Народився в Тюмені, загинув за рідну Україну – в Бердичеві попрощались з кадровим військовим Павлом Зімічем

13 червня 2026 р. 20:44

13 червня 2026 р. 20:44

Зіміч Павло Павлович народився 29 жовтня 1986 року в далекій російській Тюмені. Без українців тоді не обходилось жодне будівництво хоч будівель, хоч нафтогонів чи бурових вишок. Тож саме там опинилась молода сім’я, яка складалась з бердичів’янки та вихідця з села Вільнопілля Ружинського району.

Невдовзі родина повернулась на рідну Україну, до рідного Бердичева, де маленький Павло пішов навчатись до 12 школи. Зростав у щасливій родині раз з братом і сім’єю в затишному будинку на вулиці Гайдара (нині Гостинна). Після дев’ятого класу поступив до місцевого медичного коледжу.

Сьогодні його найтеплішими словами згадували колишні однокурсниці з коледжу. Він був надзвичайно товариський, добрий та надійний. Жоден творчий вечір чи просто студентські посиденьки не обходились без звуків його гітари та його голосу. І не просто грав чужі пісні, а складав свої власні.

Отримавши спеціальність фельдшера Павло Зіміч пов’язав своє подальше життя із збройними силами. Ще в 2008 році підписує перший контракт на професійну службу в якості медика нашої 26 бригади. А згодом опановує новий військовий фах, пов’язаний із службою в спеціальній частині фельд’єгерського зв’язку. Його колишній командир сьогодні згадував, що такого відповідального сержанта як Павло Зіміч в нього ніколи не було і навряд чи вже буде.

За роки служби військовий неодноразово виконував завдання в зоні АТО та ООС, з честю ніс звання українського військового, виконував накази командирів і начальників навіть там, де інші не могли.

Повномасштабне вторгнення змінило багато чого в українській армії та інших силах оборони. І весною минулого року Павло Зіміч отримав наказ перевестись в іншу військову частину, на посаду стрільця-помічника гранатометника механізованого батальйону 100-ї окремої механізованої бригади («Сталева Сотка») Сухопутних військ Збройних Сил України.

Більше місяця проходило бойове злагодження на новому місці служби, і на початку травня було призначено перший бойовий вихід. Шостого травня Павло перетелефонував рідним та друзям і сказав, що кілька днів не буде на зв’язку, тож щоб вони не хвилювались.

Але не хвилюватись довго не вийшло, адже вже 8 травня надійшла офіційна звістка про те, що Павло Зіміч пропав безвісти. Як згодом стало відомо, автомобіль, в якому їхав сержант з Бердичева, підбили вороги…

Офіційного підтвердження загибелі довгий час не було, тож в дружини і доньки  жевріла надія, що він живий, але перебуває в полоні. Та, під час одного з обмінів, його тіло опинилось ще в грудні 25-го року в Чернівецькому морзі. Довгий час йшли експертизи на співпадіння аналізів ДНК, і лише нещодавно було офіційно надано дозвіл на поховання.

Попрощатись з загиблим до рідного дому на вулицю Гостинну зібрались родичі, сусіди, знайомі. Потім на службі в Храмі Святого Рівноапостольного князя Володимира і Священномученика Йосафата УГКЦ до них додались ще однокласники, друзі та бойові побратими.

В траурній залі Гарнізонного будинку офіцерів звучали вже не молитви, а слова скорботи і співчуття родині від міського голови Сергія Орлюка, побратимів та однокурсниць. А військовий капелан Іван Цихуляк виголосив як завжди натхненну промову про історію, Україну, честь і славу.

В триста-надцятий раз по вулиці Артилеристів пройшла траурна хода під тужливі мелодії військового оркестру і вчергове траурна колона їхала вулицями міста, сповіщаючи звуком поліцейської сирени, що ще один Захисник України повернувся до Бердичева на щиті. На вулиці Вінницькій знову, як і завжди поблизу торгового центру «Пасаж» вийшли жінки, щоб на колінах з прапорами провести загиблого в останню путь.

На військовому секторі міського кладовища знову звучала молитва, знову звучав потрійний військовий салют, і знову звучав Гімн України, під який тіло Героя знайшло останній спочинок на рідній землі.

Житомирські