Тортури, голод, приниження та 888 днів полону: боєць із Коростеня поділився пережитим у російській неволі

25 травня 2026 р. 08:14

25 травня 2026 р. 08:14

28-річний Владислав Лещенко із Коростеня 888 днів провів у російському полоні. Додому повернувся у серпні 2024 року під час обміну військовополоненими.

Владислав розповів, як потрапив у неволю, які тортури та приниження пережив у російських СІЗО, як їх постійно били та морили голодом, а також про непросте повернення до цивільного життя, пише Суспільне.

За словами Владислава, попри те, що минуло майже 2 роки, як він повернувся додому, він і досі постійно відчуває голод.

"У мене таке відчуття, що я постійно голодний. Вранці встаю, снідаю, а вже через пів години знову хочу їсти. Шлунок повний, а я наче голодний. Тоді п’ю каву, хоча й, буває, не хочу її пити, щось перекушую. Буває, мені й не хочеться тієї кави, я можу навіть її не допити, але от їсти хочу завжди. Це в мене є. Ну, і спогади, самі знаєте, даються взнаки", — розповів Владислав Лещенко.

Чоловік сказав, що він повернувся додому з російської неволі у складі 115 строковиків із Житомирщини.

"На строкову службу мене призвали влітку 2021 року. На початок повномасштабного вторгнення російських військ в Україну я прослужив рівно 9 місяців. 24 лютого 2022 року до завершення служби в мене залишилося рівно 100 днів. Втім звільнити зі служби в той момент не могли нікого", — пригадав перші дні повномасштабного вторгнення Владислав.

Зі слів чоловіка, строкову службу він проходив у військовій частині в селі Миколаївка на півночі Київської області. Був зв’язківцем.

"Почалася війна, нам всім видали зброю, повністю екіпірували. У нашій частині було все. Наказ командування був тримати оборону до кінця. 20 березня 2022 року підрозділи військ РФ взяли нас у кільце і почали на нас наступ. Довго вони нас брали. Почали десь о пів на шосту ранку. А о восьмій вечора наш командир дав наказ, аби ми здавалися. Бо відходити не було куди. Десь, можливо, 60 наших військових відразу потрапили у полон російської армії", — розповів Владислав Лещенко.

За словами Владислава, під час оборони військової частини він отримав поранення. Пригадав, що 2 гранати біля нього вибухнули — і він втратив свідомість.

Після цього його та інших українських військових відправили у фільтраційний табір у місто Наровля, що в Білорусі. Владислав пригадав, що там затриманих українських військовослужбовців допитували та постійно били. А далі — відправляли до Росії. Його та ще 13 українських військових та поранених відправили до Курського СІЗО № 1.

"Спершу нас поголили та абияк помили. А потім увесь день били — від самого ранку і до пізнього вечора. На ніч нас закинули у камеру. Тяжко було, але час так швидко плинув, що ми навіть не встигли збагнути те, які скажені тортури терпіли увесь день", — розповів Владислав.

Зі слів чоловіка, у курському СІЗО військовополонених з України упродовж року та 8 місяців із приміщення СІЗО не випускали. Там було нестерпно: влітку у камерах було спекотно, взимку навпаки, холодно.

Коли Владислава та його однокамерників почали виводити з приміщення на вулицю, то змушували тривалий час ходити і бігати з заплющеними очима і тілом, зігнутим під кутом 90 градусів. Тих, хто падав, відразу дуже сильно били.

"Але ми на той момент на це не звертали уваги. У курському СІЗО настільки підняли планку болі, що ми вже нічого не відчували. Коли нас виводили і ми знали, що нас будуть бити, то ми вже нічого не відчували. Спершу так, було неприємно, а згодом через те, що больовий поріг був дуже високий, то ми вже не відчували болю: б'ють то й б'ють. Адже ми можемо цьому протистояти", — розповів Владислав Лещенко.

З інформації колишнього військовополоненого, у камері їм доводилося цілий день стояти — з шести ранку до десяти вечора. Окрім того, російські наглядачі змушували їх читати книжки російською мовою та співати російських пісень. І при цьому стоячи.

"Спочатку ми сиділи, а потім нам наказали стояти. Мовляв, ми дуже сильно розслабилися. А згодом ми і їли стоячи. Після цього у людей почали ноги опухати. 16 годин поспіль на ногах. І при цьому не давали їсти. І так щодня. За цей період я втратив 20 кілограмів ваги", — пригадав Владислав.

Чоловік також розповів, що із їжі їм іноді пропонували гарячу воду та декілька листків капусти.

"Це був такий наш суп на обід. На друге — якась каша. Черпак так грам 100, якщо тобі пощастить. Могло бути і менше. А могла тобі просто порожня тарілка потрапити, бо хтось не встиг накидати. Хліба давали 3 шматочки, не більше. Але попервах взагалі жодних харчів не давали. Це вже потім почали щось давати, коли комісії почали приїжджати, і вони побачили, що ми свідомість втрачаємо з голоду", — розповів Владислав Лещенко.

За словами Владислава, милися винятково у холодній воді. Для того, аби роздягнутися, помитися і знову одягнутися їм давали 30 секунд. Якщо не встигали, то цей проміжок зменшували. А тих, хто не вкладався у відведений час, знову били. Рушників, каже чоловік, не видавали, тож речі одягали на мокре тіло.

"Форма наша була дуже тонкою. І вона висихала швидко, втім не захищала ні від чого. Влітку було дуже гаряче, проте роздягнутися ти не можеш. Взимку — холодно. Ти щось ще хочеш одягнути, але у тебе немає що. Тільки на другий рік зими нам почали видавати шкарпетки", — сказав колишній військовополонений.

19 червня 2024 року, перед звільненням із полону, Владислава перевели у виправну колонію у Смоленській області. З його слів, умови перебування там були трохи кращі.

"У кожному СІЗО різні правила. Але прийомка є прийомка. Спочатку тобі видають одяг. Годують теж по-іншому. Що запам’яталося, що нас 3 дні поспіль водили на прогулянки. Коли ми переїхали, то, виявилося, що в Курську нас дуже погано годували, а в Смоленську у порівнянні з Курськом добре. І через оцей такий перепад у споживанні їжі геть усім стало зле", — розповів Владислав.

Чоловік сказав, що увесь час жив із надією на те, що його обміняють.

"Найстрашнішим було те, що ти не знаєш, коли повернешся додому. Ти просто в цьому куполі сидиш і все. Ми спочатку рахували дні, потім місяці, а потім зрозуміли, що вже пішов відлік рокам. На моє повернення із російського полону чекали бабуся, мама, тато, нерідні брати і сестри" , — сказав Владислав Лещенко.

Перед обміном, зі слів чоловіка, його, зокрема, неабияк сильно побили. Синці та гематоми не сходили аж до прибуття в Україну. Каже, у Чернігові в місцевому Координаційному штабі йому та іншим звільненим з полону військовослужбовцям видали телефон та одяг.

"Коли я роздягнувся, то побачив, що моє тіло все синє було. Мені дали ліки, заспокійливі пігулки, які трохи зняти симптоми, і став краще себе почувати. Нам дали свіжий одяг. Ми переодягнулися. А свою колишню форму я передав до одного із музеїв Києва — того, що біля монумента. Там є десь під ним музей, присвячений Другій світовій війні. Там моя форма і досі десь лежить. Я хочу відвідати цей музей і подивитися на свою форму", — розповів Владислав.

Зі слів чоловіка, після реабілітації йому важко адаптуватися до цивільного життя.

"Спочатку я, бувало, боявся у магазин зайвий раз зайти. Зайду в магазин і — що? Це ж треба щось вибирати, щось купувати. Я не міг до цього звикнути" , — сказав Владислав Лещенко.

З його слів, багато побутових речей йому і досі нагадують про полон.

"Нам у СІЗО якось перестали видавати ложки. Але ж потрібно було чимось їсти. І ми придумали їсти зубними щітками. І коли я зараз вранці чищу зуби, дивлюсь на зубну щітку і поза власною свідомістю кажу собі, що це ложка для їжі", — поділився власними спогадами Владислав.

Владислав також розповів, що після звільнення з полону він любить бути наодинці сам із собою. Каже, що не сприймає гучних звуків та російської мови.

"Не сприймаю я російської мови зовсім. Від слова зовсім. Мені тяжко її слухати. У мене просто неприємні спогади від її звучання. Коли я її чую, то відразу пригадую, як на мене кричали цією мовою. І мені стає дуже погано", — розповів Владислав.

Сьогодні Владислав Лещенко працює на одному із відділень "Нової пошти", як і раніше, після закінчення університету та до проходження строкової військової служби. Зі слів чоловіка, він неабияк вдячний колективу за хороше ставлення до нього та підтримку колег.

Житомирські