Фіцо — не єдина проблема: що вибори у Словаччині означатимуть для України

02 жовтня 2026 р. 13:01

02 жовтня 2026 р. 13:01

Зазвичай місцеві вибори у сусідів України мають обмежене значення для українських національних інтересів. Ситуація із запланованими на 24 жовтня регіональними й комунальними виборами у Словаччині — зовсім інша. З одного боку, ці вибори вважають у Словаччині тестом перед запланованими на осінь 2027 року парламентськими виборами (якщо вони не відбудуться раніше в результаті кризи, що розгоряється зараз в правлячій коаліції), на яких ставка — збереження або втрата влади відносно проросійським прем’єром Робертом Фіцо. Наразі шанси на це — 50 на 50.

Але не менш важливою буде й ситуація у двох регіонах, які прямо межують з Україною. Нинішні керівники Пряшівського ( Мілан Маєрський ) і Кошицького країв ( Растіслав Трнка ) — вельми проукраїнські. Вони засуджують російську агресію, надають Україні гуманітарну допомогу, реалізують багато спільних проєктів із західними областями України та підтримують інтеграцію України до ЄС. Проти них балотуються дуже одіозні проросійські політики, відомі на загальнодержавному рівні, можлива перемога яких мала б дуже вагомі негативні наслідки для всієї України, а не тільки для Закарпаття.

Кого саме обирають словаки й у який спосіб

Вибори відбудуться в суботу 24 жовтня. Це важливе уточнення: у Словаччині, на відміну від України, Польщі й більшості інших країн Європи, вибори проходять у суботу, а не в неділю. Словаки в прямому голосуванні обирають приматорів (мерів) міст та старост сільських громад, а також голів восьми самоврядних країв, яких неофіційно називають жупанами. Окрім того, обирають міських (або сільських) та регіональних депутатів, однак вибори останніх не мають вирішального значення.

Позиція жупана — дуже сильна. Голова краю має вирішальну владу в регіоні, його практично неможливо відкликати під час каденції, тому керівники регіонів традиційно виростають у сильних лідерів, які також відіграють важливу роль у загальнодержавній політиці. У цьому допомагає той факт, що посаду голови краю (а також мера — пріматора чи старости) можна обіймати разом із посадою депутата парламенту, що багато політиків і робить. А багаторічний голова Пряшівського краю, проукраїнський політик Мілан Маєрський, є водночас лідером сильної партії — Християнсько-демократичного руху (KDH), без якого практично неможливою буде перемога над Робертом Фіцо.

Тест перед парламентськими виборами

Словаччиною вже третій рік править Роберт Фіцо, який очолює коаліцію «Смер»—«Глас»—Словацька національна партія. «Смер» (словацькою — напрямок, курс) — це багаторічна партія чинного прем’єра, яку він заснував ще на початку 2000-х і з якою він уже вчетверте переміг на виборах. Теоретично це соціал-демократи, однак більш точна характеристика — просто безідейні популісти. Фіцо тримається так довго й високо в політиці завдяки своїй гнучкості та здатності увійти в коаліцію як із проєвропейськими лібералами, так і з крайніми правими. У 2016–2020 роках Роберт Фіцо (а потім Петер Пеллегріні) очолював цілком проєвропейський коаліційний уряд, був у коаліції з прозахідними лібералами-реформаторами з центристської політсили «Мост-Гід» (партії словацько-угорського порозуміння) і виступав за долучення Словаччини до «твердого ядра ЄС» разом із Німеччиною, Австрією та Францією, попри євроскептичну політику тодішньої влади у Варшаві та Будапешті. А зараз він радикалізувався в правому напрямку, і це для чинного прем’єра цілком звична річ.

Другий партнер, «Глас» (Голос) — це партія, яку після виборів 2020 року заснував тодішній поміркований політик «Смеру» Петер Пеллегріні — колишній прем’єр, із 2024 року президент Словаччини. Це мала бути така поміркованіша, м’якіша версія «Смеру», більш проєвропейська і проукраїнська. І сам президент Пеллегріні дійсно таким є. Це, до речі, цілком сприятливий для України політик, і дуже дивно, що офіційний Київ не намагається більше залучати формат Пеллегріні—Зеленський, який навіть за форматом дуже підходить для таких двосторонніх відносин (два президенти). Інша річ, що конституційні повноваження словацького президента — ще менші, ніж польського, хоча й не мікроскопічні (це не та ситуація, що в Німеччині чи Австрії, де роль президента суто символічна). А сам Пеллегріні — слабкий політик.

Проблема ще в тому, що після перемоги Пеллегріні на президентських виборах новим лідером «Гласу» став радикальний одіозний міністр внутрішніх справ Матуш Шутай Ешток, який не є прихильним до України. А сам «Глас» перестав бути поміркованішою версією «Смеру» і став просто його копією.

Словацька національна партія (SNS) — це проросійські націоналісти, але ще не найрадикальніші (є гірші, наприклад рух «Республіка»). Причому більшість депутатів від SNS уже навіть не належать до партії, а відтак коаліція тримається на нестабільній більшості, і Фіцо мусить «купувати» підтримку окремих депутатів і неформальних фракцій крайньої правиці.

Попередні кабінети Фіцо мали навіть багато об’єктивних успіхів, як-от вступ до Шенгену та єврозони, залучення іноземних інвестицій чи високе економічне зростання. Зараз правлінням Фіцо не задоволені навіть його виборці, адже економічне зростання є дуже слабким (0,6–1%), країна змагається з надмірним дефіцитом, існують великі затримки в будівництві автобанів та модернізації залізниці, і майже всіх словаків ця ситуація дуже дратує. Тому і є реальні шанси на перемогу прозахідних, проукраїнських сил восени 2027-го. Однак опозиційних партій багато, і питання не в тому, чи словаки проголосують через рік за прозахідну опозицію (найімовірніше, так), а чи не пропадуть голоси. Так було на виборах 2023 року, коли декілька партій не подолали 5-відсоткового бар’єра — зокрема, дуже проукраїнська партія «Демократи» колишнього прем’єра Едуарда Геґера, який у 2022–2023 роках надавав Україні велику військову, логістичну й економічну допомогу.

Опозиція свідома того, що до виборів 2027-го їй треба буде об’єднатися у два-три блоки. Але які саме, і яка з партій, котрий із лідерів має поступитися лідерством? Ось це вже давно гаряча тема словацької публіцистики та політичних дебатів. І саме тому так важливі ці регіональні й місцеві вибори, бо вони покажуть, як саме опозиція має об’єднуватися, навколо яких партій і в яких блоках, щоб пропало якомога менше голосів.

Чи будуть східні регіони й надалі проукраїнськими?

З погляду словацької регіональної політики важливий парадокс полягає в тому, що порівняно висока підтримка «Смеру», самого Фіцо та інших відносно проросійських лідерів є на сході країни, а водночас регіональна влада там дуже проукраїнська. І це при тому, що такої однозначно проукраїнської позиції можна б радше чекати від Братислави та інших західних регіонів, які більш ліберальні й де перемагає опозиція — наприклад, партія «Прогресивна Словаччина».

З Україною безпосередньо межують два з восьми регіонів: Пряшівський край на півночі (при Перечині, Великому Березному, Сянках) та Кошицький край на півдні (при Ужгороді, Чопі). Ці два краї тісно співпрацюють і разом творять Східну Словаччину, яка має свою специфіку. Природний центр сходу — це Кошице, друге велике місто Словаччини. Кошице тісно пов’язане з Пряшевом, багато людей живуть в одному місті й щодня їздять на роботу або навчання в інше, їх сполучає автобан та часті залізничні й автобусні сполучення. Пряшівський та Кошицький краї разом співпрацюють з українськими партнерами, передусім із Закарпаттям, але не тільки. Це насамперед спільні транспортні проєкти, карпатська співпраця, спільні проєкти з фондів ЄС із розвитку туризму, екології, відновлюваної енергетики та багато іншого. Взаємодія на місцях тут набагато краща, ніж на україно-польському чи україно-угорському кордоні.

Тому для України вкрай важливо, щоб нинішніх проукраїнських керівників східних регіонів не замінив хтось антиукраїнський. Чи існує така загроза? Сьогодні сказати важко, оскільки регіональна політика набагато менше піддається прогнозуванню, і тут практично не проводять соціологічних опитувань.

У Пряшівському краї лідером залишається чинний проукраїнський жупан Мілан Маєрський, якого підтримує практично вся прозахідна опозиція. Проти нього балотуються одіозні лідери, котрі дуже пропутінські — зокрема Мілан Мазурек, Юдіта Лашшакова та інші. На користь Маєрського працює те, що немає другого туру — перемагає просто кандидат із найбільшою кількістю голосів. Тож Маєрський може перемогти навіть із результатом 35%, якщо конкуренти отримають 32%, 16% і так далі.

Натомість у Кошицькому краї добрим результатом для України була б не тільки перемога чинного Растіслава Трнки (незалежний), але й його конкурента Маріана Порважніка, якого підтримує майже вся демократична опозиція.

Ситуація динамічно змінюється, і кожен результат можливий. На кожних регіональних виборах були великі несподіванки. Тож доводиться тільки сподіватися, що остаточний результат буде корисним для України, а не для Путіна — бо й такі варіанти не виключені. А значення цих виборів для України набагато більше, ніж здається на перший погляд.

Світ