Між сиреною та родинним теплом: історія рятувальника Олександра Черниша

17 грудня 2025 р. 08:05

17 грудня 2025 р. 08:05

У пожежній частині Звягельщини, де ритм життя вимірюється хвилинами та сиренами, майстер-сержант Олександр Черниш уже дев’ять років керує червоним автомобілем, який для нього давно став більше, ніж технікою. «Машини — це моя стихія. Я б сказав, що відчуваю їх серцем», — усміхається він, погладжуючи кабіну наче давнього друга.

З дружиною Оленою Олександр познайомився випадково — на весіллі її брата. Серед музики, сміху та метушні він помітив дівчину з теплим поглядом, яка сміялась так щиро, ніби світ на мить зупинявся.

«Підійшов просто так, щоб поговорити. Навіть не думав, що це та сама жінка, з якою потім житиму все життя», — згадує Олександр.

«Спочатку думала, що він просто любить машини. А коли сказав, що водій у пожежній частині — я спершу злякалася. Але потім зрозуміла: страх — це нормальне відчуття, коли кохаєш. Головне — вірити і підтримувати» - розповідає Олена.

У сім’ї Чернишів підростають двоє енергійних дітей - Тимофій та Вікторія. Семирічний Тимофій — школяр і майбутній чемпіон з карате. Його улюблена частина дня — коли тато розповідає про виїзди. «Коли тато розповідає як вони когось рятували, я так горджуся. Я теж хочу бути сильним», — каже хлопець.

Трирічна Вікторія, яка ходить до садочка, часто сприймає роботу батька як казкову пригоду. «То ти знову їздив на великій машині ловити вогонь?» — питає вона, широко розплющуючи очі. Олександр лише сміється — нехай її уява ще трохи вірить у диво.

Однак є момент, який діти пам’ятатимуть завжди. Одного дня Олена привела дітей до частини — просто показати, де працює їхній тато. Тимофій уважно розглядав пожежний автомобіль, ніби той був гігантським трансформером, а маленька Вікторія торкалася пожежної каски, що здавалася їй чарівною. І саме в ту мить, коли Олександр підсадив доньку в кабіну, пролунав різкий сигнал тривоги. Все змінилося за секунду. «Бачили як тато перетворився на справжнього рятувальника?» — прошепотіла дітям Олена. Олександр швидко опустив Віку на землю, притис до себе дітей і сказав: «Не хвилюйтеся. Тато просто має їхати допомагати людям». Син мовчки кивнув — у його очах промайнуло щось нове: повага й розуміння. Діти відійшли вбік і спостерігали як тато стрімко займає своє місце за кермом. За мить червона машина виїхала з двору з гуркотом сирени.

Олександр намагається розповідати дітям про своє служіння просто: «Я їм кажу: тато їде туди, де потрібна допомога. Ми завжди працюємо командою. Бо один рятувальник може зробити багато, але разом — ми можемо все».

Його спокійний голос та впевненість — це ті якості, які відчуває і бойовий автомобіль, коли він бере в руки кермо. Олена звикла, що іноді він повертається втомлений і мовчазний.

«Коли бачу як діти кидаються йому на шию, усе інше перестає мати значення», — каже вона.

А Олександр у такі моменти мовчки пригортає сім’ю до себе — наче всесвіт, заради якого він щодня мчить на виклики.

Це історія не просто про роботу. Це історія про сім’ю, характер, любов до людей і справи, що стала доленосною. Майстер-сержант Олександр Черниш — батько, чоловік і рятувальник, який доводить: надзвичайним роблять не тільки вчинки, а й серце.

Головне управління ДСНС України у Житомирській області

Житомирські