«Просто живу без обмежень»: історія старшого солдата, котрий повернувся у стрій на протезі

23 листопада 2025 р. 17:06

23 листопада 2025 р. 17:06

Андрій Дмитрієнко. Ветеран російсько-української війни, старший солдат Збройних сил України.

У Вікіпедії: «21 серпня 2014-го вранці пункт управління 8-го армійського корпусу... був обстріляний з РСЗВ «Ураган» з території Росії... серед них і Андрій, осколками розтрощило ліву ногу. У госпіталі йому зробили кілька складних операцій, на кінець жовтня 2014-го його стан залишався важким...»

Вікіпедія залишає нас на цій багатокрапці, на цьому холодному кліфгенгері. Та ця історія має продовження.

Андрій Дмитрієнко показує протез лівої ноги. З ним він повернувся у стрій у 2017-му. І лише у 2025 році дозволив собі піти в запас.

Це історія не стільки про втрату, скільки про модернізацію волі. Про те, як людина переписує власну біографію, написану чужими осколками. І, на перший погляд, його життєва філософія занадто проста. Він окреслює її короткою фразою: «Та просто живу. Майже не відчуваю обмежень». Та саме в цій простоті й ховається справжня незламність. Історію публікує пресслужба Житомирської міської ради.

Військовослужбовець кадровий, на контрактній службі з 2005 року. У 2014-му разом із побратимами з 8-го армійського корпусу він увійшов у зону АТО — сектор «Д», населений пункт Старогнатівка, Донеччина.

Андрій був заступником командира взводу і відповідав за охорону та оборону надважливих об’єктів — штабу та пунктів постійної дислокації (ППД).

О 4:00 ранку 21 серпня 2014-го ворог завдав удару. Тоді такий обстріл з території рф був сигналом до початку найважчої фази війни. Це був час, коли українська армія лише формувала свою стійкість під прямим ударом агресора.

«Нас обстріляли системою залпового вогню прямо з Ростовської області, — згадує. — У той момент я був на вулиці. Не встиг добігти до бліндажа, і мене на ходу підхопило… і один із побратимів врятував мені життя. Прилетіла міна. Нас ще мінами потім добивали. Мій командир взводу просто ліг на мене. Це був момент коли секунди вирішували життя. Стався вибух — і його відкинуло. У бронежилеті був. Він тоді також вижив».

«Вижив». Це слово стане для Андрія точкою відліку нового життя й його головною мотивацією. Пізніше, після місяців виснажливої боротьби за збереження ноги, він прийме складне і мужнє рішення: краще ампутувати, ніж бути заручником постійного болю й обмежень.

Вибухово-уламкова хвиля накрила його миттєво. Множинні осколкові поранення, контузія, численні переломи. І найстрашніше — ліва стопа була майже відірвана. Сильна втрата крові, стан на межі втрати свідомості.

«У бліндажі підполковник Гуменюк зробив мені перший знеболювальний укол, і почалася евакуація. О 20:00 ми вже були в Одеському польовому шпиталі в населеному пункті Розове. Потім — Дніпро, апарат Ілізарова, реабілітація у Львові. Лікарні, численні операції…»

Т ак розпочалася довга й виснажлива боротьба. Лікарні. Операції. Біль. Нескінченні спроби врятувати кінцівку. Але з часом стало очевидно: іншого шляху немає.

«Я зрозумів: з цією ногою життя кращим не стане. Краще ампутувати, щоб мати шанс на повноцінне життя з протезом, ніж жити в постійному болю й обмеженнях».

А про момент усвідомлення того, що доведеться жити без ноги, каже: «Я сам себе до цього готував. Під час лікування передивився в ютубі, як люди на протезах ходять. Розумів, що ймовірність велика…»

У вересні 2016-го ліву ногу ампутували вище коліна — на рівні нижньої третини стегна.

«Пам’ятаю, коли мене вже вивозили з операційної після ампутації… Наче тягар з душі зняли. Я відчув полегшення. Бо вимучився за ті довгі місяці. Нога — це так… Засіб пересування. У мене руки є. Сина обійняти можу. І дружину…», — посміхається.

Свою Анфісу він зустрів під час виснажливих місяців лікування. У 2015 році вона працювала медичною сестрою в перев’язувальному кабінеті Житомирської обласної лікарні ім. Гербачевського. Молода, уважна, з теплими очима, вона робила йому перев’язки. Її турбота, її руки, її погляд… — усе це запам’яталося.

« Я тоді подумав: мабуть, це доля. І почав проявляти ініціативу. Було помітно. Бо її колега одного разу сказав: «Та сходіть уже в кіно разом». Я тоді на милицях був. У кіно не пішли — пішли в кав’ярню. А потім майже одразу почали жити разом. Воно якось само собою. Ми покохали одне одного. Це подарунок долі й нагорода після всього пережитого…»

Кохання, що прийшло тихо, стало частиною його відновлення.

Після протезування він знову вчився ходити: спершу — з милицями, потім з однією. Каже, з протезом повернення до життя стало немислимо швидким: через три місяці після протезування уже сів на велосипед. Це був його власний тест на боєздатність і доказ того, що протез не обмежує, а доповнює його волю.

«Спочатку просто хотів зрозуміти, чи зможу. Зміг. Купив велосипед і одразу поїхав. Плавати теж не проблема. А зараз автівкою кермую. Протез не заважає жити повноцінним життям»…

У 2017-му він повернувся до лав ЗСУ. На протезі… і вже у новій ролі — як навідник-оператор у командуванні десантно-штурмових військ. Потім — 199-й навчальний центр ДШВ, де був кухарем-інструктором. Не тим «кухарем», що стоїть біля плити в ресторані, а тим, хто вчить готувати для сотень військових у польових умовах, де немає нічого зайвого — лишень залізна дисципліна, вміння і відповідальність.

« Моя перша освіта — технік-технолог громадського харчування. Друга — військовий інститут. Міг би, звісно, після ампутації повернутися до цивільного життя. Але я не відчуваю себе цивільною людиною. Мій ритм — інший», — каже Андрій.

І після кількох місяців демобілізації його внутрішній компас знову показує у той самий бік.

«Хочу повернутися у стрій. У якості кого, ще вирішую. Головне — бути корисним. Життя навчило, що найважливіше — рухатися вперед і обирати ту дорогу, де ти потрібен. І я йду саме нею».

Ця історія — не про гучні слова, а про життєствердний патріотизм, який виявляється у щоденному виборі — продовжувати жити, бути корисним і рухатися вперед... Сотні українських захисників, що втрачають кінцівки, не втрачають волі до життя і готовності залишатися корисними у захисті своєї країни, родини, дітей та нашої Свободи... Особиста філософія Андрія Дмитрієнка ставить любов вище за втрату: головне — не те, що відняла війна, а те, що залишилося для найважливішого:

«Нога — це так… Засіб пересування. У мене ще руки є. Я сина обійняти можу…»

Житомирські