"Привезіть мені хоч щось". Історія дружини зниклого безвісти командира зі Звягеля

11 квітня 2026 р. 12:10

11 квітня 2026 р. 12:10

Наталія Окренець познайомилася з Миколою у 2018-му. Він був професійним військовим – служив за контрактом із 2015 року, вона – мамою-одиначкою, яка рішуче відмовлялася знайомитися з військовим. Через два тижні вони вже жили разом.

16 серпня 2024 року штаб-сержант Микола Окренець, бойовий псевдонім Кіля, командир взводу, зник безвісти після влучання керованої авіаційної бомби (КАБ) в бліндаж – заглиблене в землю укриття. Його тіло досі не знайдено. Наталія зізнається: вона більше не вірить, що він живий. Але шукати не припинить.

"Приходь, тут є неодружений чоловік, військовий"

Наталія родом із села Кам'янка. Після ліцею працювала на кондитерській фабриці "Жако", потім у Житомирі на різних роботах. Старшу доньку Євгенію виховувала сама.

Восени 2018-го кума подзвонила: "Приходь, тут є неодружений чоловік, військовий". У Наталії на той час було чітке табу – жодних військових.

"Щоб я чекала? Та ви що! Ніколи, – сміється Наталія. – І це та, яка потім чекала по пів року і більше".

Микола Окренець, 1988 року народження, сам із Миколаєва Новоодеського району (нині Миколаївська область). У 2015-му пішов на контракт.

Познайомилися в жовтні 2018-го. Тижнів два зустрічалися – і вже почали жити разом. Четвертого грудня 2019-го одружилися.

Жонка і смажена картопля

Микола завжди називав її жонкою. Коли їхав у відпустку, телефонував заздалегідь: "Жонко, насмаж мені картоплі – багато картоплі". Борщ не треба, нічого не треба – тільки велика сковорідка.

Одного разу він зателефонував зранку: їду на завдання, не чекай. А ввечері тихо зайшов у квартиру. Наталія вийшла з кімнати – стоїть він. Задоволений.

Старша Євгенія довго називала Миколу "дядя". Він не реагував, чекав. Одного вечора вона сказала: "Тато!" Вони з Наталею переглянулися.

"Я дуже давно хотів, щоб вона мене називала татом, – сказав він потім. – Але не можу змусити дитину. Це треба, щоб вона сама захотіла".

Не дай Боже Наталія крикне на Женю – він сварився: "Ти мені Женю не чіпай".

Спільну доньку Діану Наталія народила вже після весілля. Микола дуже хотів дитину. Наталія боялася: війна, він військовий. Поставила умову: хочеш дитину – одружуємося.

Лютий 2022-го

Коли почалася повномасштабна, Микола був десь у районі Ізюма. Він зателефонував: їдь до сестри в Рівне. Наталія відмовлялася. Врешті погодилася поїхати на Закарпаття. Там пробули чотири місяці. Миколу тим часом вивели на ротацію під Київ. Він дістав "жигулі" – сині, потерті – і сам поїхав забирати сім'ю. Переплутав дорогу, на ходу вскочив у потяг. Провідник посадив його в купе люкс.

Вранці купив малим по великій іграшці й букет квітів для дружини. Тридцятого червня 2022-го вони повернулися до Звягеля.

Вінчання на другий день Пасхи

Наталія довго вмовляла Миколу повінчатися. Він не хотів. А потім сам сказав: "Знаєш, жонко, а давай повінчаємося".

Священник поставив умову: прийти на пасхальну службу, відстояти всю ніч, посповідатися. Тоді повінчає. Вони чергувалися: то він у машині, то вона. Шостого травня 2024-го їх повінчали.

Через три з половиною місяці він зник.

"Пообіцяй мені"

Наталія каже, що перші тривожні дзвіночки почалися ще з Закарпаття. Увечері Микола зателефонував і після звичайних розпитувань раптом попросив: пообіцяй мені, що ти ні з ким не будеш після того, як я загину.

"Ну що ти мелеш? Усе буде добре", – відповіла вона тоді.

Вранці він вийшов на зв'язок: було дуже важко, не знав, чи вийде. Потім розповів, що їх взяли в кільце. Микола вивів усіх.

Останні дзвінки

Перед зникненням Микола телефонував і прощався. Без подробиць, але прямо: якщо зі мною щось трапиться – я не хочу, щоб хтось виховував моїх дітей.

За дев'ять років служби, з 2015-го, у Миколи не було жодного поранення, жодної контузії.

"Боже, який ангел-хранитель, що тебе жодного разу не поранило", – казала йому Наталія.

16 серпня

П'ятнадцятого серпня вночі – тривога у Звягелі. Наталія сиділа з дітьми в коридорі, надіслала Миколі скріншот: "Дивись, яка в нас тривога". Перекинулися кількома словами. Побажали спокійної ночі.

Вранці шістнадцятого – звичайний день. У молодшої болів зуб, поїхали в стоматологію. Наталія надіслала голосове: "У тебе все добре? Ти ще спиш?" Він відповів: "Так, жонко, я ще сплю. Доброго ранку! Я тобі передзвоню".

Це було останнє повідомлення.

Через дві години вона почалателефонувати. Три, чотири, п'ять годин – ніхто не бере. Есемески доходили, виклик ішов. У нього був прив'язаний WhatsApp до комп'ютера на базі – Наталія бачила: повідомлення хтось читає. Потім WhatsApp від'єднали. Есемески перестали доходити.

Вранці сімнадцятого – тиск двісті. Швидка, уколи, заспокійливі. Вона продовжувала телефонувати на автоматі.

Вісімнадцятого через Facebook – бо Микола ніколи не давав їй жодних номерів побратимів, знав її характер, – знайшла його побратима. Той дізнався: прилетів КАБ. Двоє вижили. Ті, хто був у бліндажі, – загинули.

Бутель води

Перший час після зникнення Наталія не їла. Тижнів два її змушували з'їсти хоч бутерброд.

Підтримали не жінки з такою ж ситуацією – вона ні з ким із них так і не згрупувалася. Підтримали сусіди: Люда й Гриша Кирильчуки з третього поверху, Наташа й Коля з їхнього будинку. Куми Кознови – Інна й Вова. Сестра з чоловіком приїхала з Житомира, кинувши все. Сестра Миколи прилетіла з Польщі здавати ДНК.

Наталія згадує: іде додому, несе бутель води. Сестра вже поїхала, спертися ні на кого. Навпроти на лавочці сидить Гриша Кирильчук, курить, руки тремтять. Наталія питає: "Гришо, взагалі надії нема?" Він відповів: "Нема".

"Тато на роботі"

Діані шість, восени піде у перший клас. Наталія відтягувала цей момент – Микола дуже хотів сам відвести доньку в школу. Торік пересварилася з усіма: мамою, його сестрою. Казали – відправляй. Вона відповідала: приїде – заведе.

Більше чекати не стала.

Менша питає: де тато? Коли приїде? Купить велосипед? Купить цукерок? Поїдемо на море? Наталія відповідає: тато на роботі. Скоро буде два роки – і досі "тато на роботі".

Потім кума розповіла: Діана їй сказала, що тато на небі. Наталія в доньки не питала, звідки знає.

Старшій Євгенії – одинадцять. Їй сказала одразу, в перші дні, що можливо, тата нема. Мати сварилася – нащо? Але Женя вже доросла. Більше не питає.

"Привезіть мені хоч щось"

Наталія знає, що Миколи, найімовірніше, немає. КАБ влучив у бліндаж – те, що вигоряє ще півтора метра в землю. Він не міг бути в полоні: нікуди не йшов, був на місці. Загинув так само як його командир Семененко, – прилетіло в бліндаж.

Спочатку вірила. Наталія зняла зі стін спільні фотографії, сховала портрет. Чорну стрічку не дозволила причепити.

На акції ходить, але рідко – каже, важко. Ні з ким із жінок у такій самій ситуації не об'єдналася. Каже: не та людина, яка побіжить по допомогу. Соромно було просити навіть у побратимів.

"Я не склала руки. Я його шукаю далі. Буду шукати, що б у мене в житті не було".

Наталія просить одне: привезіть хоч щось. Щоб поховати. Щоб привести доньку і показати: ось тут тато. Щоб більше не казати "тато на роботі".

Щосуботи о 12:00 у Звягелі проходить акція на підтримку родин зниклих безвісти.

Житомирські