«Працюватиму, доки ноги ходять», або про будні тих, хто тримає «артерії» міста

22 січня 2026 р. 15:21

22 січня 2026 р. 15:21

Місто живе. Попри морози, сирени, виклики війни... Живе ще й тому, що в його «артеріях» тече вода. Невтомні, часто змерзлі, мозолисті руки працівників водоканалу щодня роблять неможливе, аби в кожній оселі був затишок. Нічні зміни у крижаній воді, під морозним вітром, боротьба за кожну засувку понад силу — це буденність тих, хто дає нам воду.

Петро Пікуль присвятив цій праці  45 років, пройшовши шлях від слюсаря до майстра бригади. І жодного разу не пошкодував про свій вибір. Каже, для нього ця робота є покликанням.

"Все тримається на відповідальності та любові  до своєї справи", — мовить   з бадьорим настроєм, бо знає: ця праця — це життя міста.

Сьогодні бригада Петра Івановича працює на проспекті Миру, 17.

«Тут було три пориви. Труба дійшла до такого стану, що її вже неможливо відремонтувати. Ми її вже і латали, і варили, і хомути ставили, і замотували... Вона постійно протікала у прохідний канал. Замінюємо 20-метрову ділянку на нову, пластикову. Зараз вона у підвалі  гріється, щоб стати гнучкою для монтажу. Ця робота не могла чекати до весни» , — розповідає  про об’єкт.

Бачимо, як водій екскаватора забезпечує доступ до місця пориву, пробиваючи промерзлу землю. Слюсар  готує все необхідне для монтажу. Ще двоє ось-ось спустяться в холодну траншею, щоб почати з’єднувати нову ділянку. Зварювальник з’єднуватиме трубу з тією, що виходить з підвалу.

"І хай за плечима буде 8 чи 10 годин роботи на морозі. Навіть якщо 40 градусів морозу буде, ми ніколи не підемо з об’єкта, доки в крани мешканців проспекту Миру, 17  не повернеться вода", — запевняє майстер.

Такою є ціна комфорту, до якого ми звикли…

А часто доводиться витримувати ще й  несправедливість, коли, борячись отак з аваріями, працівники бригад чують від перехожих роздратоване:
"О, приїхали "водоканалівці" — води знову не буде! "

"Ми ж допомогти вам приїхали", —відповідають, а інколи просто подумки промовляють до себе.

Та  минулого тижня  приємна ситуація  таки сталася.
"Працювали ми  тут поруч, он біля того сусіднього будинку, що під номером 13. Там жінка з першого поверху  винесла всім нам на підносі  каву і печива вдосталь", —  зі щирою вдячністю згадує житомирянку. В такі моменти, каже, навіть втома зникає.

Петро Іванович прийшов на водоканал 23-річним. Це був 1981 рік. Розпочав він тоді свій професійний шлях зі слюсаря 2-го розряду. Рік за роком, через тисячі ліквідованих поривів та сотні кілометрів мереж, він підвищував свою майстерність: здобув 5-й розряд, а у 2000-му став майстром бригади. З того часу і до сьогодні — вже чверть століття — він є мудрим наставником свого працьовитого колективу.

За 45 років роботи бувало всяке, і складнощі в такій важливій роботі були завжди.
«Зараз працювати легше в плані того, що є і матеріали, і запчастини нормальні. А раніше таких не було, усе доводилося чеканити руками. Мій шлях тут довгий: 5 років був слюсарем, 10 — бригадиром, був старшим майстром, і ось уже 25 років очолюю бригаду», — розповідає.

Згадує про найскладнішу й найдовшу зміну останніх років. Восени 2025-го бригада працювала  на вулиці Шляхетній у Житомирі. Там лопнула труба діаметром 500 мм. Бригада приступила до роботи о 9-й ранку, а вийшла з об’єкта лише наступного дня о дев'ятій.

"Робота там була складною. Ми вирізали,  витягували, з’єднували…. Частину запчастин довелося докуповувати вже в процесі. Зварювальник багато працював у холодній воді, а після цього  вже слюсарі. Це була одна з найважчих робіт для  бригади".

Зараз  таких бригад на водоканалі  лише три, хоча раніше було сім: робочих рук критично бракує. Сьогодні кожна з бригад працює на об'єктах. Аварійно-відновлювальні роботи тривають ще на водогоні по вулиці Великій Бердичівській та Святослава Ріхтера.

«Влітку одна бригада може ліквідувати до двох аварій на день. Узимку — зазвичай одну, особливо якщо ділянка складна. Бо ж промерзлий ґрунт ще пробити екскаватором треба. А коли почнеться відлига, тоді кількість поривів збільшиться і роботи у бригад. У цей час я додому о першій годині ночі приходжу», — ділиться реаліями.

Водоканал для Петра Івановича — це вже як сімейна справа. Тут працює його донька — у колцентрі, зять — старшим майстром. Брат пропрацював слюсарем 40 років. Працювали тут і племінниця, і дружина брата, і навіть мама свого часу стояла на прохідній. Отака вона — міцна трудова династія Пікулів…

«Я люблю свою роботу і вже не можу без неї. "Шорхаюсь" по підвалах із ліхтариком, шукаючи порив,  а  мороз буквально сковує руки... А я все одно люблю свою справу. Працюватиму, доки ноги ходять».

… Хлопці посміхаються, витирають змерзлі руки об спецівки і зголошуються на фото. Що ж, таку любов до своєї справи не під силу загасити жодному морозу чи війні. Поки ці втомлені руки тримають ключі та засувки, у оселях житомирян буде вода, а отже — триватиме життя...

Житомирські