"Дочекайтеся мене" – останні слова Сергія Марчука перед зникненням під Костянтинівкою

21 березня 2026 р. 12:03

21 березня 2026 р. 12:03

Щосуботи Діна приходить на площу Лесі Українки з фотографією брата. У руках сестри – плакат, на якому Сергій усміхається. Сергію Марчуку – 31 рік. Він зник під Костянтинівкою 14 вересня 2025 року – через вісімнадцять днів після того, як уперше потрапив на позицію.

Повістку вручили біля під'їзду

20 червня 2025 року, коли вертався з нічної зміни, біля самого будинку Сергію вручили повістку, тоді позиція була чітка: «Мені є кого захищати!»

За два дні Сергій став матросом 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського.

Позивний – на честь коханої

Сергій Марчук народився 31 серпня 1994 року в селі Пилиповичі Звягельського району. Виріс у сім’ї, де завжди цінували працю. Здобув професію слюсаря з ремонту автомобілів у Корці, згодом вдосконалював свої знання у Новоград-Волинському професійному ліцеї.

З дитинства займався спортом: спочатку – греко-римська боротьба, а потім – систематично ходив у спортзал.

З двадцяти років почав працювати. Це були великі потужні компанії в Києві. А з літа 2022 року й до самої мобілізації Сергій обіймав посаду інспектора контролю якості в одній з них.

Для молодого амбітного хлопця робота мала приносити не лише зарплату, можливість розвиватись та зростати в професійному плані.

Літо 2024-го – випадкова зустріч в автобусі з жінкою на ім’я Ольга. І з’явилися мрії: сім’я, маленька донечка, машина, спільний відпочинок.

Коли настав час обирати позивний, Сергій спитав дозволу в коханої взяти позивний Вовк, бо це – її прізвище, бо він хотів носити його в бою.

Морський котик із Пилиповичів

Після отримання повістки – півтора місяця базової загальновійськової підготовки на полігоні Миколаївської області. Сергій пишався, що потрапив саме в морську піхоту, неодноразово повторював слова: «Не потрапив у морську піхоту – не сумуй, а потрапив – пишайся». Гасло своєї бригади – «Вірний завжди» – стало життєвим кредо самого матроса Вовка.

На зв’язок із рідними виходив регулярно, бо знав: його люблять та чекають. Телефонував, писав, надсилав фото та записані відео. Ніколи не скаржився. Про все розповідав з гумором, будував плани на після.

25 серпня 2025 року Сергій став стрільцем-зенітником. А за два дні – він на позиції десь східніше Костянтинівки Донецької області. Саме там, в окопі, під ворожими обстрілами, без зв’язку з найдорожчими, 31 серпня він зустрів свій тридцять перший день народження.

Останній дзвінок – об одинадцятій

25 серпня Сергій у складі групи вирушив на бойове завдання. 27 серпня востаннє виходив на зв’язок.

Останній дзвінок близько одинадцятої години був саме до мами: «Я на позиції, зі мною усе буде гаразд. Але якщо раптом зв’язок обірветься, я залишу тобі контакти. Ти не плач і не хвилюйся: я обов’язково повернусь. Ви тільки дочекайтеся мене. Чуєш: дочекайтеся».

Таїса Анатоліївна попросила сина берегти себе, сказала, що сім’я чекатиме, чекатиме свого Сергія.

Офіційне сповіщення

14 вересня 2025 року матрос Сергій Миколайович Марчук зник безвісти під час стрілецького бою в районі Костянтинівки. Про це сестрі Діні повідомив капітан ЦВС під час телефонної розмови 19 вересня. Офіційне сповіщення мама отримала 26 вересня.

Щодня дзвонять у шпиталі

Після отримання сповіщення Таїса Анатоліївна разом з Діною пішли до поліції відкривати кримінальне провадження. Далі – заяви до Міжнародного Комітету Червоного Хреста й Товариства Українського Червоного Хреста, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Уповноваженого з питань осіб, безвісти зниклих за особливих обставин. Анкети в Координаційному штабі, Національному інформаційному бюро, Об’єднаному центрі з координації пошуку та звільнення. Здача ДНК-зразків батьків.

Паралельно – самостійний пошук. Фотографії Сергія та інформацію про нього розіслали в усі пошукові групи та на сайти. Щодня – моніторинг цих груп. Щодня – дзвінки до шпиталів, куди привозять поранених. Щодня – зв’язок між Звягелем та Києвом.

Інформація та світлини Сергія передаються до реабілітаційних центрів: раптом хтось зі звільнених впізнає та дасть рідним найочікуванішу та найбажанішу звістку – Сергій живий, а отже, скоро буде вдома.

А ще – прохання до всіх знайомих: військових, волонтерів, медиків – дізнаватися, питати, уточнювати.

Шість місяців між «вірю» і «чекаю»

Шість місяців невідомості. Рідні щодня переглядають фотографії, бо бояться не впізнати Сергія серед підтвержень полону в пошукових групах. Рідні шукають відео з його голосом, бо бояться забути, як він звучить. Рідні радіють, коли Сергій з’являється уві сні: мовчазний, часто стоїть спиною, але такий до болю рідний.

«Це нестерпно, це важко та боляче – жити в постійній невідомості», – кажуть рідні, але, попри все, вони не здаються, вони вірять та чекають на повернення свого героя.

Щосуботи об 11:00 – на площі

Рідні Сергія щосуботи виходять на акції у Звягелі, не лише щоб нагадати про нього. Для них це не просто плакати й прапори – це спосіб бути поруч, навіть на відстані невідомості, це спосіб зробити все можливе, щоб прискорити пошук.

Публічність тримає тему безвісти зниклих у полі зору держави та міжнародних структур – Червоного Хреста, Організації Об’єднаних Націй. Поки родина виходить на площу – це сигнал: Сергія шукають, про нього не забули. Бо мовчання – це втрата шансу.

Окрім акцій – зустрічі з Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими, з Об’єднаним центром з координації пошуку, з військовими адвокатами.

«Ти боровся там, на фронті, за нас – тепер ми щодня боремося тут за тебе».

«Головне – щоб мене чекали»

Ольга Вовк пише вірші. Назва її незакінченої збірки, присвяченої Сергію, співзвучна з його останніми словами, які чули рідні «Головне – щоб мене чекали»:

Я дні рахую не календарем –
А подихом між “вірю” і “чекаю”.
Увесь цей час живу твоїм ім’ям,
І ним щодня себе й тебе рятую.

Лишала світло я в душі своїй,

Щоб знав дорогу ти, куди вертатися.
А раптом темно – йди на голос мій,

Я тут. Я вірю. Я тебе чекатиму.

Якщо ти десь між страхом і надією,
Тримайся, милий, – я тебе люблю.
Не відпускаю, вірю і молю,
Щоб доля нас звела і не востаннє.

Мені так страшно не чекати, звіритись,
Боюсь забути запах й голос твій.

І навіть коли кажуть всі змиритися,
Я знаю, ти повернешся, бо мій.

Житомирські