Все ж таки захотілося згадати і про дояра із Монастирка, про Василя Ковальського

24 листопада 2024 р. 15:17

24 листопада 2024 р. 15:17

Про Василя Степановича Ковальського, який усе своє свідоме життя прожив у невеликому, але добре відомому селі Монастирок, свого часу чимало говорили, писали і згадували.

У більшості випадків чоловік потрапляв у лоно всезагальної громадської уваги через дуже просту причину – він все своє життя сумлінно, на совість і не покладаючи рук невтомно працював. Тому сьогодні, коли рекордні, широко відомі і вшановані показники його праці залишилися в минулому, про Василя Степановича згадують рідше, а якщо точніше – зовсім нечасто. Після того, як очолюване ним селянське фермерське господарство «Світлана» припинило своє офіційне існування, в основному через проблеми зі здоров’ям у головного двигуна фермерства у селі Монастирок, минуло сім років. Нині Василь Степанович лише згадує ті 36 корівок, які були його головною турботою, головним змістом його життя і водночас головним джерелом доходів у його сім’ї. До речі, 2024-й рік для ветерана-орденоносця може по праву вважатися роком його важливого ювілею . Рівно пів століття тому ще зовсім молодий юнак, недавній випускник Рогачівського зооветеринарного технікуму, розпочав свою трудову діяльність не як ветеринар чи зоотехнік, а як дояр тваринницької ферми у місцевому колгоспі.

«Вдома, у нашому колгоспі, де я жив і забажав лишитися після навчання у Рогачеві, посада ветеринара була зайнята , а тому я пішов працювати на звичну для багатьох односельчан роботу – став доярем. Звісно ж, в уяві і у пам’яті багатьох людей у колгоспах зазвичай доїли корівок жінки-доярки . Ну а чоловік у такому амплуа траплявся дуже зрідка », – каже нині вже 72-річний ветеран тваринницької галузі. За його словами, навчання у технікумі зайвим не виявилося, бо доїти корівок і доглядати за ними без спеціальних знань важко. Але головною проблемою у ті часи майже півстолітньої давності була так звана кормова база, бо чомусь так траплялося, що корівки під кінець зими, коли потреба у повноцінному раціоні завжди зростала, отримували лише невеликий оберемок соломи.

« Про це на повний голос ніхто ніколи не говорив, але багато хто знав, що я, взявши для підмоги дружину, неодноразово навідувався до колгоспної скирти сіна, аби підпільно доставити до своїх корівок додаткових харчів», – каже Василь Ковальський. Звісно, сьогодні мало хто може собі уявити, як це так можна було збагнути ситуацію, коли колгоспний дояр для колгоспних корів, по суті, крав колгоспне сіно. Але ж що було, то було. Сіна для зимівлі худоби у колгоспах завжди не вистачало, а коровам потрібно було дати стільки харчу, скільки розраховано згідно з нормою. Ось чому і доводилося Василю Степановичу носити сіно у в’язках, аби його корівки давали більше молока, бо завдання, поставлені колгоспним начальством, зазвичай не обговорювалися – їх потрібно було виконувати.

Але то, як кажуть, було прозою життя. Бо насправді існували у житті Василя Степановича Ковальського хвилини чи й навіть дні, коли його, знаного передовика, запрошували до Романова, потім – до Житомира, де йому дякували, де його прославляли та нагороджували орденами. Орденів Трудової Слави у Василя Степановича аж два. Третього і другого ступеня, а стати повним кавалером ордена Трудової Слави (отримавши ще й орден першого ступеня) Василю Ковальському завадила історія із завданням, яке колгоспному дояру із Монастирка визначив тодішній перший секретар райкому компартії Олександр Баранівський. Завдання було нереально велике чи то навіть грандіозне, і, зваживши усі шанси для його реалізації, В. С. Ковальський від подальшої орденської історії просто відмовився. Вже після того, як колгоспи припинили задовольняти владну верхівку України, Василь Степанович розпочав свою фермерську кар’єру і зареєстрував особисте селянське господарство «Світлана».

Майже 22 роки працював вже на своїй фермі Василь Ковальський, і відтоді усі турботи від заготівлі кормів до особливостей збуту молока лягли на його плечі. Орденів більше на той час вже авторитетному і уславленому дояру не давали, але він їх особливо й не бажав. « Час від часу бували періоди, коли молоко коштувало так дешево, що його доводилося віддавати ледь не задарма, – знову згадує ветеран селянського виробництва. – Але діватися у селі змоги не було, то ж доводилося терпіти і очікувати кращого. Мабуть, існувала ще одна причина моєї терплячки і стійкості у моменти цілковитого знецінення молочної продукції. Це була любов до корівок, яких я обожнював і до яких звик як до своєї суті» . Але й у свої 72 роки Василь Степанович ще працює і (як кажуть у народі) держить аж чотири корови. Для декого, хто ніколи не бачив і не відчував магічного процесу доїння корівки, така циферія із чотирма коровами може здатися ледь не астрономічною величиною. А для Василя Степановича Ковальського його корівки – це суть його життя, це зміст його справді звитяжної натури. На його фермі, як і двадцять, як і тридцять чи сорок років тому, – ідеальний порядок, а його підопічні сьогодні доглянуті ще краще, аніж у найкращі колгоспні часи. І закупівельні ціни на молоко сьогодні хоч і неохоче, але все ж таки рухаються вгору. Тож працювати стало наче й трохи вигідніше. Але ціну тієї праці виміряти одними лише грошима неможливо. У ній і досі важливою складовою є душевна щедрість чоловіка, який поєднав і присвятив своє життя справді благородній справі – праці, що приносить людям силу, здоров’я і забезпечує повсякденний харчовий добробут для багатьох.

Звісно ж, за 50 років життя, коли Василь Ковальський доїв своїх корівок, він встановив немало великих, можливо, й навіть грандіозних за світовими мірками рекордів. Хтозна скільки мільйонів (!) літрів цілющої і потрібної для людей продукції надоїв цей чоловік своїми руками, докладаючи до фізичних зусиль ще й суто моральні чесноти: доброту, працелюбність, терпіння, волю і все ж таки – любов до життя. Зовсім нещодавно, у переддень свята працівників сільського господарства, ми зателефонували уславленому ветерану і привітали його з усіма його ювілеями, здобутками та звершеннями, яких у нього справді не перелічити. Втім, головне те, що й сьогодні Василь Степанович працює, продовжує любити свою професію і випромінює справді героїчний життєвий оптимізм. Що ж тут ще сказати – божої ласки, помочі і великої наснаги цій людині, яка обрала складну, але звитяжну і благородну життєву стежку. І як кажуть добрі люди – нехай щастить!

Віктор Радчук

Житомирські