У Звягелі підняли прапор пам'яті: "Ми не забуваємо"

30 серпня 2025 р. 18:29

30 серпня 2025 р. 18:29

30 серпня на площі Лесі Українки у Звягелі зібралися ті, хто досі чекає. Мами, дружини, діти, сестри зниклих безвісти військових разом зі звільненими з полону воїнами підняли символічний прапор – аби світ бачив: ми не забуваємо.

Коли Валентин Поздняков і Юлія Соломонюк тягнули вгору біло-чорний і синьо-чорні прапори, на площі запанувала тиша. Люди чули кожен подих вітру. Валентин повернувся з ворожого полону, Юлія досі чекає брата Костянтина. Два світи, дві долі – але одна надія.

"Ми просто хочемо знати правду"

Перед початком заходу Юлія Соломонюк розповіла, що означає для родин цей день:

"Знаєте, коли твоя людина зникає безвісти, ти потрапляєш у паралельний світ. Усі навколо живуть своїм життям, а ти застряг у моменті останнього дзвінка, останнього повідомлення. Найстрашніше – це невизначеність. Не знаєш, чи живий, чи ні. Не можеш ні оплакати, ні радіти. Просто чекаєш...

Ми не просимо чудес. Ми просто хочемо знати правду. Хай навіть найгіршу. Бо життя в невідомості – це не життя. Це якесь існування між світами".

Символи очікування

На початку заходу організатори встановили дві інсталяції – стільці з табличками "Тут міг сидіти Той, Хто зник безвісти" і "Тут міг сидіти Той, Хто в полоні". Просто і страшно водночас.

Люди провели хвилину мовчання за загиблих – воїнів, волонтерів, мирних мешканців. Заспівали державний гімн України. А потім організатори пояснили: Міжнародний день зниклих безвісти для присутніх – це частина щоденного існування, коли кожен ранок починається з надії на звістку.

Коли бандура плаче

Після підняття прапора артисти Національної капели бандуристів України виконали "Ой у лузі червона калина". Музиканти грали кілька разів протягом заходу, і щоразу люди завмирали. Між номерами виконували інструментальну "Фантазію" – мелодію про мрії, які ще можуть здійснитися.

У її звуках було все – смуток і надія, боротьба й віра у перемогу.

Свідчення з полону

Після підняття прапора до мікрофона підійшов Валентин Поздняков. Колишній військовослужбовець 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького пройшов через ворожий полон і повернувся.

Його слова були короткими, але торкнулися кожного. Валентин розповів не лише про власний досвід, а й про тих, кого зустрічав у полоні. Про те, що кожен там мав когось, хто чекав. І про тих, хто не дочекався.

На площі пролунали щирі оплески – для тих, хто повернувся, і в пам'ять про тих, хто не зміг.

Друга частина у "Звягель-Центрі"

Молитва як опора

Друга частина заходу у "Звягель-Центрі" розпочалася молитвою капелана за військовополонених, зниклих безвісти та за перемогу України. Після молитви атмосфера дещо розрядилася – люди відчули підтримку не лише один одного, а й вищих сил.

Музика лунала постійно. Бандуристи виконали кілька номерів, відбувся інструментальний виступ. Після кожного музичного виступу люди ставали спокійнішими, ніби музика справді лікувала душевний біль.

Мама, яка дочекалася

У другій частині виступила Надія Шевченко. Вона дочекалася сина з полону і тепер працює в "Ветеранському просторі", допомагає іншим родинам. Коли вона говорила, в залі панувала абсолютна тиша.

Надія Шевченко розповідала, як навчилася жити з болем інших мам. Як знаходить слова для тих, хто щойно дізнався: син зник безвісти. Про те, що досвід очікування, навіть зі щасливим кінцем, допомагає зрозуміти біль тих, хто досі чекає.

Переживши власний біль очікування, вона обрала шлях, на якому може бути опорою іншим.

Фільми про неможливе

На заході показали уривки з двох фільмів – "Коло" і "На схід". Продюсерка першого розповіла про ідею стрічки. Чому важливо знімати кіно про зниклих безвісти – щоб світ бачив правду, яка не є статистикою, а зламаними долями.

Але найбільше вразила Ярина Гордієнко – театральна акторка, засновниця театрального простору "Горизонт", яка зняла фільм "На схід". Її коханий досі вважається зниклим безвісти. Вона їздить волонтерити на прифронтові території, знімає фільм про війну і водночас шукає того, хто зник.

З початком повномасштабного вторгнення Ярина активно волонтерить, постійно допомагає як цивільним, так і військовим. А ще знімає – "бо коли не знаєш, що сталося з людиною, мусиш хоч щось робити. Інакше з'їдеш з глузду".

Офіційна підтримка

На захід приїхали високі гості: представник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Олександр Верещак, ексміністерка у справах ветеранів Оксана Коляда, голова громадської організації "Простір можливостей". Виступили командир 30-ї окремої механізованої бригади полковник Дмитро Добуш та міський голова Микола Боровець.

Усі говорили про державну підтримку і важливість пам'яті. Про те, що родини зниклих безвісти не залишилися наодинці зі своїм болем. Про роботу, яку ведуть для пошуку кожного зниклого.

Об'єднання через біль

Найправдивіші слова пролунали від Юлії Соломонюк як представниці Об'єднання родин зниклих безвісти:

"Коли ми створювали Об'єднання, то думали: може, разом буде легше. І виявилося – так. Не легше, але... інакше. Коли поруч люди, які тебе розуміють без слів, це дає сили. Коли знаєш, що не один такий, це не зменшує біль, але робить його... поділеним.

Сьогоднішній захід для нас – це не просто подія. Це можливість сказати: ми тут, ми пам'ятаємо, ми не здамося. І коли бачиш, що приходять люди, які не мають прямого відношення до нашої біди, але приходять просто підтримати – це дорогого вартує".

Голоси зниклих безвісти

Найбільш зворушливим моментом заходу став виступ Юлії Соломонюк від імені Об'єднання родин зниклих безвісти 30-ї окремої механізованої бригади. На екрані з'являлися імена зниклих безвісти, а Юлія розповідала їхні історії:

"Ми стали їхнім голосом, голосом тих, чиї імена та історії не повинні зникнути у тиші невідомості. Адже вони стали на захист рідної землі та були вірними присязі, щоб ми мали майбутнє. За кожним обличчям стоїть життя, за кожним іменем стоїть родина, за кожною долею боротьба".

Юлія почала зачитувати конкретні історії:

"Андрія вдома чекає кохана дружина, а мама померла, так і не дочекавшись сина" – від цих слів у залі хтось тихо схлипнув.

"Олександр – сирота, а його єдина сестра не втрачає віри на їх зустріч. Женю чекає мама. Він єдиний син. І крім нього у неї більше нікого немає. Вона щодня сподівається на дзвінок чи звістку від сина".

Кожна історія била як удар: "Костянтина чекає кохана дружина та батьки похилого віку, які моляться щодня за його здоров'я. Ігоря – його син теж засуджений. На них чекають кохана дружина та невістка. Ігор завжди говорив, що повернеться додому разом із сином".

Особливо важко було слухати про дітей: "Миколу чекає теплий дім, у якому ростуть без нього красуня донечка та син. Максим не перестає згадувати та чекати мами. У Роми зростає донечка, яка щодня питає про тата.

Миколу з нетерпінням виглядають дві донечки, для яких тато – цілий світ. Женю мріють обійняти дві донечки і син, що ростуть без батьківського плеча.

Олександра потребує син, якому не вистачає татової підтримки. В'ячеслава чекає мама, адже він її єдиний син".

Юлія продовжувала: "Саме ці нелегкі обставини навчили нас цінувати кожну мить. Кожний голос, кожне слово. Багато речей, які колись здавалися такими важливими, втратили сенс. Натомість справжньою вагою наділили прості речі. Чути голос близької людини. Написати повідомлення. Побачити усмішку. Тримати за руку.

Іноді залишилось зовсім небагато. Одне спільне фото в телефоні. Кілька рядків переписки у Вайбері. І голосове повідомлення. Але навіть ці крихти стають безцінним скарбом, який зберігає надію та силу боротися далі".

Завершила свій виступ Юлія словами: "Іноді здається, що темрява ніколи не відступить. А безодня поглине все навколо. Але світло надії світить у невідомості. Крок за кроком, день за днем, віра та підтримка допомагають нам не зупинятися і йти вперед.

Ми віримо, що настане день. І ми почуємо такі довгоочікувані слова: "Привіт. Я вдома. Привіт, я вдома".

У залі не залишилося сухих очей. Кожне ім'я, кожна історія нагадували: за статистикою стоять живі люди, їхні родини, їхній біль.

Прапор залишається

Прапор майорітимеме над Звягелем доти, доки кожен полонений і кожен зниклий безвісти військовослужбовець не повернеться додому.

Більше фото тут

Житомирські