Різдвяні свята у Косачів

21 грудня 2024 р. 11:19

21 грудня 2024 р. 11:19

Про Різдво в родині Косачів надруковано чимало завдяки спогадам наймолодшої сестри Лесі Українки Ізидори Косач-Борисової.

Імпрези: живі картини за Дікенсом, Шевченком і Гете

«До Колодяжного з’їхалась родина, ждали й гостей, знайомих. Крім традиційної ялинки, Леся й Ольга улаштовували «Живі картини». Участь брала вся наявна молодь і діти. Дві картини були ілюстрацією до Дікенсових «Різдвяних оповідань», одна до «Гайдамаків» Шевченка, одна до «Фауста» Гетте, а одна – алегоричні фігури нового (1893) року і старого (1892), що відходить. Леся була душею цієї імпрези. Вона не тільки «головний режисер», а й під її керівництвом шились усі костюми, робились перуки, а багато дечого робила вона власноручно. Наприклад, мені, що виконувала ролю нового року в виді Амура, – туніку, чудові прозорі крильця, сагайдак і стріли, сандалі, обклеєні золотим папером, – все сама зробила. З тими сандалями була пригода: їх зробила Леся заздалегідь і сховала з іншим «реквізитом». Напередодні вистави виявилось, що їх погризли миші. Я була в розпачі, але Леся за яку годину зробила нові, такі самі гарні. Освітлення, бенгальські вогні, декорації – то була робота Михайла, музика – справа тьоті Саші. Ольга, Оксана, й Микола з захопленням допомагали старшим у роботі і виявляли чимало винахідливості. Вистави вийшли напрочуд гарні. Всі глядачі, навіть наш тато, такий вибагливий, визнали це.

…У нашій рідній хаті завжди дотримувалися українських традицій зі святкування Різдва Христового. Леся і всі ми любили наші звичаї, тільки Лесі рідко траплялося саме на Різдво бути вдома, де на свята щороку збиралася наша родина, бо на зиму Леся змушена була через хворобу виїзджати у теплі краї. Та перебуваючи на чужині, вона думкою линула до рідного краю з його прадавніми звичаями. І досі зберігся лист Лесин до мами з Кавказу, в якому пише Леся, як їй сумно, що ані колядок, ані щедрівок вона не почула там, і Святвечір не мав там тієї, такої милої нам усім урочистости. На Волині (Колодяжне) до нас приходили і колядувати, й щедрувати, а також на Новий рік діти ще й посівали зерном, деякі гуртки з вертепом приходили. Цікаво, що все те дійство з вертепом зберіглося таке, як в давні часи, як ото бурсаки ходили з вертепом. Деякі колядники тільки зі звіздою, а то й без звізди. Приходили на Різдво й з «Козою», і то нам усім (а зокрема дітям) було так весело дивитися, як «Коза» (хлопчик у вивернутому хутром наверх кожусі) різні штуки показує, а поводир «Кози» співає… Потім поводир поздоровляв нас зі святами, бажав здоровʼя і всякого гаразду, а ми обдаровували їх ласощами (горіхами, медівниками, яблуками, цукерками) й також здоровили колядників зі святами та дякували, що до нас завітали.

Святковий стіл: традиційні страви на Святвечір

…У Свят-вечір на вечерю у нас варилися традиційні страви: пісний борщ з грибками та рибою, пиріжки печені з капустою, з рисом і рибою. Вареників у нас не було звичаю цього вечора варити, то вже звичай цей я пізнала пізніше, на Поділлі, коли з чоловіком своїм проводила там Різдво (мій чоловік з Вінничини). Також обов’язково варили кутю й узвар з різної сушені. Кутю варили з пшениці, а не з ячменю, як то де в кого варять. До куті давали розтертого маку з медом».

Щороку Косачі ставили на Різдво дві ялинки. Одна з них була родинною і ставилася для своїх «домашніх». Другу ставили для сільської дітвори.

Колядки та щедрівки в родині Косачів

«…У Києві ходили теж колядувати, бували зрідка й з вертепом, а частіше тільки зо звіздою. У Києві й ми ходили колядувати (сестри мої, брат і я) з гуртом (душ 15-16) інтелігентної молоді-студентів та інших до знайомих українських родин. Нас гостили і давали гроші, бо ми збирали на якусь благодійну ціль, наприклад, пам’ятаю, що на Різдво 1907 року ми колядували на придбання книжок до бібліотеки київської «Просвіти».

З Колядок співали найбільше «Добрий вечір тобі, Пане господарю», звичайно, «Нова радість стала». Памʼятаю, одного разу зважили ми спочатку обійти всі знатні родини: Старицьких, Шульгіних, Чикаленків, Житецьких, Антоновичів та інших, а на закінчення прийшли до Лисенків. Він, як завжди, дуже привітно нас прийняв і запросив до своєї господи. Сам подиригував нашим імпровізованим хором, і ми там довгенько співали під його проводом різних колядок».

А ще мали Косачі родинний звичай, який, звісно, запозичили з українських народних традицій. Ізидора Косач-Борисова розповідає: «Кутю хрещеники носили до хресних батьків, наприклад, до нас син Миколи Лисенка Остап приносив кутю нашій мамі, яка була йому хресна мама, а наш Микола (брат мій) носив до Лисенка, бо був хрещеником Миколи Лисенка. Теж приємний звичай! Прийде дитина, подасть маленький поливʼяний горщичок куті, а його хресний батько чи мати обдаровують чимось.

…У місті Гадяч, на Полтавщині, дуже довго зберігались стародавні колядки. Я з мамою й моєю малою тоді дочкою прожила зиму 1916-1917 р.р. у мами в Гадячі, бо мій чоловік тоді був у німецькому полоні. Тоді нам було дуже приємно, як почали іти до нас колядники, та таких гарних стародавніх колядок нам співали, що я не чула раніш, а мама (Олена Пчілка) втішалася згадуючи, що так ще й тоді колядували на Полтавщині, коли вона була малою. Мама в Гадячі народилася».

Різдво в літературній творчості Косачів

У літературній спадщині Олени Пчілки та її дітей знаходимо твори, написані на різдвяну тематику.

Серед оповідань старшого сина Олени Пчілки Михайла Косача (псевдонім Михайло Обачний) знаходимо прозову мініатюру «Різдво під Христом полудневим» (1889).

Донька Олени Пчілки Ольга Косач-Кривинюк (псевдонім Олеся Зірка) переклала українською повість англійського письменника Чарльза Дікенса «Різдвяна пісня у прозі, або Різдвяне оповідання з привидами». Цей переклад вийшов окремою книжечкою у 1918 році.

У журналі «Киевская старина» за 1903 рік опубліковано фольклористичну працю Олени Пчілки «Украинские колядки». За визначенням самої Олени Пчілки матеріал був записаний «тільки в одній області, Волині». Серед колядок – записані у «Новоградволинському повіті» – «Ой, там, на горі, світлонька стоїть», «На Ордані тиха вода стояла», «Ой, сів Христос та вечеряти», «Видить Бог, видить Створитель, що весь світ погибає».

У 1906 році Олена Пчілка написала оповідання «Збентежена вечеря» («Різдвяна історія»). У 1907 році у київській друкарні К. Мілевського надруковані «Оповідання різдвяні» з оповіданнями «Забавний вечір», «Чад», «Маскарад».

Для українського дитячого театру Олена Пчілка створила пʼєси «Різдвяна байка» і «Марусина ялинка» та оперету «Дві чарівниці».

У 1919 році в Катеринославі світ побачила «Книжка-різдвянка» Олени Пчілки, до якої авторка вмістила віршовані оповідання «Різдвяний сон», «На Різдво додому», «Різдвяне вшанування», «Вітання від нового року», «Сніговий дід», «З гринджолками», «Сосонка», «Морозова кара».

У збірці «Народні мелодії. З голосу Лесі Українки записав і упорядкував Климент Квітка» (1917) є розділи «Колядки», «Щедрівки». Саме тут Квітка зазначив, що колядки «Ой, рано, рано кури запіли», «Ой, на Йордані», Ой, там, на горі» Леся Українка почула у далекому дитинстві у Звягелі (Новограді-Волинському), у якому вона народилася і жила до 8 років.

В образочку Лесі Українки «Святий вечір!» читаємо: «Сімʼя сидить за столом, вечеряє, – вже кутя, й узвар на столі. В хаті так ясно, світло горить якось весело і разом урочисто. Вся сімʼя гомонить, кожному хочеться сказати щось радісне, кожен почуває себе щасливим і повним надій, хоч ніхто не знає, чого, власне, сподівається він і чи справдяться його надії… Тая радість перелітає з одного обличчя на друге, мигтить, мов зірниця, в очах, бринить чарочками, лунає в дзвінкому дитячому сміхові. І гомін, і сміх; але не той-то буйний, непевний гомін, коли люди гомонять і сміються надто голосно, щоб заглушити своє горе й сльози, – ні, се гомін спокійний, хоч і веселий. Як любо, урочисто-спокійно лунає те спільне: «Святий вечір!.. Будьмо здорові з святим вечором!» Спогади різдвяного дитинства…

Підготувала директорка музею родини Косачів-Драгоманових Людмила ГАММА

Житомирські