22 км Іршею: мандрівник Олександр Лавров — про сплав на байдарках...

21 квітня 2026 р. 18:05

21 квітня 2026 р. 18:05

Маршрут від Чоповичів до Малинського водосховища займає лише кілька годин, але за цей час Ірша встигає не раз змінити ритм і настрій. Саме з води Малинщина відкривається тихою, живою і навіть казковою.

Олександр Лавров — мандрівник і блогер, який уже понад два десятиліття досліджує Україну. Останніми роками він усе частіше повертається до Полісся — з його слів, тихого, магічного і дуже недооціненого регіону.

Нещодавно він пройшов на байдарках річкою Іршею — від Чоповичів до Малинського водосховища. Це маршрут, який дозволяє побачити Малинщину з іншого боку: не з дороги, а з води.

У розмові з MALYN.MEDIA він розповів, чому обрав саме Іршу для сплаву, якою ця річка відкривається в русі, що найбільше вражає на її берегах і чому Малинщина відчувається особливою, коли дивишся на неї з води. Говорили також про поліську тишу, сліди бобрів, весняну повноводність і про те, чому такі подорожі сьогодні стають не лише пригодою, а й способом внутрішнього відновлення.

До речі, цю розмову ми записали під час короткої перерви в його теперішній мандрівці Поліссям.

«УКРАЇНА Є МОЇМ ГОЛОВНИМ МАРШРУТОМ І ГОЛОВНИМ ІНТЕРЕСОМ»

— Олександре, вітаю. Насамперед дякую, що ви знайшли час розповісти про свої враження від мандрів нашими краями.

— Насправді я із задоволенням погодився, бо в мені назбиралося так багато емоцій, що треба їх кудись подіти. Ми маємо зараз коротку зупинку, тож з радістю поспілкуюся.

— Для початку розкажіть трохи про себе ширше. Ви давно подорожуєте Україною, ведете блог. А з чого все це для вас почалося і у що виросло сьогодні?

— Зараз я називаю себе мандрівником і блогером, сам родом з Луганщини.  Свій блог у соцмережах активно веду з 2021 року, хоча сама історія моїх подорожей почалася значно раніше — ще у 2004-му. І для мене важливо підкреслити: йдеться саме про мандрівки Україною. Саме вона є моїм головним маршрутом і головним інтересом.

Останнім часом ця любов до подорожей вилилася не лише в особисті поїздки, а й у більш системну роботу. Зокрема, з Центром вивчення і збереження природи, культури і архітектури Озеро Супій. Ми вирушили в експедиції, присвячені дослідженню національних природних парків України.

Нещодавно, наприклад, побували на півночі Рівненщини — у Національному природному парку «Пуща Радзивілла», який розташований фактично на кордоні з Білоруссю і межує з Рівненським природним заповідником. Це вже друге коло наших експедицій, і цього разу ми свідомо зосередилися саме на північних, переважно поліських парках.

Наша мета — відвідати всі національні природні парки України, наскільки це можливо в теперішніх умовах. Їх понад пів сотні, хоча частина нині залишається на окупованих територіях. Тож для мене сьогодні мандрівка — це вже не просто захоплення чи спосіб відпочинку. Це і дослідження, і спосіб побачити країну глибше. І також можливість показати іншим, наскільки вона різна, жива і варта уваги.

А вже окремо від цього є й суто мої особисті ініціативи: такі, як сплав Іршею, який не був частиною експедиції, а народився з власного інтересу до поліських річок.

— Чому саме ця річка? Це ж ніби не той маршрут, про який часто говорять чи який активно популяризують.

— Мабуть, саме тому я її і обрав. Я дуже люблю поліські річки — за їхню природність, за те, що вони не «виставлені напоказ». Вони не прямі, не прогнозовані, вони буквально мандрують лісами, змінюються на кожному повороті. Ірша якраз така.

Якщо дивитися навіть по карті, вона виглядає досить скромно. Але коли потрапляєш на воду — розумієш, що це зовсім інший світ. Темна, торф’яна вода, як міцно заварений чай. Навколо тиша, ліс, який майже нависає над тобою. Це не про гучні «вау-локації», а про відчуття. І мені якраз хотілося такого досвіду — не туристичного, а більш внутрішнього, філософського навіть.

«КАМ’ЯНИСТІ ЗАВАЛИ, ТИХІ ПЛЕСА І ТРОХИ МАГІЇ: ЯКОЮ Є ІРША В РУСІ»

— Розкажіть детальніше про сам маршрут. Як усе починалося — від моменту виїзду до першого кроку на воду?

— Ми виїжджали з Києва. Це була організована поїздка через туристичну агенцію, але ініціатива йшла від друзів.  Вони мене запросили, і ми разом вирішили поїхати.

Дорога до Чоповичів зайняла близько чотирьох годин із зупинками. Вона, до речі, сама по собі дуже красива — це Варшавська траса, і чим далі їдеш, тим більше відчуваєш, як змінюється ландшафт, як з’являється ліс, як ти поступово входиш у Полісся.

Уже на місці ми зібрали байдарки, спустилися до води. І там був такий момент: ще до старту, коли ти просто стоїш на березі, дивишся на річку і розумієш, що зараз почнеться інший ритм. Ти у передчутті чогось гарного, нового.

— І як річка вас прийняла? Все пройшло без перешкод?

— Ні, якраз навпаки. Вона одразу «включила» нас у процес. Ми тільки стартували, і буквально одразу натрапили на кам’янистий завал і досить потужну течію.

Це був весняний період, вода «висока». Я б сказав, що течія була доволі швидка, особливо на вузьких ділянках. І ти не маєш часу роздивлятися: ти одразу працюєш, тримаєш курс, реагуєш. Але в цьому є свій азарт. Бо ти відчуваєш, що це не просто прогулянка, а якась твоя особиста історія з природою.

— А скільки часу взагалі зайняв сам сплав і якою була ця дистанція?

— Загалом ми пройшли близько 22 кілометрів. Вийшли на воду приблизно о першій дня, і вже десь о п’ятій-пів на шосту були на фініші — на Малинському водосховищі, в районі Гамарні, якщо не помиляюся.

Це комфортний формат — без поспіху, з можливістю зупинитися, вийти на берег, просто посидіти. Тобто це не про «подолати дистанцію», а про прожити цей маршрут.

— Якою вам відкривалася Ірша в русі? Чи вона змінювалася по ходу?

— Вона дуже змінна. І це, напевно, її головна особливість. Є ділянки вузькі, де течія швидка, де треба бути уважним, маневрувати між завалами. А є широкі плеса — тихі, спокійні, де вода майже стоїть, і ти можеш просто плисти і дивитися. Взагалі скажу, що це постійна зміна ритму. І вона не дає втомитися, бо ти весь час у процесі — то більше фізично, то більше емоційно.

І ще мене дуже вразила прозорість води. Місцями було видно піщане дно. І це якось так неймовірно виглядає, що в якісь моменти, ніби дихаєш інакше. Особливо, коли присвітить сонце.

— Ви згадували про зупинки. Що відкривалося на березі, коли ви виходили з води?

— Це окрема частина подорожі. Бо коли ти пливеш — ти в русі. А коли виходиш — починаєш роздивлятися, знайомитися. Ми робили кілька зупинок. Просто виходили, сідали, дивилися навколо. І там дуже багато життя.  Я, наприклад, вперше побачив Анемону дібровну — це така біла квітка, яка росте цілими «килимами». Дуже ніжно виглядає… Мені чомусь цей момент врізався у пам’ять.

До речі, багато було слідів бобрів — дерева погризені, завали. Самих бобрів не бачили, але відчуття їхньої присутності дуже сильне. Природа у вас тут сильна, трохи магічна.

— Коли слухаєш вас, складається враження, що такі поліські річки — це не просто про маршрут, а й трохи про особливу атмосферу, майже казкову. У таких місцях одразу згадуються всі ці поліські образи: мавки, русалки, лісові легенди. Не було моторошно?

— Щось в цьому є, знаєте. Такі невеликі річки завжди мають особливу атмосферу. Коли пливеш, береги зовсім близько, дерева низько нависають над водою, усе навколо дуже щільне, живе, ніби обіймає тебе. І справді виникає відчуття, наче ти опинився в якомусь казковому просторі. У таких місцях дуже легко уявити і мавок, і русалок, і всю цю поліську міфологію. Я жодного разу їх, звісно, не бачив, але неодноразово про них чув. І, чесно кажучи, в такому ландшафті це звучить цілком органічно…

— Ви завершували маршрут уже на Малинщині. Як вам цей відрізок річки? Чим він відрізняється від попереднього?

— Тут з’являється відчуття людини. Якщо вище — це більше про дику природу, то ближче до Малинщини річка стає більш «населеною». Ти бачиш береги, де є життя: хтось рибалить, хтось ходить, якісь стежки. Відчувається, що річка — це не просто ландшафт, а частина повсякденності. Трохи навіть заздриш місцевим (смієтся, – ред.)

Але при цьому Ірша не втрачає своєї природності. І от цей баланс — він дуже цікавий. Це не контраст, а скоріше плавний перехід.

«ПОЛІССЯ ВЧИТЬ НЕ ПОСПІШАТИ»

— Ви родом зі степової частини України. Полісся для вас — це інший світ…

— Абсолютно. Я з Луганщини, і там зовсім інший простір: відкритий, степовий. А тут усе інакше: ліси, вода, болота. Тут простір більш «закритий», більш камерний, тихий.  І саме Полісся дуже тихе. Менше людей, менше шуму. І це дає можливість сповільнитися. Почати помічати деталі, які в іншому темпі просто не бачиш.

— Ви кілька разів говорите про спокій і внутрішній стан. Чи можна такі сплави назвати своєрідною формою відновлення?

— Так, і мені здається, це дуже важливо сьогодні. Бо це не просто активність. Це поєднання руху і тиші. Ти працюєш фізично — весла, вода, але при цьому навколо середовище, яке не перевантажує. І це дуже добре «збирає» голову. Дає можливість трохи заспокоїтися, переключитися, а з іншого боку — навіть зрозуміти себе.  Я б навіть сказав, що це може бути форма реабілітації.

— Якщо людина ніколи не пробувала — чи варто починати з такого формату? Чи це не складно?

— Це якраз хороший варіант для початку. Якщо їхати через туристичну агенцію, там завжди є інструктор, який усе пояснить: як тримати весло, як керувати байдаркою, що робити. Не потрібно мати якусь спеціальну підготовку. Важливо мати базове розуміння і бажання. І ще — бути готовим до погоди. Бо це вода, і вона завжди трохи непередбачувана.

— І на завершення: чи повернулися б ви на Іршу ще раз?

— Думаю, так. І, можливо, навіть не один раз. Такі річки не «закриваються» за раз. Ти пройшов маршрут, але розумієш, що можна пройти його інакше: в інший сезон, з іншого старту, в іншому темпі.

І взагалі Полісся — це регіон, куди хочеться повертатися. Тут багато невеликих річок, і кожна з них має свою історію. Ірша — одна з таких.

Розмовляла Олена ПЕТРЕНКО

Житомирські