. Врешті влада переконує громадян, що свобода є слабкістю, а закон повинен поступитися «історичній місії».

Отже, антифашизм — це не боротьба з правими як такими. Це захист політичної рівності, плюралізму, права на опозицію, незалежного суду і цінності людського життя від політики, яка хоче підпорядкувати їх міфічній «волі нації».

США і MAGA: межа між популізмом та авторитарною політикою

Рух MAGA змінив Республіканську партію. Економічний протекціонізм, жорстка міграційна політика чи критика глобалізації самі по собі не є фашизмом. Проблема в іншому, а саме у ставленні до демократичних правил.

Після штурму Капітолію 6 січня 2021 року Роберт Пакстон, який раніше не хотів називати Дональда Трампа фашистом, заявив, що цей ярлик уже важко відкидати. Для нього принциповою стала не риторика про тарифи чи кордон, а мобілізація прихильників після програних виборів і атака на мирну передачу влади.

Цей приклад показує, де проходить справжня межа. Правий політик може бути різким, антиімміграційним і протекціоністським і при тому залишатися демократом. Але якщо вибори визнаються лише тоді, коли він перемагає, демократія перетворюється на декорацію.

Латинська Америка та Азія

Хав’єр Мілей в Аргентині є радикальним лібертаріанцем і є прикладом того, чому не варто змішувати всі форми правого радикалізму з фашизмом. Його культ ринку та атака на державний апарат ідеологічно дуже далекі від класичного фашистського корпоративізму й етатизму.

Натомість Жаїр Болсонару в Бразилії демонстрував інші небезпечні риси, такі як ностальгія за військовою диктатурою, конфлікт із демократичними інститутами та делегітимацію виборчої системи. І знову головним є не ярлик, а напрям руху.

В Індії Нарендра Моді та BJP спираються на гіндутву. Його критики вказують на небезпеку перетворення багатоконфесійної республіки на державу культурної більшості. Тут особливо помітна одна з центральних проблем сучасної крайньої правиці, згідно з якою демократія може формально зберігати вибори, але поступово втрачати рівність громадян.

Соцмережі: фашистська політика без чорних сорочок

Міжвоєнний фашизм мав газети, радіо, масові мітинги та партійні організації. XXI століття дало політиці іншу машину мобілізації, відому під терміном «алгоритмічні платформи».

TikTok, YouTube, Telegram і X винагороджують емоційний контент. Страх, обурення та приниження поширюються швидше за складне пояснення. Це ідеальне середовище для політики, яка будується на ворогах.

Джейсон Стенлі звертає увагу на повторювану структуру фашистської пропаганди.

• Ідеалізоване минуле протиставляється «занепалому» сьогоденню.
• «Справжній народ» — меншинам і чужинцям.
• Лідер — «корумпованим елітам».
• Складність політики зникає.
• Залишається моральна війна.

Саме тому сучасна фашистська естетика не обов’язково копіює Муссоліні. Вона може виглядати як мем, коротке відео або іронічний пост. Іронія часто виконує роль алібі. Расизм або заклик до насильства спочатку подають як жарт, потім як «незручну правду», а згодом як нормальну політичну позицію.

Європейський Союз під тиском правого повороту

Зростання правих партій уже змінило ЄС. Міграційна політика стала жорсткішою. Green Deal коригується. Оборона і захист кордонів набувають все більше політичної ваги.

Втім, не всі ці зміни є антидемократичними. Очевидно, що європейська демократія повинна навчитися переглядати невдалі рішення. Проблема починається там, де під гаслом «суверенітету» руйнуються механізми, які контролюють виконавчу владу.

В наш час класичним прикладом такого дрейфу стала Угорщина. Ще донедавна Орбан називав свою модель «неліберальною демократією». Її критики вказували на концентрацію медійного ресурсу, ослаблення інституційних противаг і використання держави для довготривалого закріплення правлячої партії.

Саме тому конфлікт навколо ЄС не можна зводити до «Брюссель проти націй». Питання простіше і жорсткіше.

• Чи може громадянин реально змінити владу?
• Чи має опозиція доступ до публічної сфери?
• Чи здатен суд зупинити уряд?

Якщо ні, слово «суверенітет» стає прикриттям для суверенітету правителя.

Росія: фашизм XXI століття чи інша форма диктатури?

Російський режим є ключовим для цієї дискусії, особливо після повномасштабного вторгнення в Україну.

Серед дослідників немає повної згоди щодо терміна.

Після 2022 року аргументація на користь фашизації Росії стала значно сильнішою.

• Держава проводить масову мілітаризацію культури й освіти.
• Війна оголошена екзистенційною.
• Українська ідентичність заперечується.
• Репресії проти опозиції різко посилилися.
• Загибель за державу подається як моральне очищення.
• Імперське минуле перетворене на обіцянку майбутнього.

Навіть якщо дослідник обирає обережніший термін, приміром, «авторитаризм», «диктатура» або «імперський реваншизм», політична сутність проблеми не зникає. Росія веде загарбницьку війну, заперечує право сусідньої нації на окреме існування і використовує насильство для перебудови кордонів. Це саме той момент, коли академічна суперечка про дефініцію не повинна затуляти реальність.

Україна: антифашизм не як радянський міф, а як політична практика

Для України питання фашизму не є абстрактною суперечкою про терміни. Ми воюємо проти держави, яка намагається позбавити українців права бути окремою політичною нацією.

Російська пропаганда називає вторгнення «денацифікацією». Це цинічна інверсія. Країна, що стала жертвою агресії, оголошується фашистською саме для того, щоб виправдати імперську війну проти неї.

Тому український антифашизм XXI століття має дуже конкретний зміст. Це боротьба проти імперського права сильного вирішувати, які нації мають право існувати. Це захист політичної суб’єктності, громадянської нації та демократичного вибору. Це спротив культу війни, диктатури і територіальної експансії.

Але антифашистська позиція накладає вимоги і на саму Україну. Неможливо переконливо боротися з російським фашизмом, копіюючи його методи. Українська відповідь має полягати не в етнічній державі, не в культі вождя і не в ліквідації плюралізму. Її сила у громадянській політичній нації, де українцем є не людина «правильної крові», а громадянин, який пов’язує своє майбутнє з Україною.

Саме це відрізняє український патріотизм від фашистського ультранаціоналізму. Українська армія захищає не міф про расову чистоту і не право на експансію. Вона захищає міжнародно визнану територію, суспільство і право громадян самим визначати політичний лад.

Тому для України небезпечна частина західного правого повороту. Та, що симпатизує Путіну. Орбанізм, частина AfD, FPÖ та ізоляціоністські сегменти MAGA часто продають капітуляцію перед агресором як «мир» і «реалізм». Але мир, у якому сильніша держава отримує територію за успішну війну, не є реалізмом. Це винагорода імперіалізму.

Водночас Україна має союзників і серед консерваторів. Джорджа Мелоні показала, що права політика не обов’язково веде до проросійського ревізіонізму. Польські, балтійські, скандинавські та британські консервативні середовища не раз займали жорстку позицію щодо російської агресії.

Отже, Україні не потрібна війна з «правими» як політичним класом. Їй потрібна чітка антифашистська межа. Союзником може бути консерватор, ліберал, соціал-демократ. Будь-хто, хто визнає демократію, суверенітет України та неприпустимість імперської агресії. Проблема починається там, де «національний інтерес» перетворюється на право сильного знищувати слабшого.

Правий поворот і небезпека нормалізації

Найбільша помилка — чекати повернення фашизму в точній формі 1930-х. Історія не працює як реконструкція старого спектаклю.

Сучасний авторитарний рух може не вимагати однопартійної держави. Він може перемагати на виборах, говорити мовою демократії і навіть називати себе захисником свободи. Важливо дивитися не на самоназву, а на напрям змін.

• Чи стає меншина менш захищеною законом?
• Чи оголошується опозиція нелегітимною?
• Чи перетворюються незалежні медіа на «ворогів народу»?
• Чи підпорядковується суд?
• Чи виправдовується політичне насильство?
• Чи будується культ лідера?
• Чи існує міф, що країна мусить «відродитися» через очищення від внутрішніх і зовнішніх ворогів?

Коли кілька таких елементів складаються разом, йдеться вже не про звичайний консерватизм.

Замість висновку

Правий поворот XXI століття має реальні причини. Криза глобалізації, нерівність, міграційні проблеми, втрата довіри до еліт і страх перед майбутнім не вигадані. Ліберальний центр часто сам створював умови для свого ослаблення. Особливо тоді, коли відповідав на ці проблеми моралізаторством або запереченням.

Але з реальної кризи не випливає фашистська відповідь.

Фашизм пропонує найпростішу політичну брехню.

• Він обіцяє вилікувати складне суспільство, знайшовши винного.
• Він перетворює громадян на «справжніх» і «несправжніх».
• Підміняє закон волею лідера.
• Називає насильство очищенням, агресію — відродженням, а свободу — слабкістю.

Саме тому правий поворот треба аналізувати без істерики, але й без наївності. Не кожна права партія є фашистською. Не кожна критика міграції, ЄС чи Green Deal веде до диктатури. Але фашизм ніколи не приходить із табличкою «фашизм». Він входить у політику через нормалізацію мови ненависті, зневагу до правил, культ сили та переконання, що частина людей стоїть поза моральною спільнотою.

Для України ця дискусія особливо конкретна. Ми не спостерігаємо фашизм XXI століття з академічної дистанції. Ми воюємо проти російського імперського режиму, який заперечує наше право на існування і намагається силою переписати кордони Європи.

Тому український патріотизм сьогодні має бути послідовно антифашистським. Не радянським ритуалом і не пропагандистським ярликом, а захистом свободи, громадянської рівності, політичного плюралізму і права націй не бути знищеними сильнішими сусідами.

У XXI столітті антифашизм знову перестав бути лише пам’яттю про минуле. Для України він став практикою виживання.

Дослідники, на яких спирається текст:

Світ