#FreeAzov – історія військового, який повернувся з полону, але не перестав боротися

20 травня 2025 р. 19:27

20 травня 2025 р. 19:27

Серед тих, хто пройшов пекло Маріуполя, вижив у блокаді, витримав полон – Ігор Кравчук з села Лопатичі. Один із тих, хто вистояв, коли здавалось, що це неможливо. Бо всередині – голоси побратимів, які досі там. Тих, кого досі не обійняли рідні. Тих, про кого не можна забути.

Він згадує: «Саме цього дня – 20 травня 2022 року – останній захисник Маріуполя вийшов в полон із заводу Азовсталі. Нам обіцяли належні умови утримання, можливість взяти з собою залишки продуктів харчування, що не будуть застосовуватися заходи фізичного та психологічного впливу, що нас обміняють протягом трьох місяців. Але 3 місяці перетворились вже на 3 роки. Станом на сьогоднішній день мої побратими перебувають в руках ворога 1101 день».

Попри свій молодий вік – всього 26 років – Ігор пройшов те, що навіть важко уявити. Строкова служба з 2021 року перетворилася на життя в оточеному ворогами Маріуполі.

24 лютого 2022 року Ігор зустрів вдома у запланованій відпустці. Від родичів, що проживають на Харківському напрямку, дізнався, що колони російської техніки вже рухаються Україною. Було прийняте непросте, але вольове рішення – вирушити до його військової частини, яка дислокувалась в Маріуполі та стати на захист держави.

Наступного дня військовий прибув до Маріуполя, частина тримала кругову оборону. Командир бригади прийняв рішення про передислокацію на Азовсталь, який став останнім форпостом оборони Маріуполя. Саме там українські захисники — виснажені, поранені, але незламні — тримали оборону в нелюдських умовах. Під постійними бомбардуваннями, без ліків, з мінімальними запасами їжі та води, вони продовжували чинити опір. Кожен день на Азовсталі був боротьбою за життя, за побратимів, за Україну. Вони не просто утримували позиції — вони тримали на собі увагу всього світу, ставши символом мужності й самопожертви.

Кожен день оборони Маріуполя викарбувались в пам’яті Ігоря тяжкими подіями: перша смерть побратима, вихід на бойові позиції, килимові бомбардування, втрати, тяжкі поранення, вода – зі зрізаних водопровідних труб. З кожним днем ставало все тяжче…

15 травня військові дізнались від командування рішення про вихід в полон за наказом вищого керівництва держави, що шокувало особовий склад.

Ігор згадує: «Я виходив в полон 17 травня. Цей день назавжди залишиться в моїй пам’яті: був перехід від одного світу до іншого. Кожен військовослужбовець сподівався на швидке повернення на підконтрольну Україні територію, але нас привезли в Оленівську виправну колонію №120».

В бараці, призначеному для утримання 200 осіб розмістили більше 700. Продукти харчування та засоби гігієни вилучили ще при першому обшуку та допиті. Катастрофічна нестача води, жахлива їжа, антисанітарія… Полонені милися водою, що гріли на сонці в пляшках, які можна було дістати тільки в слідчих на допиті. Такі умови зумовили безліч захворювань та поганий фізичний і емоційний стан.

Для Ігоря перші два тижні полону пройшли в апатії – він постійно спав, не ходив на прийоми їжі, був фізично та психологічно виснажений. Допомагав вийти з такого стану побратим – разом вставали та робили фізичні вправи.

Потім теракт в Оленівці… «Все перетворилося на пекло: вибух, пожежа, крики, повсюди хтось кричав від болю, інші кликали на допомогу. Полонені медики намагалися врятувати кожного, не маючи при собі майже нічого з необхідних засобів. Ми розуміли, що адміністрація колонії зробила це навмисно, щоб вбити хлопців», – розповідає Ігор. В цьому теракті загинули щонайменше 53 полонених, близько 130 отримали поранення різного ступеню важкості.

В серпні полонених залучили до ексгумації тіл в Маріуполі – розкопували поховання цивільних осіб, місцевих мешканців, яких рідні не змогли захоронити на кладовищі під час активних бойових дій, тож стихійні могили з’являлися на подвір’ях будинків.

Після першого великого обміну Маріупольського гарнізону, коли повернули командування, розпочалось масштабне етапування полонених до в’язниць на території рф та окупованої території. Ігоря Кравчука етапували до Борисоглібського СІЗО №2.

«В Оленівці нам здавалося, що гірше вже бути не може, але виявилось – ніколи не буває так погано, щоб не було ще гірше», – коментує Ігор. Одразу розпочались допити із застосуванням заходів фізичного та психологічного впливу, спецзасобів. Перші пів року не дозволяли сідати – стояли по 16 годин на добу. Був повний інформаційний вакуум, навіть вікна були зафарбовані.

Військовий розповідає: «У невідомості минали дні, тижні, місяці і вже роки. Ми чекали, коли відкриються двері і скажуть – з речами на вихід. Саме так сталося 23 серпня 2024 року. 24 серпня мене та частину побратимів було звільнено з російського полону».

Сьогодні Ігор Кравчук – частина акції # FreeAzov . Не з обов’язку, а з честі. Бо не можна мовчати, коли в списках ще сотні імен.

Закликаємо всіх жителів громади долучитися до акції # FreeAzov . Ми не маємо права забувати. Ми повинні бути голосом тих, хто поки не може говорити сам.

Житомирські