Одеська музикантка Анастасія Соколовська: життя між війною, волонтерством та музикою у Звягелі

05 липня 2026 р. 16:09

05 липня 2026 р. 16:09

Анастасія Соколовська, талановита музикантка-ударниця та випускниця Одеської консерваторії, є матір'ю двох дітей. Народившись у Житомирі, до початку повномасштабного вторгнення вона мешкала в Одесі, де викладала в Одеському державному музичному ліцеї ім. П. С. Столярського та грала у симфонічному оркестрі філармонії. 24 лютого 2022 року, рятуючись від війни, Анастасія разом із родиною та друзями виїхала до Шаргорода. Нині вона проживає у Звягелі, в будинку батьків свого чоловіка, який залишився в Одесі. Їх розділяють вісімсот кілометрів. У Звягелі Анастасія активно займається волонтерством, доставляючи гуманітарну допомогу, дитяче взуття та медичні препарати (крапельниці) для онкохворої подруги. Ранок 24 лютого 2022 року став переломним. Анастасія пригадує слова духовного отця Артема Петренка зі Скадовська, який зателефонував їм: «Збирайте речі, заправляйте машину та їдьте. Вони вже заходять». Тоді ще ніхто не усвідомлював, що обіцяні "кілька днів" розтягнуться на роки. У автомобіль вдалося вмістити лише найнеобхідніше: особисті речі, двох хом'ячків та всеосяжний страх перед невідомістю. Бензину майже не було, тому їхали польовими дорогами до Шаргорода, де їх погодилися прихистити друзі. Анастасія згадує: «Найстрашніше було не те що ми виїжджаємо. Найстрашніше – невідомість. Ніхто не розумів, наскільки це надовго. Здавалося, тиждень, два – і повернемось». До повномасштабної війни життя Анастасії було сповнене безперервного руху: музична школа у Житомирі, училище, Одеська музична академія, робота в оркестрах, репетиції, викладання та концерти. Вона жартома розповідає, що сіла за барабани вже у чотири роки, завдяки своїй бабусі, яка працювала вахтеркою у музичній школі. Маленька Настя приходила після уроків, тихенько брала палички і грала годинами. Одного вечора директорка Людмила Іванівна, спустившись згори, запитала: «А хто це так грає?». Бабуся відповіла: «Це моя внучка». Директорка наполягла: «Її треба записати. Обов'язково». Так Анастасія стала ученицею класу ударних, паралельно освоюючи акордеон, фортепіано, домру та цимбали. Попри зауваження: «Мені казали: ну ти ж дівчинка, куди тобі барабани? А я грала», вона продовжувала свій шлях. Справжній наставник з'явився пізніше, в училищі – Веніамін Віталійович Романько. «Він просто відкрив для мене світ ударних інструментів з найпрекраснішого боку. Дав мені потужну базу – як музикантці, як виконавиці, як людині», – ділиться Анастасія. Хоча інструменти у школі були не найкращими, грати на них вдавалося. Вступ до консерваторії також був непростим. Київ відпав через низькі результати ЗНО для бюджету, а у Львові вже було зайняте місце для дівчини на ім'я Віка, з якою вона згодом потоваришувала, та й контракт коштував двадцять шість тисяч гривень – непосильна сума для родини простих трударів. Анастасія не вміла просити грошей. Залишалася Одеса, де контракт був найдешевшим у країні – шість тисяч гривень. На іспиті було шестеро абітурієнтів: одна дівчина та п'ять хлопців, на одне бюджетне місце. Анастасія набрала двісті балів зі спеціальності, двісті за колоквіум, але лише сто сімдесят чотири з гармонії. «Не дано», – коротко прокоментувала вона тоді. Проте саме ці бали дозволили їй вступити на бюджет. «Я танцювала біля тієї консерваторії», – згадує вона. В Одесі Анастасія свідомо прийшла до костелу, який знайшла за навігатором. Там вона зустріла землячку Марину Лєвант, органістку, а через неї познайомилася з Віктором, який також відвідував костел і закінчував будівельну академію. До католицької віри Анастасія прийшла ще в училищі, надихнувшись однокурсниками з Бердичева та родиною Вероніки Суходольської, яка стала для неї взірцем католицької сім'ї. «У мене в сім'ї такого близько не було. Мене ніхто не заведе, допоки я сама в голові свідомо не зрозумію, чого я хочу. До цього всього я дійшла сама», – зазначає вона. Після катехизи про шлюб у парафії Святого Петра, 22 квітня 2017 року вони повінчалися у Кафедральному соборі Успіння Пресвятої Діви Марії. 17 січня 2018 року народилася їхня старша донька Оля. «Усе було в Одесі, допоки не почалася повномасштабна війна...», – підсумовує Анастасія. 24 лютого 2022 року о пів на шосту ранку Анастасії зателефонував священник зі Скадовська, майже одночасно – кум з Харкова, хрещений Олі, зі словами: «Вітьок, виїжджайте». Поспіхом зібравшись, вони вмістили в машину себе, друзів, двох хом'ячків та папугу. Через відсутність бензину їхали полями до Шаргорода, до друзів Юрія та Лесі Печенюків. «Найтяжчою була невідомість. Війна в XXI столітті, в якому ми живемо? Як це може бути?», – згадує Анастасія свої думки того часу. Дні, тижні, місяці минали без змін. Згодом Анастасія з донькою переїхала до батьків у Глибочицю, що під Житомиром. У вересні (2022 року) ліцей Столярського оголосив про відновлення очного навчання, і Анастасія повернулася до Одеси, залишивши дитину з бабусею Валею. 2 червня 2022 року Анастасія приїхала до Звягеля, де проживає вже три роки. «Він для мене став ріднішим, ніж Житомир. Бабуся і дідусь поруч. Бачать, як ростуть онуки. З Одеси виходило приїжджати в кращому разі раз на пів року. Я зрозуміла, наскільки це велика цінність», – пояснює вона. Чоловік Анастасії залишається в Одесі, де займається ремонтом квартир після "прильотів" та допомагає літнім людям забивати вікна. Попри відстань у вісімсот кілометрів, Анастасія каже: «Хай зараз ми живемо окремо, але він мені найближчий і найрідніший. Хоч між нами вісімсот кілометрів». 26 грудня 2022 року, після Різдва, народився їхній син Макар. Вагітність була ризикованою – лікарі попереджали: «або ти, або дитина». Але Анастасія не здалася: «Я сказала: ні, я так просто не здамся». Зараз вона виховує двох чудових дітей. У Звягельській Школі мистецтв п'ятнадцять років не було викладача ударних інструментів. Директорка Лілія Полтавченко неодноразово запрошувала Анастасію. Вона приходила, навіть будучи вагітною Макаром, оглядала шкільні інструменти, але відмовлялася. «Я раз заправлю машинку – і ціна того бензину перекриє всю зарплату. Тримати дітей у бабусі і їздити на роботу за три тисячі гривень? Шкурка вичинки не варта», – пояснювала вона. Були й пропозиції з-за кордону, адже жіночі склади оркестрів у Європі під час війни особливо цінуються, пропонуючи хороші гроші, умови та контракти. Але Анастасія не розглядає такі варіанти надовго: «Тиждень, півтора – ще можна подумати. Три місяці, пів року, півтора року – ні». Коли мова заходить про улюблений інструмент, голос Анастасії змінюється. «Маримба. П'ятиоктавна Adams Concert. Її звук я вже уявляю, а в мене мурашки по тілу», – ділиться вона. Поряд із нею – віброфон з педаллю, схожою на фортепіанну, та нещодавно придбаний кахон, її новий улюбленець. Барабан для неї – це ритм, який вона може задати на чому завгодно. Але «А мелодійне – настільки до душі. Воно в мені кипить», – додає Анастасія. Вдома інструментів немає, як і часу. Іноді Макар сам вмикає мамині відеозаписи і каже: «Олю, давай мамине послухаємо». Анастасія активно займається волонтерством. На своєму Ланосі вона їздить по Глибочиці, селах, до АТБ, наповнюючи машину під дах рисом, гречкою, шпротами та дитячим взуттям. «Бабусі на пенсію не куплять консервочку. Вони купують хліб, чай, цукор», – пояснює вона свою мотивацію. Її 22-річний брат Льоша пішов служити добровольцем. Для нього та його побратимів Анастасія збирає каски та бронежилети, а також допомагала з придбанням машини за вісімдесят тисяч гривень, до якої докладали й хлопці. Авто досі на ходу. Анастасія допомагає групі «Звягельські кікімори» з Оленою Маркович. Дядько Вова, рідний брат свекрухи, демобілізований, їздить волонтерити «як на роботу», витрачаючи власні кошти. «Він знає, бо він там був. З його частини залишилося, по-моєму, двоє людей. А всіх інших уже немає», – розповідає Анастасія. Зараз головний фокус її зусиль – Наталка Ніканорова, 31-річна подруга з четвертою стадією раку. Щочетверга Наталка їздить до Рівненського онкоцентру на дев'ять хіміотерапій поспіль. Спочатку Наталка не хотіла лікуватися через відсутність коштів: «Вона не хотіла нічого робити, бо в неї просто немає фінансів. Усе, що було, пішло на лікування». Анастасія прямо сказала їй: «Наталко, ти маєш лікуватися. Бабуся».

Житомирські