Бердичів провів в останню путь 36-річного штурмовика Миколу Ярощука

01 липня 2026 р. 17:16

01 липня 2026 р. 17:16

Микола Володимирович Ярощук народився 3 травня 1990 року в Бердичеві. Його дитинство пройшло в селі Бистрик, де він зростав під опікою матері разом із сестрами, рано втративши батька. Початкову освіту здобував у місцевій школі Бистрика. На церемонію прощання прийшли його шкільні вчителі, зокрема класний керівник, який відгукувався про учня з теплотою, згадуючи його дитячі пустощі. У старшому віці Микола серйозно захопився спортом та фізичною культурою, про що свідчив його турнік на подвір'ї, який ніколи не вкривався іржею. Після закінчення дев'яти класів Микола Ярощук продовжив навчання в будівельному училищі, розташованому на Червоній Горі. Там він здобув будівельну спеціальність, яка стала в пригоді в його подальшому житті, оскільки кваліфіковані робочі руки завжди були затребувані на будівництві. Під час строкової військової служби він отримав військову спеціальність, яку згодом застосовував у зоні проведення Антитерористичної операції (АТО). Після демобілізації Микола створив сім'ю, проте родинна ідилія виявилася недовгою, і він розлучився з дружиною. Потім знову працював на будівництвах у Бердичеві, Києві та Боярці. З початком повномасштабного вторгнення Микола Ярощук спочатку продовжував будівельні роботи. Однак у травні 2025 року він знову змінив цивільний одяг на військовий однострій, підписавши контракт із легендарною третьою штурмовою бригадою «Азов». Там він служив штурмовиком-кулеметником. Під час телефонних розмов із мамою та сестрами з передової Микола нечасто ділився подробицями своєї служби. Проте він завжди наголошував на критичній нестачі особового складу, через що йому доводилося перебувати на позиціях по кілька місяців, замість кількох днів. В одному з боїв Микола отримав поранення і провів кілька тижнів у госпіталі в Ізюмі. Після одужання він одразу повернувся до своїх побратимів на позицію. Востаннє він спілкувався із сестрою 5 листопада 2025 року, повідомивши, що знову вирушає на позицію на два місяці. Вже через чотири дні після цієї розмови родина отримала офіційне сповіщення про його зникнення безвісти. Через кілька днів після сповіщення про зникнення, командир підтвердив загибель свого «кращого бійця», повідомивши, що тіло вдалося забрати, але необхідне офіційне опізнання. Хоча мати впізнала тіло сина, згідно з нормативами, була призначена експертиза ДНК, яка тривала понад пів року. Лише нещодавно рідним дозволили забрати тіло для поховання. Після заупокійної молитви у Храмі Святого Рівноапостольного князя Володимира і Священномученика Йосафата УГКЦ, у Гарнізонному будинку офіцерів відбулася траурна церемонія. На ній виступили міський голова Сергій Орлюк, голова спілки сімей загиблих бердичів’ян Володимир Катюшко та багаторічна староста Бистрика Світлана Барановська. Остання добре знала родину та самого воїна, відзначивши, що йому довелося пережити чимало важких моментів за своє коротке життя. Траурна процесія, супроводжувана немісцевим військовим оркестром, пройшла вулицею Артилеристів, а потім рушила вулицями міста до кладовища. Не доїжджаючи до місця поховання, процесія повернула на вулицю Лесі Українки, де останнім часом проживали мати та сестри військового. На прохання матері, труну, накриту прапорами України та полку «Азов», на кілька хвилин занесли до рідного двору. Після короткої молитви, яку провів військовий капелан Іван Цихуляк, шлях Героя до місця останнього спочинку продовжився. Поховання воїна відбулося поблизу військового сектору кладовища, як і минулої неділі, що дозволило рідним залишити собі місце поруч, згідно з бажанням матері Миколи Ярощука. Церемонія завершилася військовим салютом та виконанням Гімну України, після чого труна з тілом загиблого була віддана рідній землі.

Житомирські