У понад 60 років «Дід» повернувся на фронт з бердичівською бригадою

23 червня 2026 р. 15:47

23 червня 2026 р. 15:47

Цього разу ми розповімо про життя сержанта Володимира Васильовича, відомого серед побратимів за позивним Дід, якому військова служба займає особливе місце. Його шлях в армії розпочався ще у 1982 році й триває досі. За цей час він встиг двічі вийти на військову пенсію, опанувати різні спеціальності та пройти не один етап служби. Проте навіть поважний вік – понад 60 років – не став для нього причиною залишитися осторонь, коли країна продовжує боротьбу за свою свободу.

Першу військову пенсію Володимир Васильович заробив як авіатехнік. Про літаки він знає майже все — від складних вузлів до найменших деталей. Згодом були нові повернення до війська, служба техніком у протитанковій батареї артилерійської бригади та друга військова пенсія.

У 2024 році він був готовий продовжувати службу, однак законодавство не дозволяло укладати контракт після досягнення граничного віку. Та Дід не звик відступати, тому коли у серпні 2025 року така можливість нарешті з’явилася, він не став втрачати часу. Вже у вересні прийшов до Чернігівського обласного ТЦК та СП, аби повернутися до війська. Адже для нього армія — не просто робота, а сутність життя.

Повномасштабне вторгнення застало Володимира Васильовича на Донбасі, у Лисичанську. Тоді він проходив службу техніком батареї протитанкових ракет в одній з артилерійських бригад. Свої спогади про початок великої війни він пов’язує насамперед із щоденною роботою. Згадує, як не вистачало водіїв, як доводилося самому сідати за кермо важких «Уралів» та під обстрілами евакуйовувати техніку на жорсткій зчіпці.

Нині Дід служить у бердичівській 68-й окремій артилерійській бригаді. Його багаторічний досвід став справжньою опорою для сучасних поколінь військовослужбовців. Він навчає молодих командирів, ділиться знаннями про техніку та допомагає розібратися в тонкощах служби. Робить це спокійно і по-батьківськи, тому молоді офіцери охоче звертаються до нього за порадою.

До небезпеки – “прильотів” чи обстрілів він ставиться з притаманною йому філософією. Коли молодші побратими запитують, як вдається спокійно спати під ці звуки, то той лише всміхається. Каже, що якщо судилося, то прилетить, а якщо ні — то нема чого й хвилюватися.

За всі роки служби він звик і до життя в бліндажах, і до постійної загрози. Значно більше за власну безпеку його турбує доля побратимів, які щодня виконують бойові завдання.

Найбільшою гордістю Володимира Васильовича залишається його родина. Його син служить майором армійської авіації та обіймає посаду начальника зв’язку бригад, а донька живе у Києві. Та найбільшим щастям для Діда є онуки — саме заради них, зізнається він, варто тримати стрій і продовжувати боротьбу.

Одним із найважчих випробувань для військовослужбовця стали перші місяці повномасштабної війни. Поки він перебував на сході країни, його рідне село на Чернігівщині опинилося під російською окупацією. Там залишалися дружина та онуки.

Окупація тривала недовго, однак для нього той час здавався вічністю. Дружина разом із дітьми переховувалася і, на щастя, ніхто з місцевих жителів не повідомив окупантам, що її чоловік і син є військовослужбовцями. Як зізнається Дід, страх за рідних тоді був сильнішим за будь-які обстріли.

Ще одним тяжким ударом стала смерть дружини рік тому. Пережити втрату допомогли служба, робота та підтримка побратимів. Саме бригада, постійна зайнятість і спілкування з людьми поруч стали тим рятівним колом, яке допомогло вистояти у складний період життя.

Володимир Васильович не приховує свого ставлення до тих, хто намагається уникнути служби. Він на власні очі бачив наслідки російської окупації на Чернігівщині, бачив розстріляні колони цивільних автомобілів та загибель мирних людей. Саме тому переконаний у тому, що якщо не зупинити ворога зараз, він принесе ще більше горя українським містам і селам.

Попри вік, пережиті втрати та право на заслужений відпочинок, сержант продовжує службу. З усмішкою каже, що «пенсія почекає», адже зараз потрібно працювати на результат. Він вірить у свою техніку, довіряє своїм побратимам і переконаний, що кожен влучний постріл української артилерії наближає перемогу.

За інформацією зі сторінки 68-ї ОАБр

Житомирські