Катерина Монжиєвська: «Я хотіла показати, що танці – це продовження життя»

01 лютого 2026 р. 16:12

01 лютого 2026 р. 16:12

Десять років тому у Звягелі з'явилася студія латиноамериканських танців для дорослих – перша в місті. Її засновниця Катерина Монжиєвська в дитинстві не любила танцювати, а на першому курсі університету ледь не кинула хореографію через «особливе» ставлення викладачки. Сьогодні до неї на заняття приходять жінки від 15 до 65 років, а сама Катерина переконана: танець – найкраща психотерапія. Про шлях від небажання до покликання, травму, що могла завершити кар'єру, і про те, як танці рятують від депресії.

Дівчинка, яку виштовхували на танці

Катерина Монжиєвська народилася 13 квітня 1997 року у звичайній робітничій родині. Тато працював будівельником, поки хвороба не змусила його вийти на пенсію, мама понад 20 років працює у «Київстарі». Коли Каті виповнилося чотири роки, мама вирішила віддати її на танці до Юрія Розбицького в студію «Грація».

«Я взагалі не думала, що буду танцювати, – згадує Катерина. – Пам'ятаю, зима, холод, і мама виштовхує мене на заняття. Я кажу, що не хочу. Мені було шість-сім років, і бажання танцювати просто не було».

У п'ять років дівчинка важко захворіла на вітрянку й на рік припинила заняття. Коли в шість повернулася, бажання танцювати так і не з'явилося. Викладач був вимогливим, дітям – важко. Але батьки, особливо мама, наполягали. Зараз Катерина їм за це безмежно вдячна. «Це бажання мені прищепили батьки. Зараз я мамі постійно дякую, кажу, що все життя хочу цим займатися. Але раніше я цього не розуміла».

Коли Катерина закінчувала одинадцятий клас у школі № 4, вона й сама не знала, куди вступатиме. Рішення подати документи на хореографічний факультет тримала в таємниці майже до останнього. Батьки дізналися, коли дочка вже склала іспити й вступила на бюджет до Східноєвропейського інституту імені Лесі Українки в Луцьку.

Справжня любов до танців з’явилася пізніше – під час навчання. Спочатку Катерина бачила себе викладачкою для дітей. Але все змінилося, коли вона потрапила на додаткові курси латиноамериканських танців для дорослих. «Знаєте, що мене вразило? Там танцювали люди по 50, 60, навіть 70 років. Неважливо, скільки тобі. Вони приходять для себе, отримують задоволення. Це як продовження життя. Я захопилася й вирішила: хочу показати це нашому місту», – розповідає Катерина.

Перший курс: боротьба із системою та собою

Найважчим у житті Катерини став перший курс університету. Фізично й морально було настільки виснажливо, що дівчина серйозно думала кинути навчання.

«Я не була завжди такою худенькою, була повнішою. На класичних танцях усі мають бути стрункими. Була викладачка, яка постійно прискіпувалася до мене. Мені треба худнути, худнути, худнути – увесь час тиснули. Я навіть хотіла кинути», – зізнається Катерина.

Але вона витримала. Почала викладати свої танці й зрозуміла: їй потрібні не класичні, а латиноамериканські – пристрасні, запальні, живі. Інші викладачі бачили в ній потенціал, і це додало сил.

«Я хотіла довести, що можу. І змогла. Закінчила з відмінними оцінками, на державному навчалася всі п'ять років. На магістратуру теж вступила на бюджет. А деякі, в кого були «надії» у тієї викладачки, не вступили», – каже хореографиня без тіні образи, радше – з усвідомленням власної сили.

Перше тренування та власна студія

На першому курсі Катерина, як і більшість студентів, шукала підробіток. Влаштувалася офіціанткою в Луцьку, але майбутній чоловік, з яким познайомилася ще в школі, переконав її повернутися до хореографії.

«Він запитав: «Для чого ти йшла вчитися? Чому не працюєш із дітьми?» І знайшов мені роботу хореографині в місті в центрі підготовки до школи», – згадує Катерина.

Так 1 липня 2015 року відбулося перше тренування латиноамериканських танців для дорослих. Катерина працювала в центрі «Пізнайко» й запропонувала керівництву відкрити групу. Хоча вона вчилася на денному відділенні, на вихідні приїжджала додому та проводила заняття. Спочатку була одна група – десь 10-15 жінок.

Через рік Катерина вирішила працювати самостійно. Вона хотіла зосередитися лише на дорослих і латиноамериканських танцях. Орендувала кілька приміщень, але найдовший період – уже вісім років – викладає в технікумі.

«Я ніколи не ставила на перше місце гроші. У мене завжди найнижчі ціни в місті – хотіла, щоб кожна жінка могла собі дозволити танці. Для мене це набагато більше, ніж заробіток», – каже Катерина.

Сьогодні вона веде тренування щодня і викладає чотири напрями: сальсу, бачату, зумбу та регетон. Це пристрасні ритми Латинської Америки – музика, під яку тіло рухається саме, а душа забуває про проблеми. Кожен вид танців йде по черзі, і на кожен Катерина готує нові комбінації – бере їх на майстер-класах, придумує сама, імпровізує.

Від 15 до 65: коли вік не має значення

До Катерини ходять жінки від 15 до 65 років. Найстаршій вихованці – 65, і хореографиня дивиться на неї з захопленням.

«Вони в такому віці танцюють, піклуються про себе. Не звертають увагу, що поруч стоїть 20-річна дівчина. У їхніх очах – блиск, задоволення. Усі після тренування виходять щасливі, натхненні», – розповідає Катерина.

Найдовше з нею – вихованка Альона, яка танцює десять років – від самого початку. Багато жінок займаються по вісім років. Катерина щиро здивована такою відданістю, але водночас розуміє: люди приходять не просто за танцями. «Хто приходить і пробує, потім кажуть, не очікували, що все так. Бо ніколи раніше не танцювали».

Найважче для людей – зробити перший крок. У маленькому місті, де всі одне одного знають, психологічний бар'єр особливо високий. «Дівчата кажуть: «Катю, ми до тебе два роки йшли, бо не могли наважитися». Це дуже важко психологічно – прийти вперше, не знаючи, що на тебе чекає», – каже Катерина.

Спочатку вона думала, що танцюватимуть пари – чоловік і жінка. Так заведено в латиноамериканських танцях. Але чоловіки у Звягелі ідею не підтримали. Тож студія стала суто жіночою, і Катерина в цьому не бачить проблеми.

«Жінки приходять для себе. Їм не треба доводити щось партнерові чи відповідати чиїмось очікуванням. Вони танцюють, і це – свобода», – каже хореографиня.

Коли танцює душа

Катерина переконана: під час тренувань усі пов'язані енергетично. Якщо хтось приходить без настрою, це відчувається.

«Навіть якщо в мене болить голова, дівчата це відчувають. Але я завжди намагаюся створити атмосферу, щоб людина забула про побутові справи, роботу, дім. Щоб голова відключилася, і танцювало тіло. Якщо думаєш про інше – одразу збиваєшся. Треба думати лише про танець», – пояснює Катерина.

Для неї самої танці – найкраща психотерапія. Вона танцює щодня й не відчуває втоми, навіть якщо проводить сім тренувань підряд.

«Я не можу сидіти на стільці й показувати. Я маю танцювати. Стою і танцюю разом із дівчатами. У мене не буває депресії. Навіть якщо щось не так – йдеш на заняття, і про все забуваєш», – каже хореографиня.

Вона пояснює це науково: під час танців виробляється дофамін – гормон радості. Тіло рухається, голова відпочиває, душа співає.

«Танці дуже впливають на ментальне здоров'я. Людина, поки не спробує, не зрозуміє, як це працює. Але це справді працює», – переконує Катерина.

Травма, яка могла все забрати

У 2020 році Катерина пережила найстрашніше у своєму житті – під час тренування вона впала й порвала зв'язки в коліні. Перше питання, яке вона поставила лікареві: «Як я буду танцювати?»

«Я це згадую, й очі на мокрому місці. Для мене танці – це все життя», – зізнається хореографиня.

Лікар сказав прямо: без операції танцювати не зможе ніколи. Ходити – зможеш, як звичайна людина. Але танцювати – ні. Катерина погодилася на хірургічне втручання без вагань.

«Якби не зробила операцію, припинила б діяльність. Але в мене навіть такого в голові не було. Я такого не розглядала», – каже вона. Відновлення тривало майже рік. Фізично й емоційно – це було пекло. Коли все життя рухаєшся щодня, а потім не можеш навіть встати – руйнується світ.

«Я навіть не хочу це згадувати. Підтримували друзі, батьки, чоловік. Але найбільше – мої дівчата. Вони казали: «Не переживай, скоро повернешся, будемо танцювати краще, ніж було». Знаєте, це витягнуло», – згадує Катерина.

Випробування пандемією та повномасштабкою

Під час ковіду студія теж переживала важкі часи. Три місяці Катерина не проводила занять, спробувала онлайн-формат, але зрозуміла: це не її.

«Мені треба бачити людину, відчувати її енергію. Онлайн – зовсім не те», – каже хореографиня.

Коли обмеження послабили, вона розділила групи на менші й запропонувала повернутися. Хто захотів – повернувся. Навіть танцювали в масках, і це був виклик.

«Як згадаю – жах. Усі переживали, боялися. Але ми не здалися», – каже Катерина.

Коли почалася повномасштабна війна, робота студії знову на кілька місяців зупинилася. Багато учениць виїхали за кордон із дітьми. Але Катерина швидко усвідомила: зупинятися не можна.

«Я думала: якщо будемо сидіти вдома, нічого не зміниться. Психологічний стан буде ще гірший, ментальне здоров'я просто знищиться. Треба рухатися далі», – пояснює хореографиня.

Вона написала дівчатам – і всі підтримали. Студія відновила роботу. Для багатьох жінок ці тренування стали порятунком – годиною, коли можна забути про війну, тривогу, невизначеність.

«Це як маленька сім'я. Я кожну знаю, кожна знає інших, їхніх дітей, чоловіків. Навіть ті, хто ходив і припинив – ми в нормальних стосунках. Я ніколи не ображаюся, бо кожному – своє. Комусь подобається спортзал, комусь – танці. Головне – знайти своє», – каже Катерина.

Відповіді на страхи

Багато жінок бояться приходити через комплекси. Хтось вважає себе незграбною, хтось соромиться ваги, хтось думає, що «вже занадто стара для танців».

«Я кажу: неважливо, чи ти 50 кілограмів, чи 80. Неважливо, скільки тобі років. Головне – щоб тобі подобалося. Не треба подобатися комусь. Треба подобатися собі», – переконує Катерина.

Хореографиня розвінчує й міф про «дерев'яність». Після першого заняття одна дівчина сказала, що в неї не виходить, бо вона незграбна. «Я кажу: який висновок з одного заняття? Треба хоча б місяць позайматися. Якщо місяць витримаєте – все вийде. Головне – щоб подобалося».

Найстрашніше для неї – коли людина ходить на тренування й рахує хвилини, чекаючи, коли вже закінчиться. Тоді немає сенсу.

«Треба, щоб тренування пролетіло так, що ти не помітила, як минула година. Щоб отримала задоволення, відчула, як танцює душа», – каже Катерина.

У студії є традиція – щороку дівчата влаштовують тематичну новорічну вечірку. Були диско-вечірка, ковбойська, піратська, кабаре. Кожна – зі своєю атмосферою, фотосесіями, конкурсами.

«Для дівчат це теж цікаво, треба знайти гарне вбрання, перевтілитися. Залишаються приємні спогади», – усміхається.

Мрія у 80

Катерина жодної секунди не жалкує про свій вибір. Якби могла повернутися назад – нічого не змінила б.

«Я б знову пішла на танці, відкрила студію. Мені подобається робота з людьми, ці емоції. Я ніколи не втрачаю час дарма», – каже жінка.

Коли її запитують, що скаже собі у 80 років, Катерина відповідає миттєво: «Що я ще хочу танцювати. Я бачу відео, як танцюють люди у віці, і бачу себе такою. Хочу бути активною бабусею, позитивною, і дарувати людям емоції».

Вільний час Катерина любить проводити активно: їздить на відпочинок у наметах, катається на велосипеді, багато ходить пішки. Сидіти на місці не може фізично.

«Я дуже енергійна. Якщо лежу, здається, що маю щось робити», – зізнається вона.

Чоловік жартома каже, що вона б жила в танцювальній залі, але завжди підтримує. Навіть коли Катерині телефонують увечері з проханням поставити танець.

«Він знає, що це важливо для мене. І це найголовніше», – каже Катерина.

Якби могла зустріти себе 15-річну, сказала б просте: «Іди до мети, ніколи не здавайся. Навіть якщо люди говорять, що ти не така. Головне – щоб це було до душі, щоб у серці був спокій. Стався до людей добре – як ти до них, так і вони до тебе. Хочу, щоб світ став добрішим».

Студії Катерини Монжиєвської – десять років. За цей час через неї пройшли сотні жінок. Хтось залишився на місяць, хтось танцює десятиліття. Але кожна усвідомила головне: танець – не просто рухи під музику. Це продовження життя. І неважливо, скільки тобі – 15 чи 65. Головне – щоб танцювала душа.

Житомирські