Генріх Шевчук зник безвісти на Покровському напрямку. Його наречена чекає вже більше року

07 березня 2026 р. 12:25

07 березня 2026 р. 12:25

Надія Вознюк живе у Звягелі, працює продавцем і щосуботи виходить на акцію з великою фотографією і прапором 71 бригади. На фото – Генріх Шевчук, 32 роки, розвідник, зниклий безвісти на Покровському напрямку з 7 січня 2025 року. Вони не встигли одружитися – весілля планували на весну. Надія розповідає про рік очікування, сни, які не відпускають, і про те, чому не має права мовчати.

"Якщо доля – зустрінемось"

Генріх Шевчук народився 28 червня 1993 року в селі Новоолександрівка на Звягельщині. Після школи закінчив Київське вище професійне училище залізничного транспорту і працював провідником пасажирського вагона. У 2019 році підписав контракт і вступив до 95-ї десантно-штурмової бригади.

У 2021 році в Житомирі він познайомився з Надією. Вона тоді працювала продавчинею, він проходив службу за контрактом. Три місяці спілкувалися, потім Надія поїхала до Польщі, він залишився – якраз проходили навчання на полігоні.

"Коли я їхала за кордон, Генріх сказав: "Якщо для – зустрінемось". Так і сталось", – розповідає Надія. Переписувалися, дзвонилися. Після повернення вона написала першою. Того ж вечора вийшли на каву.

Тривожний рюкзак

Восени Генріх поїхав на виїзд – на Донецький напрямок, ще до початку повномасштабного вторгнення. Де саме – не казав. Надія орієнтувалася по посилках: адресу дізналася, коли відправляла через Зайцеве.

"Восени у Генріха був виїзд. Я тоді дуже хвилювалася. Питала, як там, а він казав: "4.5.0" – ніколи не хотів, щоб я переживала", – каже вона.

Контракт мав закінчитися у квітні 2022-го. Надія весь час питала, чи буде продовжувати. Одного разу він відповів: "Ти знаєш, я подумав – не хочу більше бути на контракті. Не буду продовжувати, хочу нормально жити." Вона дуже зраділа.

24 лютого 2022 року прокинулись від вибухів. Надія зателефонувала Генріху – він сказав, що більш-менш тихо, але в трубці чулися далекі вибухи. "Бери речі найнеобхідніші і тривожний рюкзак – їдь у село", – сказав він. За той рюкзак він попереджав ще місяці два до того, вона не надавала значення.

"Твій ангел врятував від смерті"

Перша посилка блукала місяць і повернулася назад – маршрутки майже не ходили, Нова Пошта не доставляла. Потім Надія дізналася про волонтерів, які возили раз на тиждень. Відправила в четвер – у суботу Генріх зателефонував: "Я отримав посилку". Вона дуже плакала від радості.

Бували тижні без зв'язку – не міг вийти, не було можливості зарядити телефон. Якось зателефонував із незнайомого номера: позиція розбита, але всі живі. Приліт пішов прямо в бліндаж.

"Ми врятувалися, вижили завдяки вашим молитвам", – сказав він тоді. А потім запитав, чи пам'ятає вона малюнок ангела, який передала в посилці. "Він нас врятував. Твій ангел врятував від смерті", – каже Надія.

Влітку 2022-го під час боїв на Харківщині Генріх отримав сильну контузію. З позицій не відпускали, допомогу надавали собі самі. Ще два тижні він залишався там, потім хлопці відправили його до Житомира.

"Казав мені: "Ото танк стоїть, я лежу і боюсь повернутись", – згадує Надія. Про контузію вона не знала – він спочатку надіслав свої речі, а через тиждень зателефонував вже з Дніпра.

Будинок, де є земля під ногами

Лікування тривало довго – лікарня за лікарнею, контузія і вибите коліно. Потім реабілітація. Коли звільнився, батьки запропонували купити будинок у Звягелі.

"Він не любить квартир. Каже: "Люблю, щоб вийшов – і одразу земля під ногами", – розповідає Надія. Вона погодилась, не вагаючись: "З тобою – куди завгодно". Переїхали. Садили город – Генріх радів кожному врожаю. Вона влаштувалася продавчинею, познайомилася з людьми.

У грудні 2024 року його мобілізували – до 71-ї бригади. Два тижні навчань у Житомирі. Якось увечері він запитав: "Хочеш бути Шевчучкою – моєю законною дружиною?" Вона відповіла одразу: "Звісно, хочу!" Подали заяву до РАЦСу. Весілля планували на весну – коли мама повернеться з Німеччини.

"Іду орієнтовно на два-три тижні"

27 грудня він скинув СМС: виїхали. 3 січня Надія відправила посилку – він її не отримав. 4 січня вони востаннє говорили по Viber-відео. Вона зробила скриншот – "не останній, скажу "крайній".

5 січня о 5:42 прийшла СМС: "Іду орієнтовно не менш ніж на два-три тижні на позиції, не на самий нуль." Надія відписала одразу – але о шостій ранку повідомлення вже не дійшло. Він не прочитав.

"Я відразу відповіла: дуже сильно люблю, бережи себе, буду чекати твого дзвінка", – каже вона. Писала ще кілька тижнів. Зараз, через рік, повідомлення у Viber взагалі не доходять – крутиться червоний значок.

Генріх залишив номер хлопця, який з ним служив, але не пішов на ту позицію. Написала йому – відповів: "У них просто немає зв'язку, але все добре." 16 січня зателефонував тато.

"Тільки трубку підняла, а він плаче і слова не може сказати. Я кажу: "Кажіть". Він: "Надя, Генріх безвісти зниклий". І потім: "Як ми мамі скажемо?" – згадує Надія.

На другий день разом із татом пішли до ТЦК і поліції, написали заяви. Мама дізналася в Німеччині – сказала потім, що сльоза не впала одразу, бо не могла усвідомити. Потім сіла і заплакала.

Кожної суботи

Надія ходить на акції постійно. Їздила до Києва, Рівного, Бердичева. Познайомилася з дівчатами з 71-ї бригади – зараз дружать, їх об'єднало горе.

"Дуже часто чую: "А що ж там? Що вам дають ті акції?" Особисто мені вони дають віру і надію на повернення – що знайдеться, а можливо, впізнають ті, хто звільнився з полону. Ми не маємо права мовчати. Мій голос – голос тих, хто безвісти зниклий чи перебуває в полоні", – каже вона.

На акції Надія приходить з великою фотографією, прапором 71-ї бригади і табличками. Помічає: нових прапорів стає більше. "Вони свіжі", – каже тихо.

Сни не відпускають. Найкраще запам'ятала один: вони з Генріхом ідуть містом. На ній гарна сукня, на ньому – нова військова форма. Такий, як на фотографіях. Не змінений.

Мамі він приснився на Вербну неділю – наче стоїть у полоні, боїться поворухнутись. Мама підійшла, обняла долонями за голову. Голова була тепла.

"Я себе налаштувала на те, що він десь у полоні. Просто не час ще – може, не час його там показувати, – каже Надія.

"Ми вже рік і місяць чекаємо, боремось, віримо, що знайдеться живий і повернеться додому. Адже надія вмирає останньою. Усім, хто чекає, бажаю, щоб неодмінно знайшлися живими і повернулися додому до своїх рідних".

Житомирські