Від будівельника до майстра з виготовлення кошиків з ротанга: історія ветерана Миколи Білоусова

13 липня 2025 р. 17:08

13 липня 2025 р. 17:08

Микола Білоусов плете кошики з ротанга. Рік тому він утратив ногу під Куп'янськом, а зараз створює по чотири вироби на день. Це його спосіб боротьби з війною.

Микола Олександрович Білоусов, 39-річний чоловік із багатим життєвим досвідом, народився 9 березня 1986 року на Уралі, у російській глибинці, за тисячі кілометрів від тієї землі, яку згодом боронитиме. Цей факт незмінно викликає подив: як це можливо, коли його батьки – корінні українці зі Звягеля? Відповідь проста: так склались життєві обставини.

З Уралу родина переїхала до Владивостока. Лише коли хлопцеві виповнилося одинадцять років, вони остаточно осіли у рідному Звягелі. Школа № 5, російськомовна, як тоді було заведено, стала його першим й останнім освітнім закладом.

Шлях праці: від базару до будівельних висот

Після восьмого класу школа для Миколи закінчилася. Життя диктувало свої умови: "Так склалось, що мусили з братом піти на роботу – не вистачало на життя". З шістнадцяти років Микола працює не покладаючи рук. Його перша робота – на базарі, а потім – усе життя будівельником.

Він – самоучка, опановував майстерність "по ходу дій". Згодом Микола, як і багато його земляків, подався на заробітки за кордон. Важка будівельна праця, розлука з родиною, але й усвідомлення власної цінності як майстра. Він міг би залишитися там, адже робота була, і заробіток гідний, але щось тягнуло його додому. "Кажу, більше їздити не буду. Діти ростуть, я їх не бачу. І все, буду вдома".

Три доньки та дружина

Історія знайомства з Оксаною – не голлівудська мелодрама, а тепла, щира розповідь про справжнє життя. Вони зустрілися там, де минуло їхнє дитинство. З п'ятнадцяти-шістнадцяти років просто дружили, були частиною однієї компанії. Не було блискавичного кохання з першого погляду – було щось глибше: поступове усвідомлення, що подобалися одне одному. У 2011 році одружилися. "Хотілося сім'ї, дітей, щоб тебе чекали вдома". Через два роки після одруження у пари народилась перша донька – Лерочка. У 2018-му – середня, Ярослава. А коли ми розмовляли, Микола з особливим теплом говорив про наймолодшу, Євгенію, яка народилася 2024 року.

"У вас одні дівчата?" – питаю. "Так. Дехто каже: бракоділ. Я ж кажу: ювелір", – усміхається. У цій жартівливій відповіді відчувається безмежна любов і гордість за трьох красунь.

Микола Білоусов з сім'єю

24 лютого 2022 року: коли спокій руйнується

Для Миколи ранок 24 лютого 2022 року, як і для мільйонів українців, став точкою неповернення. «Десь о п'ятій-шостій дружина розбудила й каже: "Київ бомблять". Реакція чоловіка була типовою для тих, хто не міг повірити в абсурдність ситуації: "Оксано, лягай спати. Київ бомблять? Що ти розказуєш? Потім поговоримо". Але новини швидко розвіяли ілюзії.

Дзвінок брату, який жив у Кикові, став першим кроком до усвідомлення реальності. "Брат тоді сказав: збирайтеся і їдьте до мене. Гуртом буде легше".

Ніхто не вірив, що це надовго, що настільки серйозно. Доба в брата, перегляд новин – і прийшло усвідомлення: "Ніхто нас захищати не буде, тільки самі. Максимум зброю дадуть, а далі – самі".

Без вагань він разом із братом та ще двома хлопцями сідають в машину і їдуть шукати, де візьмуть без військового досвіду служити. "Підказали в "Морське" під'їхати. Туди ми й дістались".

Їх взяли до 140 батальйону територіальної оборони. У перший тиждень служби охороняли мости й дороги. Потім – на кордон із Білоруссю, де охороняли кордон і постійно навчалися. Микола був водієм, але попри це, вчився на стрільця й здобував інші військові знання та навички. У січні 2024 року їх відправили на Куп'янський напрямок. І навіть на передовій навчання не припинялися: щодня пристрілювали зброю, вчили тактичну медицину. «Дуже і дуже медицина потрібна. Якщо погано її знаєш, можеш просто не допомогти не те що побратиму, навіть собі».

Жахи позицій та пекельний ранок 20 січня

"Некомфортно", – так Микола описує перебування на позиціях. І це найм'якше слово. "Холодно, бруд, миші. Спиш на гранатах, усе застелено патронами. І постійно: гуп, гуп, гуп".

Харчувалися сухпайками. Але Микола часто обходився водою. На питання, чи це нерви, відповідає: "Свідомий вибір, щоб не хотілося в туалет. Бо просто так не підеш". Перший бій не забарився. Протягом кількох днів тримали позиції. "Якщо не відстрілюватимешся, побачать, що дав слабину, й почнуть лізти". Кожен бій, кожна підтримка побратима – демонстрація сили, меседж ворогові: "Даємо відсіч".

Ранок 20 січня 2024 року став переломним. Десь о сьомій, на світанку. Микола був старшим на позиції, коли хлопці на останній позиції перестали виходити на зв'язок. Командир роти попросив перевірити: "Може, їх там вирізали. Відправ якогось бійця подивитися".

Але нещодавно прибулі бійці, які зайшли на позицію вночі, не орієнтувалися в темряві, і їхні "очі по п'ять копійок" не дозволяли відправити їх на мінне поле. Микола вирішив йти сам.

Він уже ходив одного разу – виявилося, що проблема була в рації, яку не могли скласти через несумісність батарейок. Повернувся. Через 10-15 хвилин знову не було зв'язку. Микола знову пішов. І натрапив на пелюсткову міну.

Момент вибуху та дорога до порятунку

Перше, що пам'ятає, – гучний крик. "Почав кричати голосно, щоб мене почули, бо рація в хлопців не працювала". І вони почули.

Болю не було, лише пекуче відчуття, наче опустив ногу в багаття. Можливо, шок. Сам намагався накласти турнікет, але через подвійні штани не зміг затягнути як слід. Почалася евакуація. Під час цього окупанти помітили скупчення військових і почали бити з міномета. Далі – передача від одних медиків до інших, кілометр-півтора, а може, й два, на руках. Потім до військової швидкої. «Десь о сьомій ранку отримав поранення, світало... А в обід уже був у стабілізаційному пункті».

Там провели перші маніпуляції. Зробили укол у хребет, почали займатися ногою. Микола, виснажений, сказав: "Займайтеся, а я буду спати". І ліг спати. Він знав, що лікарі вже тоді робили все можливе.

Після ампутації: боротьба за відновлення та бюрократичні перешкоди

Увечері військового повезли до Харкова у госпіталь. Там ногу ампутували. Микола одразу намагався стати на милиці, щоб дійти до туалету, проте лікарі насварились на нього. Хірург, який оперував, порадив ходити: "Якщо можеш ходити на милицях, то краще ходи, а не сиди, лежи, бо так швидше заживатиме". Це стало своєрідним стимулом.

Після Харкова чоловік пройшов ВЛК і отримав лікарняну відпустку за місцем проживання. Вдома провів 60 днів. Згодом стикнувся з бюрократичною проблемою: додаток форми 5, який засвідчує обставини травми, видали із формулюванням "під час проходження військової служби", а не "під час захисту Батьківщини". Це автоматично позбавляло права на державне лікування. "Мені одразу лікування за державний кошт відрізали".

Микола не здавався. Телефонував, сварився, пояснював, що вже витратив усі гроші на лікування. Після його наполегливості та внутрішнього розслідування нарешті видали правильний додаток форми 5.

Навесні Микола вирушив до Львова у Центр комплексної реабілітації "Галичина". Там провів рік на лікуванні та реабілітації.

Проте ампутацію зробили неідеально: кістка випирала, загрожуючи прорвати шкіру. Це стало причиною ще однієї операції – реампутації, яку провела талановита хірургиня, переселенка з Луганська. "Начебто гарно зробила, добре, бо протезисти казали... що ще не бачили, щоб так добре зробили".

Реабілітація: тіло і душа шукають нові опори

Реабілітація у Львові була комплексною. Охоплювала роботу з психологом, проте Микола недовго з ним спілкувався. На питання про плани відповідав, що обговорює їх із дружиною, а не з психологом. Можливо, питання були неправильні, або ж Микола, як людина самодостатня, звик долати труднощі самостійно.

Основний час реабілітації займав спортзал: навантаження на ногу, ходіння, рівновага, ходіння по м'яких поверхнях. "Ходив, ходив, ходив. По кахлях вчать ходити. Тоді кажу: "Усе, не можу, їду додому. Слухайте, в мене троє дітей. Це буде найкраща реабілітація". Отримав протез за державною програмою. Навчатися на ньому ходити було не так важко. Найскладніше – подолати недовіру до протеза, невпевненість, що витримає, не підведе.

Новий сенс життя: майстер з плетіння

Повернувшись додому до трьох донечок і дружини, Микола не міг сидіти без діла. «Починаю шукати, де себе подіти, бо звик, що треба постійно щось робити». Спочатку щось майстрував. А потім дружина запропонувала спробувати плести з ротанга. Микола у дитинстві гарно малював, має творчу натуру.

Перший кошик сірого графітового кольору йому сподобався. "Сидиш плетеш. Відволікаєшся. Як кажуть, реабілітація. У прямому сенсі слова реабілітація". Це стало його методом боротьби з панічними атаками, які іноді трапляються. Він уникає гучної музики, скупчення людей, але коли сідає плести – світ завмирає. "Особливо коли щось нове або якісь нові кольори є і треба щось складне зробити. Затягує. Відволікаєшся геть від усього".

Микола плете вже близько пів року й створив понад шістдесят кошиків. Якщо спочатку на один простенький кошик ішов цілий день, то зараз чотири можна виготовити за день. Це не просто хобі – це своєрідна терапія, що дарує спокій.

Дружина Оксана, побачивши, скільки кошиків він зв'язав, запропонувала продавати їх в інтернеті. І людям сподобалося! Тепер час від часу з'являються замовлення. Микола мріє, щоб це хобі переросло в бізнес: «Було б непогано, бо на будівництво не піду. Сторожем теж не буду. Сидіти просто так – теж не варіант».

Повернення до нормального життя

Микола впевнено керує автомобілем. Не ховається від суспільства. "Мене де хочете можете побачити, але тільки щоб біля мене авто було". Довго ходити йому поки важко, потрібно мати можливість присісти або повернутися до машини. "А щодо поглядів людей – обличчя цеглиною і все".

Наприкінці розмови питаю Миколу про його позивний Білка, який походить від прізвища Білоусов. І потім – про мрії. Це питання, на яке, здавалося б, важко відповісти після всього пережитого. Але чоловік відповідає без вагань.

"Ой, про що мрію? Хотілося б, щоб швидше закінчилася війна. Це передусім, бо вона торкнулася кожної людини, кожної родини". Але далі – конкретика: "І, звичайно, здоров'я своїм дітям, розвитку у своєму плетінні й повноцінного життя".

P. S. Якщо ви хочете підтримати Миколу Білоусова і придбати його вироби – це можна зробити, знайшовши сторінку "Майстерня ротангу" в інстаграмі.

Житомирські