Чому крізь асфальт диктаторських і демократичних режимів не пробиваються розумні альтернативи

13 жовтня 2026 р. 17:05

13 жовтня 2026 р. 17:05

Еволюція як кущ. Ми на ньому — маленька гілочка поруч з десятком бічних гілок людського роду, засохлих раніше. П’ять тисяч років людської цивілізації для чотирьох мільярдів років еволюції — нікчемна цифра.

Оскільки зараз грибний сезон , то гриби — одна з кількох найуспішніших гілок еволюції, разом з амебами, тарганами і гризунами. (І так, гриби — це не тільки те, що ви їсте).

Людина розумна упродовж свого існування вперто займається самознищенням — починаючи з 3600 року до н. е. і до наших днів на Землі відбулося близько 14 500 війн і великих збройних конфліктів. Це означає, що понад 95% часу існування цивілізації десь на Землі тривала війна. У середньому людство розпочинає новий масштабний збройний конфлікт чи війну приблизно кожні 13–15 місяців.

Розвиток інтелекту взагалі не є пріоритетним завданням еволюції. Це аномалія. Еволюція прагматична. Її єдиний імператив полягає не в тому, щоб будувати демократію, а в тому, щоб забезпечити безперебійне й точне самовідтворення за мінімальних енергетичних витрат. Із погляду біологічного бюджету, людський мозок — це катастрофічно збитковий пасив, що жере п'яту частину ресурсів тіла й вимагає роками доглядати беззахисне потомство. Звичайний тарган чи бактерія щасливо й незмінно репродукуються мільярди років поспіль, взагалі не маючи клопоту з екзистенційними депресіями чи виборами. Інтелект виник як милиця виживання, коли довкілля почало змінюватися швидше за мутації. Анатомічну слабкість людина компенсувала швидкістю обробки сигналів.

За Блаженним Августином, прогрес перебував у Божому задумі, а не у здібностях людини.

Віра в прогрес — це XIX століття, розчарування в прогресі — XX, а де ми перебуваємо зараз, покажуть розкопки.

Ми є свідками найфундаментальнішого зсуву в історії людства: масового перенесення (екстеріоризації) інтелектуально-аналітичних функцій із біологічного носія на цифровий.

Як це працювало раніше? Людина запам'ятовувала факти, формувала власні судження, будувала асоціативні зв'язки в корі головного мозку.

Що відбувається зараз? Пам'ять винесена в пошукові системи та хмари; критика та аналіз — у нейромережеві алгоритми; емоційні реакції проєктуються й оптимізуються алгоритмами соціальних платформ.

Біологічний мозок масової людини перетворюється з процесора на дисплей (термінал), який лише відображає підготовлені цифровим середовищем розрахунки.

Через це традиційна політична репродуктивність зазнала катастрофічного перегріву. Процеси в політиці та культурі структурно підпорядковуються тим самим законам, що й біологічна репродукція (передача коду, вірність, плодючість, довговічність). Але коли аналітична спроможність винесена за межі людини, біологічне суспільство втрачає здатність до самостійного «культурного запліднення» новими ідеями. Воно переходить до патологічного клонування та споживання цифрових симулякрів.

Щоб зрозуміти, чому сучасне суспільство перестало народжувати нових лідерів, варто подивитися, як змінювалася сама наука про маси.

У Ле Бона це фізична юрба на площі. Головні риси: зниження інтелекту до рівня найпримітивнішого учасника, заражуваність емоціями, потреба у вожді-гіпнотизері та втрата особистісної відповідальності. Але ця маса була тимчасовою — вона збиралася, вибухала й розходилася по домівках, повертаючись до побутового розуму.

Ортега-і-Гассет побачив, що маса зійшла з площ і стала нормативно-соціальним станом. «Масова людина» — це самовдоволений міщанин, який користується благами цивілізації, але заперечує її складність та інституційні основи. Вона не бажає вимагати від себе більшого, ненавидить відмінності й нав'язує свою істеричну банальність як норму.

Проте навіть за Ортеги залишалася чітка межа між культурною елітою та масою, а медіа були централізованими (газети, радіо, телебачення). Сьогодні масовість скрізь змінила агрегатний стан. Це більше не юрба на площі й не просто натовп біля екранів. Це дисперсна, розгалужена, індивідуалізована маса, замкнена у власних алгоритмічних бульбашках.

Як попереджала медіаекологія (McLuhan, Postman), «засіб комунікації є сам собою повідомленням». Зміна медіаекологічного середовища принципово змінила структуру мислення. Сталися дві незворотні події. Дисперсність замінила згуртованість. Маса розділилася на мільйони надзвичайно амбітних і претензійних бульбашок. І відбулася симуляція суб'єктності. Масова людина переконана у своїй винятковій цінності, унікальності, оскільки алгоритми підсовують їй персоналізований контент. Але ця «унікальність» на 100% спрогнозована й згенерована математичними моделями.

Інтернет дає доступ абсолютно до всього, відкритість гіпотетично мала би народжувати альтернативи. І коли в Інтернеті ми питаємо про альтернативи Путіну, Трампу і Зеленському, то отримуємо величезну кількість дуже колоритних і втішних пропозицій. Але їхня практична вартість — як у дитячого калейдоскопа.

Швидкість зміни інформаційного ландшафту розганялася за експонентою, а біологічна матриця свідомості залишилася палеолітичною. У палеоліті еволюційні та культурні зміни тривали тисячоліттями, в індустріальну добу швидкість зросла до століть і десятиліть. Сьогодні це місяці, дні й секунди. Людський мозок, створений для повільного аналізу й виживання в невеликих зграях, фізіологічно нездатний опрацьовувати події з такою швидкістю. Яких альтернатив ви хочете від пітекантропів зі смартфонами?

Застосуємо тепер це до геополітичних реалій.

Росія. Суб’єктність традиційно трактується як єресь. Населення вірить у мумію Путіна, як вірило у мумію Леніна, і без ідола не мислить себе в принципі. Цьому некрофільському культу сотні років. З хама не зробиш пана.

США . Алгоритмічно-геронтократичний колапс. Гіпердемократичний, але алгоритмічно заблокований простір. Нації під 350 мільйонів пропонують вибір між артефактами минулого століття. Будь-який новий кандидат згоряє у превентивній інформаційній кислоті ще до того, як встигає сформулювати концепцію.

Україна . Медійно-воєнний дискурс. Інтерференція умов війни, екзистенційного страху та медійної монополії влади створює простір, де замість нових ідей та фігур майбутнього пропонують лише вчорашніх військово-політичних функціонерів або політичних гравців попереднього контуру.

Але чому альтернатива кволо, але пробивається в Європі (Німеччині, Польщі чи навіть Угорщині у вигляді Петера Мадяра)? Там збереглися рештки щільної інституційної тканини парламентаризму, які алгоритми та медійний шум ще не встигли розчинити остаточно. Питання часу, коли вони розтануть.

Масова свідомість підійшла до кінця антропоцену з низкою важких психологічних патологій, які вона категорично відмовляється у собі визнавати.

Класична політична альтернатива завжди передбачала готовність стати владою і взяти на себе відповідальність за державу та суспільство. Нинішня редукція інтелекту та масове зниження когнітивної складової взагалі не передбачають брати на себе відповідальність за будь-що.

Сучасна масова людина прагне висловлювати претензії, обурюватися й вимагати змін, але катастрофічно боїться суб'єктності. Потенційні нові лідери, бачачи цей запит, також не хочуть ставати «владою» у класичному сенсі — вони воліють залишатися медійними критиками або алгоритмічними бенефіціарами. Адже справжня влада означає ухвалення непопулярних, жорстких рішень у стані надшвидкого хаосу.

Соціальні мережі створили ідеально сконструйовану імітацію соціуму. З погляду еволюційної нейробіології, наш палеолітичний мозок не бачить жодної різниці між тим, що відбувається у фізичному просторі, і тим, що відбувається віртуально. Коли людина бачить лайки, репости, віртуальні мітинги, петиції чи мережеві суперечки в ехокамерах, для її нейронних мереж і дофамінової системи це означає повноцінне, реальне «соціальне життя» та «активну громадянську позицію».

У результаті всі бульбашкові альтернативи в цифровому вигляді успішно реалізуються у Telegram-каналах, TikTok чи Facebook. «Будуються» нові ідеальні держави, «повалюються» режими й «обираються» віртуальні пророки. Мозок отримує повне відчуття виконаного громадянського обов'язку та реалізованого вибору. Проблема лише в тому, що до фізичної реальності це не має жодного стосунку . Віртуальна альтернатива повністю каналізує та спалює реальний потенціал протесту чи трансформації, залишаючи фізичний простір закатаним під асфальт чинної влади.

За часів Ле Бона чи навіть за часів класичного телебачення масами керували з єдиного центру. Сьогодні всім роздали по підсилювачу. Коли в кожного виборця в соцмережах є свій «бубон», у який можна стукати, горизонтальний шум знищує будь-яку вертикальну ідею. Суспільство втратило здатність до тривалої уваги, необхідної для слухання складного соло. Новий лідер просто позбавлений фізичної можливості бути почутим — його глушать у загальному крику та хайпі.

Нездатний перетравити майбутнє мозок обирає заперечення. Суспільство підсвідомо чіпляється за чинну владу чи бальзамовані постаті (Путін, Трамп, Зеленський), як за опорну стіну укриття.

Ще раз нагадаю застереження засновника загальної семантики Альфреда Кожибського: щойно людський мозок піддається спокусі абсолютистського мислення — плутаючи ментальну карту з реальним ландшафтом, — він потрапляє у пастку ілюзій («усі втомилися», «всі зневірилися», «всі за розпуку» чи «всі за незламність»).

Так само й питання «А хто замість нього?» — типова семантична пастка й вимога масової свідомості: «Будь ласка, не міняйте декорацій, бо поза ними лише страшна невизначеність».

Людина свято переконана, що її політична позиція — це її власний критичний вибір. Насправді алгоритми соцмереж і генеративний ШІ заповнюють увесь простір сприйняття. Щойно з'являється паросток нової суверенної фігури, її миттєво розчиняють у компроматі, дипфейках та іронії. Людина споживає це й щиро вірить, що «просто всі нові кандидати — дрібні й нетямовиті».

Якщо описаний вектор збережеться, найближчою перспективою розвитку суспільних і політичних систем стануть три ключові фази:

• Остаточний розпад інституту лідерства (антропоморфна девальвація). Ера «великих політиків», пророків та ідеологів завершилася остаточно. Будь-яка жива людина з її біологічними обмеженнями, помилками та минулим завжди програватиме в інформаційній стійкості алгоритмічним системам. Політики майбутнього перетворяться на суто медійні аватари або шоуранерів, чия єдина функція — озвучувати рішення, вираховані нейромережами.
• Опікунство алгоритмів. Суспільство, втомлене від когнітивного перевантаження, безперервної какофонії й екзистенційного страху, добровільно віддає право вибору алгоритмам. Вибори як процедура голосування за людей відімруть або перетворяться на ритуальну формальність. Управління суспільством перейде від «ідеологічного вибору» до «технічної оптимізації ресурсів і ризиків» за допомогою штучного інтелекту.
• Біологія проти алгоритмів. Конфлікт майбутнього проходитиме не між лівими й правими, демократами й диктаторами. Межа розколу проляже між біомасивом, який замкнеться в архаїці, релігійних чи патріотичних карго-культах та захисному запереченні, тулячись до бальзамованих «опорних стін», і невідстежуваними цифровими системами управління, які здійснюватимуть реальний моніторинг, розподіл та прогнозування процесів без жодної потреби в людських політиках.

Альтернатива чинній владі в Росії, США та Україні не пробивається крізь асфальт реальності не тому, що її хтось надійно приховав чи політтехнологи виявилися надто підступними. Вона не виникає тому, що сама форма політики, базована на традиційному людському лідерстві, вичерпала себе разом із кінцем антропоцену.

Еволюція не планувала робити людський інтелект бездоганним інструментом пізнання — вона дала нам лобові частки префронтальної кори лише як підпору для виживання. І сьогодні, коли удосконалені нами технології винесли сам інтелект за межі нашого біологічного тіла, людська свідомість обирає найпростіший еволюційний захист. Вона замикається в архаїці, реалізовує бульбашкові фантазії у віртуальній імітації соціуму, затуляє вуха від власного шуму й вдає, що бальзамований порядок триватиме вічно. ООН вам за приклад.

Світ