«Депутат» з 95-ки: історія добровольця, що не вимірюється медалями

21 серпня 2025 р. 18:48

21 серпня 2025 р. 18:48

Роман Баранський із позивним «Депутат» говорить про війну без пафосу — з її несправедливістю, жорстокістю, холодною правдою, з відчуттям втрат, що не минає. І з досвідом, що не вимірюється медалями…

Історію захисника розповіли у Житомирській міськраді.

До війни він мав столичний бізнес у будівництві: ремонтував під’їзди і дитсадки, знав ціну якісної штукатурки і термінів підряду...

24 лютого 2022-го замовниця мала зустріти його на об’єкті. На світанку подзвонила: « Васильович, у нас все в силі, але якісь вибухи... Зараз передзвоню » . І через п’ятнадцять хвилин: « У нас війна!.. »

А він...закинув рюкзак за плечі і пішов добровольцем.

« ...ви як депутат — все для народу »

25-го лютого — у ТЦК, а 26-го вже у складі 95-ї десантно-штурмової. У березні — перша позиція на Донеччині. Там він і отримав позивний.

«Я через волонтерів дістав хорошу зимову форму для хлопців, 130 комплектів, берці, теплі шкарпетки... Шульц покійний запитує: Васильович, це все нам? Кажу: нам. А він: ого, ви прям як депутат — все для народу», — посміхається, згадуючи жарти загиблого побратима.

« Тоді я вперше заплакав на війні... »

Ця перша позиція — перед селом Довгеньким, недалеко від містечка Долина на Донеччині. Тут проходила одна з ліній оборони. Навколо — поле відкрите. Окопувалися. Саме тут він прийняв перший бій і вперше відчув, наскільки втрати можуть бути раптовими і безжальними.

« Загинув Міша Коверняга. Він і Дімка стояли по лівій лінії від мене, серед тернистої посадки. Вони зупинилися біля єдиного дерева на полі. 0 02:10 ночі нас почали “утюжити" ».

Тоді ще все вирішувала «важка рука артилерії». Обстріл тривав майже до шостої ранку. Коли вщух, «Депутат» підійшов до місця, де були Коверняга й Дмитро і ... побачив, що їх розірвало. Тоді він мусив виконувати найстрашнішу місію — збирати докупи уламки життя побратимів.

« Тоді я вперше заплакав на війні. Міша і я призвалися разом у ТЦК, а Дімка був із Донецька, він сирота. Його поховали в Житомирі, на Смолянському цвинтарі... »

« З місцевих — тільки дідусь. Він приносив нам молоко... »

Оборона Довгенького. Це село на межі Харківської та Донецької областей, що простяглося вздовж траси, яку ворог прагнув узяти під контроль. Бої за нього точилися п’ять місяців. За цей час село декілька разів переходило від українських захисників до окупантів і назад. В мережі є фото українського поля, всіяного сотнями вирв від снарядів. Це і є Довгеньке — українська земля, що пережила справжнє пекло війни.

«Там багато бригад полягло. Усе село було евакуйоване. З місцевих залишився лише один дідусь. Він постійно приносив нам молоко, не захотів залишати село. Як зараз пам’ятаю його слова, коли ми відступали до Долини: “Хлопці, я вас чекатиму тут, ви все повернете!” Але коли ми витіснили ворога до Ізюма, я дідуся вже не побачив…»

« … а потім Рекс став одним зі своїх »

Там починаєш цінувати дрібниці, навіть те, що у мирному житті здалося б дивним і смішним. Якось собака стрибнув зненацька на плечі прямо в окопі:

« У мене ледь серце не вилетіло, налякав дуже. А потім Рекс став одним зі «своїх»… А якось під час обстрілу сіра миша вмостилася на моєму плечі ,— згадує. — Ми пересиділи обстріл із нею разом, в окопі, і коли все стихло, вона побігла... »

« ...стікав кров'ю, а ми були безсилі. І ти з цим живеш потім »

Війна не запитує, зручно тобі чи тепло. Роман розповідає про моменти, коли доводилося їсти жуків і хробаків, бо через обстріли не було змоги доставити продовольство. Як виходили з окопу і просто стояли, щоб вітер дув на промоклу форму, що прилипла до тіла після чотириденного дощу. Так і висихали... І як дев’ятилітньому тоді синові писав прощального листа під Лиманом, коли над головою гули «вертушки» й сипали снаряди. Але не це найстрашніше, каже. І навіть не атаки ворожі. Найгірше — бачити, як твій побратим гине, а ти нічим не можеш допомогти.

« Був у нас Бодя з позивним “Кривий”. Йшли колоною, він натрапив на міну… І вже за секунди стало ясно, що врятувати його неможливо. Ноги відірвало так високо, що турнікет не накладеш. Він стікав кров’ю на очах у всіх, а ми були безсилі. І ти з цим живеш потім... »

« Доброго ранку » , « Тихої ночі »

Посеред хаосу і сірості війни згадує літню жінку, мешканку Слов'янська, що стала для нього промінчиком добра. «Депутат» із побратимами ходили до неї в приватний будинок помитися, коли іншої можливості не було. Відтоді їхній зв'язок не обірвався. Щоранку і щовечора у його телефоні і досі з'являється коротке повідомлення: «Доброго ранку», «Тихої ночі». Ці теплі два слова можуть зігріти навіть тих, хто звик відчувати холод війни.

« ...дуже ціную телефонний дзвінок »

Війна змінює людей. Колишній бізнесмен, який до війни планував ремонти і рахував кошториси, тепер найбільше цінує...простий телефонний дзвінок, бо розуміє: він може бути останнім.

«Ввечері дзвонив побратим, а ти не міг відповісти — був на завданні. Передзвонюєш потім, а тобі кажуть: його вже немає… Тому зараз я дуже ціную простий телефонний дзвінок » .

У підрозділі, каже, є хлопці, які раніше були «шалапутами», а тепер дисципліновані — і про такі зміни розповідає. Але є інший бік війни: контузії, поранення та пережите на фронті впливають на психологічний стан бійців. І суспільство у повній мірі не усвідомлює цих наслідків.

« Я був як сірничок: міг легко спалахнути »

З Баранським працювали шість психологів. Перші п' ять не допомогли. Та якось головна лікарка шпиталю в Хмельницькому дала йому контакт фахівчині:

«Є така Зоряна з Києва. Вона з чоловіком півтора місяці зі мною возилися. І на рибалку ходили, і на каву. Говорили про все на світі — тільки не про війну. Вони частково витягли мене... Я був як сірничок, міг легко спалахнути. Тепер — по-іншому...І можу вибачитися, якщо щось не так. У мене наладився сон. Та є військові, які не контролюють себе, і це серйозна суспільна проблема. Їм потрібна фахова допомога в реабілітаційних центрах».

« Що з ним? Чого його трясе? »

Від п’яти серйозних контузій у нього залишився помітний тремор голови.

« Коли нервую — тремтіння посилюється, — мовить. — І голова моя тікає, як часіки » . Каже: інколи люди не розуміють, що це наслідки поранень. Чує за спиною шепіт: «Що з ним? Чого його трясе?»

А у Часовому Ярі ще у 22-му було так накрило фосфором, що, здається, він і досі сидить у ньому.

« Щоранку рву. Надихалися тоді ми. Організм і досі так виштовхує зсередини те, що не мало би торкатися людини... »

« ...як ти нам хліб на тракторі привіз »

Побратимство — це коли зв'язок лишається назавжди. Відчувається, як « Депутат » тримає в пам’яті кожного, з ким пройшов фронт. Нещодавно він зустрів Макса « Німця » . Йому осколок в шию влучив, і він тепер не може повернути голову, але також не полишив службу.

« Каже мені: Ром, я пам’ятаю, як ти нам хліб на тракторі привіз, коли в нас уже не було що їсти. А я: який хліб? А він: село Пашкове, пам'ятаєш? Ми тоді там без води й без харчів сиділи. І я згадав: болота, поля, техніки нуль, хлопці голодні.... Я пішов по селу: хтось буханець дав, хтось консерву, хтось цибулину. Назбирав два мішки. На горбу не витягну. Дивлюся, стоїть трактор. Зайшов у двір і до господаря: бажаю здоров’я. Треба допомога — ваш трактор. А він після паузи: забирайте! » ...

« Ось... » , — і стихає

У його телефоні — цілий світ. Із бойовими буднями, посмішками, жартами і ... страшною правдою війни. Пальцем перегортає фото за фото. Зупиняється на світлині, показує тринадцять облич.

«Ось Міша Коверняга. Ось Діма Шульц, Джамал — він морський піхотинець, йому на той момент було 56. Ось Саша Кухня. Ось командир Вадим Журавський. Ось Руслан Ухтишка — ми коли їхали на позиції, він цілу дорогу співав без перестанку, а там... став двохсотим. Ось...», — стихає.

На екрані — ті, кого більше немає. І довго дивиться на цей знімок, ніби боїться його закрити...

Житомирські