Рік у невідомості: мати Олега Бондаря шукає зниклого сина, який написав три листи в полон

04 липня 2026 р. 11:00

04 липня 2026 р. 11:00

Валентина Бондар, мешканка села Яворівка, що розташоване за кілька десятків кілометрів від Звягеля, нещодавно була присутня на відкритті меморіального знаку «Крила надії». Вона тримала фотографію свого сина, 38-річного Олега з позивним «Мороз», який зник безвісти в Донецькій області 16 лютого 2025 року. З того часу минуло вже більше року. Олег народився у Житомирі, коли його батьки працювали на заводі Хімоволокна. Пізніше родина переїхала до Яворівки, де мешкала бабуся. Він відвідував місцеву, а потім Барвінівську школу. У дитинстві Олег захоплювався поезією, виступаючи зі своїми віршами на святі «Лесині джерела» у Звягелі. З юних років Олег виявляв інтерес до будівництва, цікавлячись зведенням стін та покрівлі. У дорослому віці він самостійно відремонтував будинок та побудував хлів. Після школи він здобув професію кухаря, маючи намір служити на кухні у разі призову до армії. Однак у 2007 році його повернули зі служби через вроджену ваду серця. Тоді Олег вступив до Житомирського будівельного коледжу, який закінчив у 2015 році, отримавши спеціальність техніка-будівельника. Згодом він вступив до Київського інженерно-будівельного інституту, але був змушений залишити його після третього курсу через фінансові труднощі. Його мрією було після війни повернути батьківські паї, які колись відібрали в колгосп, і зайнятися сільським господарством. Олег їздив на заробітки до Польщі, де у 2019 році познайомився зі своєю майбутньою дружиною Оксаною, родом зі Львівської області. Він щовихідних долав відстань, щоб зустрітися з нею в іншому місті. У 2020 році, коли Оксана поїхала на заробітки, Олег поїхав за нею, щоб не втратити стосунки, і згодом привіз її додому. У вересні 2023 року у подружжя народився син Роман. Перший позивний Олега був «Кухар», що було жартом, пов'язаним з його освітою. Другий позивний, «Мороз», він обрав сам на честь свого діда по матері, який пройшов усю Другу світову війну і про якого Олег чув від родичів усе своє життя. Мобілізували Олега у листопаді 2024 року, після чого він пройшов навчання у Гончарівську. Олег намагався дзвонити матері за будь-якої можливості, але завжди попереджав: «не питай, куди їду і де знаходжуся – дзвінки можуть прослуховуватись. Якщо їду на вихід – не дзвони. Приїду – сам подзвоню». У лютому 2025 року він отримав контузію поблизу Великої Новосілки. 2 лютого Олег був госпіталізований до Новомиколаївки Запорізької області, де провів тиждень під крапельницями та ще тиждень під наглядом, після чого відпросився додому. Під час перебування вдома Олег розповів про інцидент, коли горів його бронежилет, як вони виносили поранених, і що один побратим загинув. Його рюкзак, спальник та телефон залишилися під землею. «Ми знову туди підем», – сказав він тоді. Перед поверненням на фронт Олег придбав новий телефон і взяв із собою цивільний одяг – чорний спортивний костюм, пояснивши, що «вдень не можна виходити у формі, засічуть – і будинку може не бути». Перед від'їздом вони з матір'ю заїхали до церковної крамнички у Звягелі, де Олег помолився та купив іконку. Мати дала йому оберіг. Вже з дороги він передзвонив їй зі словами: «Мамо, я вже їду». Валентина підняла телефон і показала йому онука Романа через екран. Олег подивився на сина і заплакав. Це було останнє відео, яке мати бачила від нього. 20 лютого дружині Олега зателефонували з військкомату, повідомивши про його зникнення безвісти. Валентина Бондар одразу зв'язалася з командиром, який сказав, що знайшли два тіла, але Олега серед них не було. «Мені вже легше від цього», – прокоментувала вона. В акті розслідування коротко зазначено, що «дрон скинув снаряд на машину», але не вказано, хто саме був поруч і точне місце події. Валентина самостійно шукала інформацію в Google за датою та населеним пунктом, знайшовши дані про загиблих того дня. Навпроти імені її сина було зазначено «пропав безвісти». Згодом з'явилися два відео з російського полону. На одному з них чоловіка піднімають обличчям донизу, і він не дивиться в камеру. На іншому відео людей примушують танцювати, а один чоловік стоїть на колінах. Валентина Бондар переконана, що це її син, впізнавши його поставу та рухи, хоча обличчя не було видно. Родина також дійшла висновку, що це Олег. Ці відео були передані слідчому. Валентина написала три листи в полон, але жодного з них не повернули. «Значить, надія є», – стверджує вона. Щосуботи на площі Лесі Українки збираються родини зниклих безвісти. Валентина Бондар прийшла на таку зустріч вдруге, сподіваючись, що хтось із тих, хто повернувся з полону, зможе впізнати обличчя її сина на фотографії.

Житомирські