Карпатський мольфар із сьомої школи

31 травня 2026 р. 17:03

31 травня 2026 р. 17:03

Учитель, який мріяв про військову службу у танкових військах, поїхав велосипедом до нареченої і зрештою навчає дітей не губитися – ні в горах, ні в житті. Знайомтесь, Олег Примак, тренер зі спортивного туризму.

Олег Миколайович – із тих людей, у яких усе складається, наче за збігом обставин, але насправді тримається на впертості. Не вступив до танкового училища – пішов у педагогічний. Не встиг на потяг до нареченої – поїхав велосипедом. Не знайшов роботи одразу у Звягелі – почекав рік і таки потрапив у школу № 10. Зараз йому п'ятдесят п'ять, він тренує дітей у гімназії № 7, тримає вдома десять мотоциклів і пасіку та щороку водить учнів на карпатські двотисячники. Колеги вже прозвали його мольфаром – за те, що під час його походів майже ніколи не буває дощу.

Сніг у травні і мрія, яка не збулась

У шостому класі вчитель фізкультури Григорій Сорока почав відбирати дітей на туристичні змагання. Не всіх – тільки тих, хто вмів в'язати вузли і мав базові навички у туризмі. Олег Миколайович пройшов.

Змагання завжди проводилися в травні. Першого разу запам'яталася одна деталь – не перемога, не маршрут, не команда. Вийшов уранці з намету. Надворі – сніг, але змагання все одно відбулись.

Так тривало три роки: шостий, сьомий, восьмий клас. А потім стався Чорнобиль, і всі змагання заборонили. Гурток просто зупинився.

Паралельно з туризмом у ньому жила інша мрія – і вона була серйознішою. Двоюрідний брат – військовий. Дядько – військовий. Не романтика форми і не абстрактне "захищати країну". Просто перед очима були конкретні люди, і він хотів бути таким, як вони.

У десятому класі подав документи до Харківського танкового училища. Через хворобу не пройшов.

Вступив у педагогічний до інституту імені Горького – за його навчання перейменували на Драгоманова. Профіль – учитель загальнотехнічних дисциплін і праці.

– Столиця завжди вабила, – каже просто, без ностальгії.

Плацкарт, список дітей і дівчина через чотири купе

Дев'яносто четвертий рік. Олег Примак вже рік як учитель в Ємільчинській школі, супроводжує дітей на відпочинок у Керч – цілий склад із двадцяти вагонів, переважно діти із забруднених після Чорнобиля територій.

"Людмила тоді була студенткою медичного. Їхала через три-чотири купе від мене. Треба було скласти якийсь список – підійшов до молодої гарної дівчини (сміється) і попросив написати. Вона погодилась".

Рік зустрічалися на відстані: вона в Житомирі, він у Ємільчиному. На вихідних – десять кілометрів велосипедом до станції Андрієвичі, потяг, і навпаки. Одного разу трохи загулялися – потяг пішов без нього.

"Батьки Людмили були суворі, ночувати не можна. Довелося їхати велосипедом до Андрієвичів. Влітку, вночі. (пауза) Ну що, доїхав".

Одружилися в дев'яносто шостому. До Звягеля переїхав у дев'яносто восьмому, коли дружина була вагітна. До того два роки щодня їздив на роботу в Ємільчине, а ввечері повертався. Тепер треба було знайти щось тут.

Десята, восьма, сьома – і туризм між ними

Місця для вчителя не було. Підказали: будується школа № 10, може, є шанс. Звернувся до директорки Зінаїди Козубенко – у перший рік не взяли, через рік, коли школу здавали, взяли.

"П'ять років там. Потім перейшов у восьму – вона за п'ятсот метрів від мене. Як кажуть, риба шукає де глибше, а людина – де ліпше".

А в туризм вже у Звягелі його відправила та ж Зінаїда Миколаївна – ще в дев'яносто дев'ятому, в Городище, разом з учителем географії Дмитром Поліщуком. Відтоді й почалося. Паралельно з викладанням було будівництво на канікулах: вікна, двері – все, що можна зробити руками. У дві тисячі шостому пішли батьки – і батько, і мати – обом не було навіть за шістдесят. "Тоді мені було тридцять п'ять, і саме тоді я по-справжньому відчув себе дорослим".

Рік по тому – вступив на другу вищу до Житомирського університету імені Франка. Спеціальність: учитель фізкультури й туристичної роботи. Йому тридцять шість. Найстаршому в групі – п'ятдесят п'ять.

У школі № 8 пропрацював десять років. У дві тисячі шостому на змаганнях підійшов Віктор Овдіюк із школи № 7 і запропонував сумісництво, три години на тиждень, гурток туризму.

У тринадцятому році перейшов у школу № 7 повністю. І до цього часу там.

"Туризм – це коли треба думати"

У залі школи № 7 – мотузки по всіх стінах і скеляста стінка. На звичайних уроках фізкультури не заважає, просто висить. Для гуртка – вистачає.

Зараз шістнадцять дітей, загалом до двадцяти п'яти. Але набирати складніше, ніж раніше.

– Туризм – це вид спорту, де треба думати. Де поставити намет – щоб було сухо, щоб підкласти гілки для тепла. Як ступити на складному рельєфі. На змаганнях – що за чим, без права на паузу. А діти зараз не хочуть думати. Простіше сісти з телефоном.

Він намагається пояснити їм простіше: навіщо бігаєш на фізкультурі, навіщо віджимаєшся. Це не покарання і не норматив – це навантаження на серце, на голову, на тіло водночас. І найскладніше тут – навчитися керувати собою саме тоді, коли все навкруги підказує зупинитися.

– Те саме, що роблять наші військові у надскладних ситуаціях. Вони мають думати, як діяти, щоб голова не відключилась.

Туризм – неолімпійський вид спорту, у місті він програє футболу і боротьбі. Але Олег Миколайович про це говорить без претензій. Просто констатує.

Багато його колег-туристів, хлопців, з якими ходив на змагання і в походи, вже загинули. Захищали державу. Він про це каже наприкінці, одним реченням, без паузи – і переходить далі.

Боржавський хребет і спуск без води

Перший самостійний похід з дітьми – вже в роки повномасштабної війни. Карпати, разом із колегою Віктором Кучинським, троє хлопців-туристів, дев'ятеро всього.

"Ішли по Боржавському хребту – не вчасно зорієнтувалися, не звернули на стежку вниз. Дійшли до гори Кук, пройшли її, пішли далі. Спуску немає, води немає. Вранці – туман, дощ. Спускалися дуже тяжким маршрутом.

А діти – нормально витримали. Вони переходили в шостий клас і витримали краще за дорослих, абсолютно. Для мене й Віктора Едуардовича це не було проблемою. А от його дочці і сину було складнувато".

Торік – знову Карпати, вже з більшою групою. Петрос, Говерла. Цього літа, якщо все буде добре, хочуть закінчити початий маршрут по Чорногірському хребту.

Наприкінці кожного походу – ритуал. Дітей приймають у туристи: кажуть, що вони більше не "матрасники", пропонують поцілувати закіптюжену каструлю і мажуть сажею носи та губи. "Там все однаково брудне – сажа і все таке (сміється). Але традиція”.

З родиною також ходить в гори. Були на Говерлі.

Мотоцикли, бджоли і погода на замовлення

Удома в Олега Миколайовича – колекція радянської мототехніки. Перебирає, відновлює, іноді продає запчастини. І пасіка з двохтисячного року.

"Купили будинок, йшов поряд пасічник – цвіла акація, запах, гудіння. Він каже: "Добре б тут поставити бджіл". Я й поставив (сміється). Найбільше мав двадцять чотири вулики. Торік усі пропали – вклав п'ять тисяч, відновив. Зараз шість сімей перезимувало. Є будиночок для бджолотерапії – лягаєш після школи, відновлюєшся".

Колеги звуть його карпатським мольфаром. Цього року – чотири походи, загалом двадцять днів у горах. Жодного разу не намочило. Колега з Попільні Олександр Грицюк, з яким ходили вісімнадцять днів уздовж румунського кордону, після повернення сказав: "Тепер знаю, кому завдячувати".

"Як це роблю? Не знаю. Просто думаю. Чи збіг це обставин – не знаю".

"Не соромно впасти. Соромно не піднятись"

На змаганнях з туризму Олег Миколайович тримається в трійці лідерів. Але молодші вже обганяють.

"Один хлопець, майстер спорту, Денис Константинов – йому десь тридцять. Коли мені було п'ятдесят два, він виграв у мене тридцять секунд. Тридцять секунд! Вони мають вигравати хвилини, а не секунди (сміється). Трохи сумно, але не засмучує".

Про плани – обережно: "Планувати зараз далеко складно. На найближчі п'ять років – більше дітей у гуртку, три-чотири карпатські походи на літо. Є думки створити клуб або громадську організацію. Думки є, але треба вивчати підґрунтя".

А якби можна було повернутися в минуле і щось змінити?

"Мабуть, нічого" – каже це без паузи, без роздумів.

Чоловік, який їхав велосипедом уночі до нареченої, тричі міняв школу, у тридцять шість сів за студентську парту і щороку веде дітей у гори під час війни – не шкодує ні про що. Мабуть, тому під час його походів і не буває дощу.

Житомирські