Коли світ руйнується — вона поруч: історія психологині ДСНС Житомирщини Олени Вакульчук

18 вересня 2025 р. 19:35

18 вересня 2025 р. 19:35

Коли все довкола руйнується, перші секунди мовчання поруч можуть бути ціннішими за будь-які слова. Саме тоді з’являється вона — психологиня ДСНС Житомирщини Олена Вакульчук.

Уже понад двадцять років її робота — залишатися поруч із людьми у найважчі хвилини, коли втрачено дім, близьких чи відчуття безпеки. Про її історію пишуть Вікна.

—  Я завжди любила працювати з людьми. Колись була шкільним психологом, а з 2004 року — у службі порятунку ДСНС. Це зовсім інший рівень відповідальності, адже ти стаєш першою опорою для людини у хвилини, коли здається, що світ обвалився, — розповідає вона.

На руках — подушка чи каструля

Перші тижні повномасштабної війни показали, що головне для психолога — не чекати у кабінеті, а бути там, де найбільше потрібно.

— Люди виходили розгублені, часто з тим, що першими встигли схопити з-під завалів розбитих будинків. У когось це була подушка чи каструля, у когось — старенька чашка або ковдра, — каже фахівчиня.

Фото: прес-служба ДСНС

Тоді їй здавалося дивним, чому люди рятують саме подушки, чашки чи ковдри. Лише згодом прийшло розуміння, що у стані шоку людина бере не просто предмет — вона намагається вхопитися за шматочок свого минулого життя.

Переселенці питали, чи не змушують їх говорити рідною мовою

Особливими були зустрічі з людьми, які приїжджали евакуаційними потягами. Багато хто дивувався, що їх тут чекали й приймали з теплом.

Чимало сімей везли з собою тварин — у переносках сиділи собаки й коти, які мовчки долали сотні кілометрів разом із господарями.

Олена каже, що їй особливо запам’яталася родина, яка запитала, чи не змушують їх тут говорити українською мовою.

Інша жінка похилого віку приїхала разом з онуками — для неї важливо було просто дістатися безпечного місця.

—  Хтось довіряв нам одразу, а хтось — з осторогою. Були й такі, хто не мав нічого: їхній будинок згорів чи був зруйнований, і вони сідали у потяг фактично з порожніми руками,—  згадує фахівчиня.

У цих людей був погляд, у якому одночасно читалися шок і страх.

Найважчі зустрічі — там, де діти

Найбільше випробувань для психолога — це зустрічі з батьками, які втратили дітей. У липні цього року в селі Березина на Житомирщині загинув 17-річний хлопець.

Він був ровесником мого сина. Я провела ніч поруч із його мамою. Вона вже колись втратила чоловіка, а тепер — і дитину. Вона до останнього думала, що він живий, — згадує психологиня.

У такі хвилини не існує правильних слів. Обіцяти неможливе — неправильно, і психолог це добре знає.

Обіцяти неможливе — неправильно, і психолог знає це краще за інших. Єдине, що залишається, — бути поруч і говорити правду, навіть якщо вона болюча. У цьому й полягає справжня підтримка.

Та є й моменти, які дають сили триматися далі. В одному з сіл Бердичівського району загубилася трирічна дівчинка. Її шукали понад сотня людей.

— Знайшли через дві години. Вона розповіла, що злякалася, потім заснула, а прокинувшись, пішла далі. Дитина була жива, неушкоджена й навіть спокійна. Коли все закінчується так — це окрилює, — згадує психологиня.

У Херсоні зовсім інше життя

Олена працювала і в Херсоні. Перші дні там, згадує вона, були схожі на чорно-біле кіно: постійні вибухи, руїни довкола, а люди після кожного “прильоту” брали віники й підмітали подвір’я, ніби нічого не сталося.

Це було їхнім способом триматися й не дати хаосу перемогти.

— Я тоді зрозуміла, що у кожного є свій спосіб вижити. Для когось — це робота руками, для когось — мовчання. Моє завдання було просто бути поруч, — каже вона.

У місті залишалося дуже мало людей.

Основна робота Олени тоді полягала у підтримці жінок, які втратили своїх чоловіків.

— Коли стикаєшся з горем вдови, ти не можеш дати їй готового рецепту. Але можеш дати відчуття, що вона не сама, — додає психологиня.

Олена каже, що в її роботі немає місця для втоми

Її робота вимагає терпіння й максимальної делікатності.

— Я завжди підходжу обережно до постраждалих, питаю, чи можна поговорити. Пропоную воду або цукерку. Якщо людина погоджується — значить, готова відкритися. Іноді навіть ця дрібниця стає першим кроком до довіри, — пояснює фахівчиня.

Вона визнає, що втомлюватися просто ніколи. Але саме людська вдячність і довіра дають сили працювати далі.

Попри професійні випробування, Олена насамперед — дружина і мама двох дітей. І найбільше мріє про прості речі:

— Я хочу, щоб мої діти не наражали себе на небезпеку, виходячи з дому. Це моє найбільше материнське бажання.

Сьогодні у ДСНС працює дедалі більше жінок. Якщо раніше їхня присутність у цій сфері могла дивувати, то тепер — це норма.

І не лише у психологічній службі. Нове покоління українських рятувальниць бере на себе найскладніші завдання, які ще донедавна вважалися чоловічими.

Нагадаємо, що Сила духу та незламність: у Житомирі презентували «Вторгнення 2» про рятувальників війни .

Житомирські