«Премія ім. Скуратівського змужніла, але двох номінацій уже замало»,— голова журі...

19 листопада 2025 р. 18:32

19 листопада 2025 р. 18:32

«Конкуренція велика, а відзначити всіх ми не можемо», — каже Дмитренко, підсумовуючи п’яте вручення премії та пропонуючи розширити формат конкурсу

У Центрі культури і дозвілля 18 листопада вручили Всеукраїнську літературну премію імені Василя Скуратівського. Цьогоріч конкурс об’єднав 17 видань з різних регіонів і визначив трьох лауреатів у номінаціях «Художня література» та «Народознавство».

У Малинській міській раді зазначають: «Вже п’ятий рік поспіль цей конкурс об’єднує талановитих авторів і поціновувачів слова, стаючи не просто традицією, а справжнім святом української культури — щирим, душевним і натхненним».

Зауважимо, що про вручення у мерії публічно не повідомляли.

Цьогоріч на премію подали 17 видань із різних куточків країни — не лише з Житомирщини, а й з Києва, Чернівців, Тернополя, Івано-Франківська та Хмельниччини. У мерії наголошують: «кожна книга — це окрема історія, окремий світ, створений з любов’ю та вірою у силу українського слова».

Відзнаки отримали троє авторів:

• у номінації «Художня література» — Володимир Петренко (посмертно) за книжку «Якого кольору дощ» і Василь Шкіря за збірку дитячих п’єс-казок;
• у номінації «Народознавство» — Геннадій Махорін за працю про сто маловідомих історичних фактів Житомира.

У міській раді окремо подякували Ніні Петренко, яка зберегла творчий спадок свого сина Володимира й упорядкувала книгу «Якого кольору дощ» .

Попри широку географію та емоційну насиченість нагородження, сама премія все ще у процесі становлення. Вона має всеукраїнський статус, але, як визнають літературознавці, ще не до кінця реалізувала свій потенціал — а подання щороку стають сильнішими.

Про те, чим запам’яталося цьогорічне вручення, які виклики має конкурс і яким він може стати у майбутньому, MALYN.MEDIA поспілкувалася з головою журі — Миколою Дмитренком , доктором філологічних наук, професором, фольклористом і першим лавреатом цієї премії.

— Миколо Костянтиновичу, які у вас загальні враження від нагородження? Чи відчуваєте розвиток конкурсу за ці п’ять років?

— Так, цього року дуже добре відчувалося, що премія змужніла. За п’ять років зросла кількість подань, і не просто кількість — а рівень. Свої твори подають члени Національної спілки письменників України, відомі науковці, історики, журналісти, краєзнавці. Конкурс збагачується, розвивається — і це тішить.

Щоправда, в нас дві номінації й лише дві премії. Цього вже замало. У кожній номінації мали б бути категорії місць: перше, друге, третє. У художній літературі доречно поділити на поезію і прозу — це природний поділ. У народознавстві теж варто мати кілька місць, бо надходять дуже цікаві видання, і шкода, коли вони недооцінені. Наприклад, цього року поет Михайло Жайворон не отримав нагороди — і це прикро, але ми не можемо відзначити всіх. Конкуренція велика.

— Ви не раз наголошуєте на всеукраїнському статусі премії. Чому це принципово ?

— Бо подання йдуть із різних регіонів — не тільки з Малина чи Житомирщини. Ми не можемо нагороджувати лише «своїх»: малинців, коростенців,  лише поліщуків. Це суперечило б самій ідеї премії. Тому цього року лауреатом став письменник із Закарпаття — Василь Шкіря, автор чудової книжки дитячих п’єс-казок. Так само відзначений був Геннадій Махорін із Житомира за глибоку й цікаву книжку про історію Житомира, з фактами про видатних постатей і маловідомі сторінки міського життя.

— Серед лауреатів — також Володимир Петренко…

— Це дуже трагічна й дуже світла постать. Молодий воїн, який загинув минулого року, але був обдарованим автором: писав поезію, прозу, есеїстику, короткі дослідження. Його родина — мати Ніна Петренко та брат Андрій — упорядкували велику, фундаментальну книжку «Якого кольору дощ». Посмертне присвоєння звання лауреата — це важлива данина пам’яті. Відзначити її – це найменше, що можемо зробити для пам’яті Володимира.

— Минулого року ви відкрито критикували маленьку суму премії. Наскільки відомо, сума таки зросла…

— Як то кажуть, «критика помогла». Цього року сесія міської ради збільшила преміальний фонд. Замість 2 000 грн — 15 000. Це радує. Не можна сказати, що це великі кошти, але це рух у правильному напрямку. Треба відзначати авторів за їхню роботу, бо вони несуть українську духовність, зміцнюють український дух. Слово — це теж зброя у боротьбі зі злом і з російським агресором. Сподіваюся, фінансова частина і надалі зростатиме, бо при теперішніх інфляційних процесах 15 тисяч — це теж небагато.

— Якщо уявити розвиток премії наперед, то якою ви бачите її у своєму ідеальному варіанті?

— Премія повинна мати оригінальність, свою атмосферу. За традицією вона проводиться в Малині — і це правильно, бо місто є засновником. Але я би бачив перспективу й у масштабуванні. Наприклад, іноді проводити вручення у Житомирі чи Києві, де можна залучити більше інтелектуалів, письменників, науковців. Це дало б поширення і більший резонанс. Треба думати про різні формати, не стояти на місці.

Розмовляла Олена ПЕТРЕНКО

Житомирські