Вибух поблизу Житомира: що бачили рятувальники ДСНС та лікарі швидкої

Категорії

Світ Економіка Війна Технології Наука Авто Спорт Здоров'я Шоу-Бізнес Пізнавально Політика

Вінницькі Волинські Дніпровські Донецькі Житомирські Закарпатські Запорізькі Івано-Франківські Київські Кропивницькі Кримські Луганські Львівські Миколаївські Одеські Полтавські Рівненські Сумські Тернопільські Харківські Херсонські Хмельницькі Черкаські Чернігівські Чернівецькі

Погода

Київ

вологість:

тиск:

вітер:

Погода на 10 днів від sinoptik.ua

Вибух поблизу Житомира: що бачили рятувальники ДСНС та лікарі швидкої

05 липня 2025 р. 14:02

05 липня 2025 р. 14:02

Гучний вибух 2 липня чули жителі Житомира та околиць. Після того з різних куточків міста люди бачили стовп чорного диму, що здіймався грибом.

Влада повідомила, що вибух стався на підприємстві. Постраждали люди.

“На місце події вирушили близько 20 машин швидкої медичної допомоги, але не всі доїхали через затори на трасі”, — повідомили того дня на станції екстренної допомоги.

Як доїхати для порятунку людей - запис відеореєстратора швидкої допомоги.

ЩО бачив рятувальник в епіцентрі вибуху - розповідь Олександра Бачинського, заступника начальника першого державного пожежно-рятувального загону ГУ ДСНС в Житомирській області. Дослівний передрук.

Не бачив я ще такого хаосу і руйнації.

Міжнародна траса стоїть забита автівками. Горить рейсовий автобус, багато авто розбито вщент, побиті лобові, погнуті кузови. Все в диму. Серед диму чутно крики людей, поранені біля машин швидкої, хтось самостійно йде, когось ведуть під руки. Назустріч біжить поліцейський з дитиною на руках.

Підбігаю до нього, питаю: "Потрібна допомога?" — "Ні, — каже, — донесу".

Вибух поблизу Житомира: що бачили рятувальники ДСНС та лікарі швидкої

Біжу далі по трасі, в диму важко зрозуміти, що до чого. Видно приватні будинки, які розбиті вщент і горять. Багато будинків і багато загорянь.

Підбігаю до першого будинку на крайній вулиці села. Разом зі мною прибігли хлопці з Загону швидкого реагування Червоний Хрест України, з носилками і медичним рюкзаком.

Біля покошеного забору стоїть чоловік, весь поцарапаний уламками, але без кровотеч. Поруч з ним стадо кіз. — Питаємо, як він?

Відповідає, що нормально, не критично, козенят загубив.

У людини шоковий стан.

— Питаємо, чи піде з нами до швидкої — відмовився.

— Питаємо, чи є хто в нього вдома, чи є сусіди по домах?

Каже — є. Самотня бабуся в тому домі. І показує на зруйнований будинок, який ще й горить.

Побігли навпростець через город до того будинку.

Підбігли.

Кричимо, що є сили: "Є хто живий?!! Хтось в домі є???"

Хлопці з Червоного Хреста почули на дворі жіночий голос, забігли у двір надавати допомогу.

Я залишився один.

Біжу городами до наступного будинку в напрямку сильного задимлення.

Підбіг.

Дім зруйновано.

"Є хто? Живі є?"

Оббіг по колу будівлю.

Тихо.

Наступний будинок. "Є хто? Живі є?" Наступний.

Наступний.

Чим ближче до епіцентру, тим менше від будинків залишилось, тим більше будівельного сміття, випаленої трави, шматків огорож, воріт, дахів будинків. Під ногами каміння, кирпичі, речі, взуття.

Тихо. Тільки тріщить вогонь, гудуть газові стояки будинків, з яких свище газ.

"Є хто живий?"

Чую поруч — ще хтось паралельно обходить хати, як і я. Це цивільний.

Питаю: "Друже, ти хто такий?"

Підійшов до мене, каже: "Я місцевий. Маю з собою турнікети. Мене Олег звати".

Кажу: "Пішли, Олег, тільки дивись під ноги. Дуже багато гострих уламків".

Ми разом наблизились до ангарів якогось підприємства. Дуже сильна пожежа, все зруйновано. Почали кричати вдвох, шукаючи потерпілих.

Тільки від вогню сильний жар.

Пішли далі. І тут чуємо в кущах: "Допоможіть!!!"

Ми з Олегом щосили побігли до тих кущів. На землі сидить чоловік.

Без штанів.

Сів біля нього.

Він стогне. Каже, що йому боляче, але йти сам не може.

Оглянули з Олегом його. Кровотечі немає. Порізів немає. Багато ссадин, весь чорний від кіптяви.

Дивлюсь — права нога неприродно вивернута назовні.

Кажу: "Порухати ногою можеш?"

— "Ні, — каже, — боляче".

Кажу: "Встати пробував?"

— "Не зміг".

На вигляд — травма ноги, перелом, і травма тазостегнового. Медики точно визначать. Наше завдання — винести в безпечне місце і не нашкодити.

"Олег, давай його піднімемо вдвох і понесемо за пожежні машини, туди швидка зможе під’їхати".

Обережно взяли з двох боків під руки, але піднімати не стали, тому що від болю, який відобразився в нього на обличчі, не змогли навіть припідняти. Я швидко встав. Бачу вдалині на вулиці стоїть пожежна машина. Побіг до неї, а Олега залишив з потерпілим.

Підбіг до машини.

Кажу водію: "Дай ноші, в нас потерпілий". Він відповідає: "Ноші вже забрали".

До нас підбігли люди. Декілька дужих чоловіків.

Кажу: "Треба допомога, пішли зі мною". Беру цих хлопців і разом біжимо назад.

На зворотній дорозі побачив у дворі стос збитих дощок.

Кажу: "Беремо ці 'палети', будемо нести замість нош".

Прибігли.

Всі разом обережно завантажили потерпілого на "ноші-палети" і гуртом підняли догори, підтримуючи однією рукою ноші, іншою — чоловіка, щоб не випав. І понесли обережно до пожежної машини. Донесли.

Біля машини опустили на землю.

Дзвоню на оперативний відділ.

Кажу, що в мене нерухомий потерпілий, називаю адресу, прошу направити машину швидкої та машину газової служби, адже декілька будинків, біля яких я пройшов, були з сильним витоком пошкоджених газових труб.

Поклав трубку.

Залишаю Олега біля потерпілого. Кажу чекати на швидку. А сам розвертаюсь і йду по вулиці обходити зруйновані будинки.

"Є хто живий?" "Хтось мене чує?"

Стіни зсунулись набік. Покрівля на землі. Вікна повибивало. Скло. Кирпична кладка. Особисті речі. Покручені дерева. Кури по дворах ходять.

"Є хто живий? Хтось мене чує?"

Зайшов в один будинок, другий, третій — і так по всій вулиці аж до кінця.

Людей немає. Повибігали.

В крайньому будинку чую здалеку — хтось говорить у дворі. Заходжу у двір.

Ледве дихаю, бо так набігався по розбитих будинках, по горах будівельного сміття, в бронежилеті і касці, в чоботах пожежного, що аж язик в роті прилип від спраги.

У дворі мене зустрічають двоє дітей — хлопчик років п’ять і сестричка років дев’ять.

Трішки налякані, але, як більшість дітей, ще не зовсім розуміють, що відбулося.

З перекошеного будинку, який ледве тримається, щоб не завалитись, мені назустріч виходять старенькі дідусь і бабуся.

Питаю, чи вони цілі, чи треба допомога, як діти, чи є родичі, які можуть забрати їх до себе?

У дітей, на диво, лише декілька подряпин. Дідусь з бабусею взагалі не постраждали, окрім легкої контузії — всі цілі.

Беру і телефоную секретарю Глибочицької громади Vitalii Shpakivskyi , бо це село в його громаді.

Відповідає одразу.

Каже, що вже на місці події, робить обхід. Кажу про родину в кінці вулиці, про дітей, прошу прийти, вислухати і допомогти людям. Відповідає, що вже йде до них.

Я, в свою чергу, повертаюсь у бік епіцентру вибуху. Чую гул важкої техніки, яка поступово під’їжджає до нас. Чую завивання сирен спецавтомобілів далеко на трасі. Чую, як гуде вогонь біля складського приміщення. Тріщить шифер.

Назустріч мені, по вулиці, йде хлопчина. Бачу, що він трохи в синцях і подряпинах. Трохи дезорієнтований, розгублений. Він побачив мене й упевнено рушив назустріч.

Підходить і каже: "Я був там усередині, коли вибухнуло. Все завалилось на голову, але я зміг самостійно вилізти з-під уламків перекриття даху. Ми меблі там збирали. Це наш цех."

Перепитую: "Ми???"

Він каже: "Так. Я і ще двоє хлопців. Вони там залишились".

Я не гаючи часу беру його з собою і ми біжимо туди, де зруйнований цех.

Стіни завалились, перекриття впало всередину. Дах зсунуло на бік і на землю. Каша з будівельного сміття.

Питаю: "Де ти їх бачив востаннє?"

Показує два ймовірні місця їх знаходження.

Я забираюсь обережно на гору з уламків і уточнюю місця можливого пошуку.

Він каже, що нібито там.

Я побачив у далині людей, місцевих.

Кличу їх до себе.

Їх багато.

Ідуть до нас.

Підійшли.

Кажу, що тут є під завалом дві людини, що будемо розбирати завал. Вони без зайвих слів починають важку роботу.

Я паралельно, на останніх відсотках телефона, передаю інформацію на оперативний відділ про початок пошуку двох потерпілих під завалами будівлі меблевого цеху. Що зі мною працюють цивільні, військові, і бачу, що під’їжджає важка техніка і особовий склад Аварійно-рятувального загону спеціального призначення.

Кидаю телефон в кишеню штанів. І починаю розгрібати уламки і каміння.

Всі гребуть дуже швидко.

Нас багато.

Дрібне руками відкидається подалі. Каміння, кладка, меблі, перекриття, мінеральна вата, металеві листи, балки.

Завал висотою в 3 метри. Десь знизу люди. Їх треба знайти і дістати.

Камінчик за камінчиком. Дошка за дошкою. Пил з мінвати і бруду — до неба. Задзижчали бензопили й інший інструмент. Працюємо.

Хлопці гребуть несамовито.

Попрацювали — зупинились, слухаємо, чи хтось подає звуки з-під завалів.

Продовжуємо.

Я зняв з себе броню. Бо в ній працювати на розборі майже неможливо. Одягнув каску пожежного — і вперед, розкидати сміття.

Першого знайшли за години півтори.

Не вижив.