П'ять синів на війні, один – у Кринках назавжди. Історія Інни Киселі з Ужачина

18 квітня 2026 р. 12:21

18 квітня 2026 р. 12:21

В Інни Киселі з Ужачина п'ятеро синів. Усі служать або служили в армії. Близнюки Сергій та Олександр Савчуки пішли разом – і разом пройшли Десну, Італію, морську піхоту. Першого грудня 2023-го Сергія поклали в госпіталь із запаленням легень. Того ж вечора Олександра забрали на переправу через Дніпро. На Кринки. Назад він не повернувся.

Село і п'ятеро хлопців

Інна Іванівна народилася в Ужачині й нікуди звідти не виїжджала. Її діти – п'яте покоління на тому самому місці. Батько мав семеро дітей від двох шлюбів, вона сама виростила п'ятьох синів фактично одна.

З батьком хлопців вони дружили з дитинства, але, як вона каже, "сім'я – то було не його". Допомагали батьки, церква, друзі. Сама Інна Іванівна з дитинства має інвалідність другої групи. Після закінчення Ярунського технікуму неповних два роки попрацювала бухгалтеркою у колгоспі, пішла в декрет – і більше офіційно ніде не працювала.

– Працювала мамою, – каже вона.

Щоб прогодувати п'ятьох, тримали дві корови, коня, двох свиноматок, до десятка свиней годували для себе і на продаж. Діти завжди були ситі й одягнуті, але далося це важко.

Сіно, футбол і бабусині вареники

Хлопці росли як одне ціле. Заготовляли дрова в лісі: старші рубали, молодші тягали, а мама возила. На городі сапали картоплю й буряки, доїли корів, ліпили пельмені, клеїли шпалери, білили хату.

– Вони як дівчата були. Хоча те, що вони хлопці, – від них не відбереш, – каже Інна Іванівна.

Після роботи – футбол. Навіть якщо натомилися. "Мамульчику, вам, щоб відпочити, треба лягти, а нам – треба побігати", – пояснювали вони. Бігли на саморобний стадіон за вигоном, а наймолодшого везли поперед себе у візочку.

Стадіон будували самі: їздили конем у ліс по жердки на ворота, возили пісок з кар'єру, набивали кілки, навіть огорожу поставили, щоб худоба не заходила.

Навколо хати жили бабусі – ветеранка війни Лідія, вдова Олена та ще одна Олена. Усім за вісімдесят, ні в кого криниці. Хлопці зранку "розбирали" бабусь між собою: "Я до баби Ліди", "А я до баби Лени", "А я до іншої баби Лени забіжу". Несли воду, дрова, а взимку ще й стежки чистили. Поверталися з гостинцями від стареньких.

– О, там бабі Лені дрова привезли, ми підемо порубаємо.

– А вона вас просила?

– Ні, а що, треба просити? У неї дрова лежать, а ми можемо порубати, – переповідає Інна Іванівна.

Але між тим – могли на Старий Новий рік і ворота сусідам поміняти місцями, і дрова кудись переносити.

– Шкура ходила ходором. У всіх без винятку, – каже мати.

Вона благословляла їх перед виходом з хати одним і тим самим: "Діти, ведіть себе так, щоб мені завтра за вас не було соромно на село вийти".

Близнюки: десять хвилин і ціле життя

Сергій і Олександр – близнюки. Сергій старший на десять хвилин. У дитинстві це було предметом серйозних суперечок.

– Ти чого не слухаєшся?

– А чого я тебе повинен слухати?

– Бо я старший!

– Подумаєш, на десять хвилин.

А Сергій ще й ногою тупав:

– На десять хвилин, але все одно старший, – згадує Інна Іванівна.

Потім це стало сімейним жартом. Але зв'язок між ними не був жартом ніколи.

Вони все робили разом. Закінчили ліцей – Сергій на муляра, Олександр поїхав у Житомир вчитися на столяра. Потім обидва пішли в будівництво. Працювали в Москві. Не могли одне без одного – у буквальному сенсі.

– Якщо один від одного далеко, то казали: "Мені отут важко – показували на груди, – я задихаюся", – розповідає мати. – Одного разу один був на роботі в Москві, а другий приїхав додому. Ходить сам не свій, показує на груди: "Мені так погано. Це щось із братом. А мене біля нього немає".

Другий раз – один лежав в лікарні після операції. Мобільних телефонів ще не було. А він питає маму: "Як брат?" А потім називає точну дату, коли з братом щось сталося.

– Він казав: "Я вже це знаю. Якщо мені отут важко й погано – це щось із братом".

"Або вдвох, або ніхто"

На Водохреще 2023 року Сергій отримав повістку. Олександр – ні. В обох у дитинстві оперували коліна, в обох білі квитки. Але Сергію підписали, а Олександрові відмовили через фіксатор у коліні.

Саша пішов у військкомат і сказав: "Або ми йдемо вдвох, або не йде ніхто". Лікарка не підписувала. Він наполягав. Виписали повістку обом. Разом потрапили в Десну, разом навчалися в Італії, разом опинилися в 37-й окремій бригаді морської піхоти, 505-й десантно-штурмовий батальйон. На них казали – морські звірі.

Позивний на двох – Блізнєци – перед виходом на Кринки розділилися: Сергій залишився Блізнєць, Олександр узяв позивний Брат.

Усі п'ятеро

Олександр і Сергій – не єдині з родини на фронті. Усі п'ятеро синів так чи інакше пов'язані з армією.

Юрій, третій син, 15 березня 2022 року з другом дитинства Вадимом записалися в тероборону в Києві. У травні, після звільнення Київщини, пройшли підготовку з британськими інструкторами і потрапили в батальйон "Да Вінчі". Після загибелі Олександра він звільнився. Зараз живе в Києві, працює в логістичній фірмі.

Четвертий, Іван, на початок повномасштабного вторгнення був курсантом Харківського інституту танкових військ. Зараз – взводний, виконує обов'язки ротного на Покровському напрямку.

Наймолодший, Тарас, на початок війни закінчував третій курс професійно-технічного ліцею. Щойно виповнилося вісімнадцять – 1 березня почав ходити у військкомат. Шість разів. За шостим – вигнали лайкою: "Іди звідси, навчись, ти ще малий". Він закінчив ліцей і вступив у той самий Харківський інститут танкових військ. Зараз закінчує четвертий курс, проходить бойову практику.

Останній приїзд

Третього жовтня 2023 року Олександр та Сергій приїхали у відпустку – на тиждень. За два місяці до загибелі Сашка.

Інна Іванівна згадує, як зустрічала їх: один обійняв спереду, другий ззаду. Ревуть утрьох. Потім сміються: "Щось ви такі низенькі стали, Іванівно. То ви скоро мені будете в груди дихати!"

Вони не соромилися обіймати й цілувати маму на людях. Усі п'ятеро називали її мамульчиком. Навіть Вадим, друг Юри, який виріс поруч із ними, і той каже мамульчик.

Саша за той тиждень поспішав усе зробити біля хати, а також привіз машину каменю, машину піску, колоди на пилораму. Хотів з весни, у чергову відпустку, закладати фундамент на нову хату. Камінь і сьогодні лежить у дворі, заріс бур'яном.

– Ось позавчора він наснився живим, і ми з ним ходили – він вибирав матеріал собі на хату, – каже Інна Іванівна.

Перше грудня

У листопаді близнюки з бригадою тренувалися на Дніпрі – місяць. Після Італії, де вчилися на морі, тут була інша обстановка. Простудилися сильно. У Олександра – бронхіт. У Сергія та ще кількох – запалення легень. Його поклали до лікарні. Того ж вечора Олександра забрали на переправу на Кринки.

– Будучи на переправі, він зателефонував: "Мамульчику, я вас дуже сильно люблю. Я дуже щасливий, що саме ви наша мама. Я вам дякую за все. Пробачте мені, за все пробачте". Кажу: "Сину, що за мова? Все буде добре". А він: "Я знаю, куди я йду. Мамульчику, знайте – я вас дуже сильно люблю".

Це була остання розмова. Кілька хвилин.

Кринки

Першого грудня переправитися не вдалося – обстріляли на воді. Перших два човни пройшли, третій, в якому був Олександр, накрили. Вони повернулися до берега. Уночі – переправилися.

Вийшли на штурм, пройшли через село в глибину, відтісняючи ворога далі. Олександр вів групу. Взводний потім розповів матері: "Я бачив, як Саша встав, і хлопці встали за ним. Усі як підкошені – впали. Всі четверо".

Підійти не змогли, забрати – теж: був страшний бій, ворог працював з усього, що мав.

– Ротний написав, що він отримав тяжке поранення, стік кров'ю і помер у лісосмузі, – каже Інна Іванівна. – Допомогу ніхто не зміг надати.

Із 7 грудня 2023 року Олександр Савчук вважається безвісти зниклим.

"У мене немає половини серця"

Про загибель брата Сергій дізнався в госпіталі і дуже тяжко переніс цю звістку.

– Він каже: "Ви не розумієте, в мене немає половини серця, немає половини душі". Кажу: "Сину, в тебе є ще три брати". "У мене є брати, але брата в мене немає", – переповідає мати.

У відпустці Сергій сидів у вітальні з портретом Олександра й розмовляв із ним: "Ти чого пішов сам? Ти мене в госпіталь відправив, а сам пішов. Я старший, я повинен був іти першим, а ти повинен був мою спину прикривати. Ми одне одного закривали, а ти поліз поперед старшого. На кого ти мене залишив? Ми все життя вдвох. А мені зараз як самому жити?"

Сергій мав право звільнитися за Сашковими документами. Відмовився: "Я без брата не піду. Як буде можливість – хочу йти його шукати".

Через два місяці повернувся на службу. Зараз – водій-механік самохідної артилерійської установки в Краматорську. На той час, коли Олександр ішов на Кринки, у кожного з близнюків було по шість контузій. Олександр не чув на одне вухо, Сергій тимчасово осліп, пізніше частково зір відновився. Зараз у Сергія – осколки в хребті, перебиті ребра, була паралізована від вибухової хвилі рука. Після лікувань ситуація частково покращилась. Лікував наслідки отруєння газами на передовій.

Сергій служить далі.

Акції

Інна Іванівна їздить на акції з весни 2023-го – Київ, Вінниця, Житомир. Поки у Звягелі не почали проводити свої, їздила щомісяця до Житомира за кермом сама.

У неї запитують: "А що воно тобі дає?"

– Якщо Господь сотворить чудо і поверне мого сина і він спитає: "Мамульчику, що ви робили для того, щоб мене повернути?", то я скажу, де я була, де їздила, під якими стінами стояла, в який мороз, у який дощ. А якщо нічого не робила – що я йому скажу?

Інна Іванівна не вірить, що Олександр живий. Шестеро побратимів підтвердили: загинув. Ротний написав деталі – між 3 і 9 грудня.

У Координаційному штабі їй сказали: є ймовірність, що тіло повернуть за репатріацією, бо локація – за селом, у лісосмузі, куди ворог міг дістатися.

Камінь у дворі

У Олександра Савчука три доньки – дві від першого шлюбу, одна – від другого. Старші дві після загибелі батька вступили до військового ліцею в Ковелі. Обидві – курсантки.

Усього в Інни Іванівни семеро рідних онуків – Назар, Іванна, Інна, Настя, Віолетта, Мілана і Марія. Один онук, решта – дівчатка. Приїжджають навіть ті діти, які народилися в невісток від інших шлюбів.

– Вони до нас їдуть як додому, – каже вона.

У дворі в Несолоні лежить камінь, заріс бур'яном. Колоди, які мали поїхати на пилораму. Олександр привіз це у жовтні 2023-го – на нову хату, яку збирався будувати з весни.

Він снився матері позавчора. Вони ходили разом і вибирали матеріал...

Цей текст підготовлено за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Королівства Нідерландів. Зміст цього тексту є виключною відповідальністю ТОВ "РГ "Лесин край" і за жодних обставин не може розглядатися як такий, що відображає позицію Міністерства закордонних справ Королівства Нідерландів

Житомирські